• Приоритетом Аналитического Центра "Эсхатон" Международной Ассоциации "Мезоевразия" является этнополитическое просвещение, цель которого - содействовать развитию демократии, построению действительного гражданского общества, расширению участия сознательных граждан в общественной и этнополитической жизни, углублению взаимопонимания между народами, культурами, религиями и цивилизациями.

Софія Дніпровська: Про мову ненависті

Дописувачі, які цікавляться Польщею, транслюють і ретранслюють тезу, що польський інформаційний простір заполонила мова ненависті. Але що дивує: їм абсолютно нецікаво, в чому ж причини такого сплеску агресії (ще років 10 тому нічого подібного не було). Перестрибуючи через цю важливу і погано досліджену проблему, одразу ж заводять модну платівку: як боротися з мовою ненависті і як у нас чогось подібного не допустити.

Шановні, ненависть — це почуття, яке виникає внаслідок взаємодії суб’єкта з оточуючим світом. Суб’єкту чи групі суб’єктів можна заборонити демонструвати й висловлювати якісь почуття, але заборонити комусь щось відчувати — неможливо.

Нормалізувати стосунки в суспільстві шляхом заборони його членам демонструвати свої почуття так само ефективно, як збивати тиск у котлі шляхом герметизації отворів. Якийсь час котел не буде турбувати вас неприємними звуками і викидами пари. Але потім його рознесе на друзки. Щось подібне відбулося в США, які десятиліттями існували в режимі придушення «мови ненависті», а потім у них зірвало кришку і з киплячого казана вискочила бестія в білявій перуці — навіжений дєдушка Трамп — і почала трощити все навкруги.

Противники мови ненависті люблять посилатися на радіо тисячі пагорбів, яке було натхненником геноциду в Руанді, але забувають, що норми політкоректності це радіо формально не порушувало (що й стало приводом для невтручання з боку посла США). Воно не закликало нищити якусь етнічну/расову групу. Воно закликало вбивати тарганів і рубати високі дерева. А якби там були прямі заклики вбивати тутсі, ті б, напевно, вжили засобів для самозахисту.

Якщо хтось виявляє до вас ненависть, це значить, що з тих чи інших причин він хоче, щоб вас не існувало. Треба виявити ці причини і по можливості усунути. Якщо усунути ці причини, не усунувши самого себе неможливо — треба готуватися до бою.

А простим затиканням пельок проблему мирного співіснування різних політичних, етнічних, конфесійних груп вирішити неможливо. Тільки загнати всередину і відтермінувати розв’язку.

Софія Дніпровська: Збергти і передавати свій культурний код!

У тваринному світі виживає й перемагає в боротьбі за існування той вид організмів, який здатен краще розмножуватися, тобто передавати свій генетичний код більшій кількості нащадків.

У людському світі, що відрізняється від тваринного наявністю культури, виживає й перемагає той етнос, який здатен краще відтворювати свій культурний код і передавати його більшій кількості людських істот.

Чисельність популяції у випадку конкуренції між різними видами гомо сапієнсів безумовно грає роль, але далеко не завжди головну і визначальну.

Українці, яких перманентний терор голодоморів, депортацій, масових репресій, утисків на побутовому рівні, зациклив на проблемах суто фізичного виживання, дуже часто не надають значення передачі нащадкам свого культурного коду, зосереджуючись на чисто фізичних аспектах виховання: шоб були вдіті, вбуті, нагодовані, в теплі, в добрі, на харошій должності.

І якщо для цього треба пожертвувати своєю національною ідентичністю, то що ж поробиш — аби були живі-здорові.

Така позиція вкупі з перманентним тиском «русского міра», який навпаки дуже дбає про «сохранность і прєємствєнность» своєї культурної матриці і ради цього готовий нести матеріальні жертви, призводить до того, що українська нація втрачає здатність відтворюватися у суто людському, культурному сенсі. І українські батьки з матерями просто плодять біомасу, яка тут же «перепрошивається» русскім міром і перетворюється на слухняне знаряддя його нелюдських планів.

І метою і наслідком геноциду є не стільки тотальне знищення якоїсь етнічної групи (в історії важко знайти приклади, коли весь народ отак одним махом хтось знищив — хіба якесь дрібне плем’я), скільки завдання їй такої фізичної й моральної шкоди, яка унеможливить нормальне відтворення її власного культурного коду, закладеного в мові, традиціях, системі цінностей і типових поведінкових реакціях.

Генетично вся Західна Європа є переважно кельтською. Більшість населення там є носіями кельтської гаплогрупи R1b. Але в культурному плані ні французів, ні англійців, ні іспанців, ні голандців, ні бельгійців кельтами назвати вже неможливо. Бо після серії геноцидів ця велика етнічна група втратила здатність відтворювати в нащадках свій культурний код. І стала німим субстратом більш успішних і життєздатних етносів.

Приблизно те саме хочуть зробити й з Україною. Біологічно нам ніхто не забороняє плодитися. А от створювати умови для безперешкодної передачі культурного коду нащадкам — зась.

Будь-які спроби забезпечити своїм дітям природне право не знати чужої мови, не переключитися на чужу культурну хвилю кваліфікується як «печерний нацизм, хвашизм, ксенофобія і насіліє над русскоязичнимі».

І якщо в найближчі десятиліття українці не налагодять безперешкодну передачу і поширення свого культурного коду у власній країні, їх спіткає ще сумніша доля, ніж реліктових кельтів.

Бо кельтів асимілював цивілізований Рим і плодючі германці, що зуміли поєднати вітальність з організованістю. А нас їстиме дика Орда, що несе світу злидні і смерть…

Максим Жих: Новая концепция происхождения славян

Недавно вышла очень интересная книга ученика академика О.Н. Трубачева С.В. Назина «Происхождение славян. Реконструкция этнонима, прародины и древнейших миграций», в которой сформулирована новая концепция происхождения славян. По моему мнению в отечественной историографии данная книга является самым интересным новаторским исследованием по теме славянского этногенеза за последнее время.

Как известно, главная претензия, которую обычно выдвигали к концепции дунайской прародины славян О.Н. Трубачева, построенной на чисто лингвистическом материале, состояла в том, что она плохо стыкуется с известными историко-археологическими данными. С.В. Назин предпринял попытку разрушить это препятствие и обосновать среднедунайское происхождение славян историческим материалом.

Тезисно новая концепция происхождения славян может быть изложена так (в моём её понимании):

(1) С.В. Назин обратил внимание на то, что этноним «словене» («говорящие на понятном языке») в Европе не уникален. Аналогичный смысл имеют самоназвавния басков и албанцев. Это позволяет рассматривать все три этнонима в общем типологическом ряду и ставить вопрос о том, что все они возникли в сходной исторической ситуации и этой ситуацией было римское завоевание. Суть этнонима «словене» не в противопоставлении «немцам» (как периодически утверждается в литературе), а в противопоставлении римлянам («волохам» Повести временных лет, притеснявшим славян). Также, как и самоназвания басков и албанцев, имя «славянин» означает «не римлянин» и возникло оно в результате завоевания римлянами соответствующих народов. Continue reading / Читать далее

Софія Дніпровська: А позаду Сагайдачний…

Отримання Томосу за своєю суттю співставне з висвяченням православного митрополита в 1620-му, що стало прологом до краху «Польського світу».

І справа не в тому, що українці так уже любили ту візантійську ортодоксію (Москві вона більше пасувала і пасує). Це був ЗНАК, що Україна-Русь не хоче остаточно вливатися в Річ Посполиту, бути невільним об’єктом, що слухняно плентається в руслі рішень чужого уряду і чужих геополітичних планів. І що є в ній сила, здатна відстоювати її суверенність.

Можна як завгодно ставитися до релігії, християнства і православ’я зокрема. Але церква — це ОРГАНІЗАЦІЯ, а організація — це сила, яка не може не впливати на результат будь-яких масштабних політичних процесів.

За відсутністю сформованої політичної організації православна церква стала важливою опорою національно-визвольного руху 17 ст., натхненником і джерелом його легітимізації.

(Подібну роль зіграла московська автокефальна церква, якій Бориска вибив патріарший кукіль, під час війни з поляками. Уже й знать змирилася з поразкою, і в народі пішов розброд і шатанія, а попи православні продовжували диверсійну діяльність, нанизуючи на стрижень церковної організації антипольський рух. Романови згодом розгромлять ту церкву (в знак благадарнасті), але то вже буде зовсім інша історія).

Чахлий Царгород давав значно більше автономії, ніж охоплений реваншистською лихоманкою Рим, аж ніяк не зацікавлений у розвалі Польщі, що була оплотом і провідником католицизму у Східній Європі. Відповідно, церква, підпорядкована Риму, не могла освятити в той час антипольське повстання.

У наші часи релігія грає значно меншу роль у житті суспільства, але й зараз не зайве мати власну автономну щодо сильних центрів впливу церковну організацію, лояльну до української держави і не ворожу до українського народу.

Тому Москва докладала і докладає шалені зусилля для недопущення формування в Україні єдиної помісної церкви, що об’єднувала б вірян «від Сяну до Дону». А українська християнська спільнота, відповідно, має прагнути до подолання фрагментаризації. І початок діалогу між ПЦУ і УГКЦ, що шукають «спільне київське», є обнадійливим знаком.

Максим Борозенец: Этимология слова «бог»

Сегодня православное Рождество, и поэтому хочу коснуться этимологии слова «бог».

Лексема «бог» является бореальным композитом со следующей морфологией:
*ɣb-xə’k «вокруг + гнать, управлять» > пра-индо-европ. *bˠak’- (*bʰag-)

Изначальным значением слова, таким образом, является «часть пространства, насильно окруженная, отделенная всеми сторонами от общей среды и, тем самым, качественно выделяющаяся из нее», в более узком значении «загон (для стада), сад (для культур)». Эти исконные значения сохраняются в: др-арм. bak «внутренний двор; загон для овец; гало солнца или луны!!!», ср-пер. bāɣ «сад», сир. bāḡā «сад», сгд. βʾγ «сад».

Дальнейшим развитием понятия становится «удел», то есть «часть земли», затем вообще «часть чего-либо»: тох.А pāk «часть, порция, кусок», др-пер. bājim «налог, процент», скт. bhāgá «часть, удел; вагина , влагалище (как раз из области «запретного выделяющегося из прочего места», загон для фаллоса и сад для плода!)!!!», далее ответвление в «часть еды > кусок»: скт. bhakṣá «закуска, напиток, яство», грч. éphagon «я проглотил (кусок)» ~ Бахус, Вакх  (античный греческий /bákʰ.kʰos/ → койне /βak.xos/ → новогреческий /vak.xos/), Bacchus как виноградный сад < фрак. bachos «одержим», «богатый», «быстрый» [Васильева М. Гора, бог и имя : о некоторых фрако-фригийских параллелях // Вестник древней истории. – М., 1990.– № 3. – С.98]. «… Познание Вакха есть радость. В трагедии именно это – основная тема хоров. Радость танца и пения, радость звучания флейты и веселья виноградных гроздьев, веселье Афродиты и радость Муз – такова жизнь, которая открывается для тех, кто, отказавшись от мудрости разумных, отдается Дионису в простоте сердца. Эта религия, обретающая радость в общении с природой, которая, согласно античному пониманию, не есть создание бога, но сама в целом божественна, эта религия для нас имеет определенное название: это язычество» [Боннар А. Греческая цивилизация: От Эврипида до Александрии / Перев. с фр. 2-е изд. – М.: Искусство, 1992. – С.63].

И, наконец, «удел» как «доля», «часть» как «участь», то есть «частная уделенная судьба от всеобщего потенциального» — весь спектр значений от конкретного до абстрактного, представлен прежде всего в индоарийских языках. И далее, по убывающей, в славянских и германских (ср. агл. lot «часть; участь»).

Наиболее древним значением славянского слова «бог» было «участь как часть общей Судьбы», очень близко к индоарийским понятиям кармы и дхармы, причем в самом приземленном смысле – на уровне житейского благополучия, о чем свидетельствуют привативные прилагательные «убогъ» и «небогъ» букв. «бедный как наделенный злой участью», и более позднее «богатъ» букв. «наделенный доброй участью» (а чем определяется житейское благополучие как не деньгами?). Судьба подсознательно понималась как тот самый изначальный загон для скота страхов и страстей, или же сад для роста благодетелей и отдачи плодов своей жизни (ср. славянский «ирий» и наложенный позже на этот образ «Эдемский сад»). Далее, чисто логически «конкретная часть от абстрактного целого» становится уже «личностью из безличного», и мы имеем рождество Бога как участи этого мира, определенной судьбы как единственного выбора из всех возможных.

Следуя этой логике, мы без труда можем истрактовать бореальный композит *ɦb-xə’k не как объект действия, но как его Актора, как «того, кто кругОм правит и крУгом гонит». И, быть может, такое значение и было исконным, и спустя многие тысячелетия и многие напластования мифа оно проросло вновь христианским логосом?

ТОМОС НАШ!

На фото Томос тримає в руках той самий Іван Сидор, який чотири години бив у дзвони Михайлівського золотоверхого у ніч проти 11 грудня 2013, коли Беркут намагався взяти Майдан штурмом. Історія зробила ще один карколомний виток. Дивовижна доля у хлопця.

Андрій Бондар: Це зсув тектонічних плит

Україна, що існувала в одвічній опозиції Схід-Захід, цього року отримала натяк, що існує теж інший вектор – Північ-Південь. І це не опозиція – зв’язок. Якщо вже зовсім по-чесному, з другим народженням українського православ’я в дусі канонічного спілкування з матір’ю-церквою в Константинополі для нас відкривається теж не менш захопливий вектор: Київ-Бухарест-Софія-Афіни-Стамбул-Єрусалим. Цей вектор має різні виміри – не лише церковний і релігійний. Головним чином це вихід з «коридорного» існування в опозиції Схід-Захід, коли ти вже нібито не Схід, але Заходом ніколи не станеш. Ще полюбляють казати, що Україна – міст між Сходом і Заходом. Коридор, міст… Ніби нам сама історія прописала якесь вічне зависання і протяг.

Сьогодні відбувається такий собі back to the roots, повернення до наших цивілізаційних витоків. Акт не просто глибоко символічний. Це зсув тектонічних плит.

Тим, хто сьогодні лахає з Томосу і з надмірної помпезності процедури й урочистого перебігу його отримання, видно тільки 31 березня. Відверто дивує жовто-базарний погляд деяких френдів, їхня жалюгідна короткозорість. Особисто я не бачу, чим у цей момент принципово відрізняється реномований публіцист чи журналіст, який іронізує з Порошенка та його дружини на Фанарі, від тупого таксиста чи обмеженого ватника. Якось дуже прикро це бачити.

Назип Хамитов: Время и вечность : воля к бессмертию. Трансгуманизм и метаантропология (фрагмент из книги)

Друзья! В новогодние праздники органично помыслить о времени и Вечности в жизни человека. Предлагаю фрагменты моей новой книги. Буду рад откликам)

1

В определенном возрасте каждый из нас устает от времени.
Многим кажется, что это просто возраст – возраст тела, связанный с болезнями, и они начинают болезненно заботиться о здоровье. И проводят остаток жизни в этой заботе. Они превращают медиков в жрецов новой религии, которая называется религией здоровья, но на самом деле есть религия болезней и умирания – «правильного» умирания, но все же умирания.
Болезни в этой языческой религии становятся богами, которые имеют свои сакральные имена и повадки. Им приносятся жертвы в виде образа жизни, необходимой физической активности и питания. Боги-болезни требуют постоянных финансовых вливаний в маленьких храмах – аптеках и больших храмах – госпиталях и клиниках.
Боги-болезни определяют время жизни настолько прочно, что большинство из нас входят в фаталистическую прострацию, когда жрецы этих богов сообщают нам диагноз – имя божества, необходимые жертвоприношения, а также отпущенное божеством время. Continue reading / Читать далее

  • «… Зажги свой огонь.
    Ищи тех, кому нравится, как он горит»
    (Джалалладин Руми)

    «… Есть только один огонь — мой»
    (Федерико Гарсиа Лорка)

    «… Традиция — это передача Огня,
    а не поклонение пеплу»
    (Густав Малер)

    «… Традиционализм не означает привязанность к прошлому.
    Это означает — жить и поступать,
    исходя из принципов, которые имеют вечную ценность»
    (Артур Мёллер ван ден Брук)

    «… Современность – великое время финала игр олимпийских богов,
    когда Зевс передаёт факел тому,
    кого нельзя увидеть и назвать,
    и кто все эти неисчислимые века обитал в нашем сердце!»
    (Глеб Бутузов)