• Приоритетом Аналитического Центра "Эсхатон" является этнополитическое просвещение, цель которого - содействовать развитию демократии, построению действительного гражданского общества, расширению участия сознательных граждан в общественной и этнополитической жизни, углублению взаимопонимания между народами, культурами, религиями и цивилизациями.
    Группа АЦ "Эсхатон" ВКонтакте - https://vk.com/club16033091
    Книги АЦ "Эсхатон" - http//geopolitics.mesoeurasia.org
    Директор АЦ "Эсхатон" - Олег Гуцуляк, Ph.D. - http://www.primordial.org.ua


Відбувся Круглий стіл «Дороговкази в майбутнє Богдана Гаврилишина»

19 жовтня 2017 р. у Читальному залі імені Богдана Гаврилишина Наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника відбувся Круглий стіл «Дороговкази в майбутнє Богдана Гаврилишина», присвячена 91-й річниці з дня народження і річниці світлої пам’яті вченого світового рівня, почесного професора університету, іноземного члена НАНУ, доктора філософії і економіки Женевського університету, голови Міжнародного інституту менеджменту, члена Римського Клубу, одного із засновників Економічного форуму у Давосі, автора багатьох книг Богдана Дмитровича Гаврилишина. Модератором заходу був директор наукової бібліотеки університету, кандидат історичних наук Петро Гаврилишин.

Спочатку учасники переглянули фільм про Богдана Гаврилишина та заслухали виступи представників його родини та активістів «Пласту», меценатом якого виступає заснований професором Благодійний Фонд.

Надалі були заслухані доповіді з аналізу дороговказів Б. Гаврилишина для розвитку як суспільства вцілому, так і для окремих особистостей зокрема, що були підготовлені студентами – майбутними істориками, політологами та міжнародниками і активну участь в їх обговоренні взяли студенти-магістранти філософського факультету.

Потім були заслухані виступи науковців університету щодо обговорюваних проблем – професора кафедри філософії, соціології та релігієзнавства Михайла Голянича, доцента кафедри політології Миколи Геника, завідувача кафедри філософії, соціології та релігієзнавства Максима Дойчика, доцентів кафедри філософії, соціології та релігієзнавства Ірини Кучери, Ярослава Гнатюка, Олега Гуцуляка, кандидата історичних наук, викладача суспільних дисциплін Івано-Франківського коледжу технології та бізнесу Андрія Випасняка та ін.

Учасники Круглого столу підтримали ініціативи проведення серед студентів вишів Івано-Франківська та випускників шкіл конкурсних робіт, присвячених ідеям Б. Гаврилишина, та організацію даного Круглого столу як щорічного заходу.

Давид Нармания, Асука Токуяма: Молодежь без стремлений: в России выросло поколение «сатори»

Молодежь, закончившая школу в 2010-х, совсем равнодушна к ценностям, двигавшим вперед их родителей. Они гораздо больше ценят собственный комфорт, не стремятся сделать карьеру, заработать материальные блага и не рвутся увидеть мир. Что движет сегодняшними двадцатилетними, чего они хотят и почему их называют «поколением сатори» — в материале РИА Новости.

«Сатори» — просветленные подростки

Впервые о том, что это поколение коренным образом отличается от предыдущих, заговорили в 2010 году в Японии. Тогда бывший журналист газеты «Никкей» Таку Ямаока в опубликованной в 2010 году книге «Молодежь, которая ничего не хочет» описал их так: «Они не ездят на машинах. Они не хотят брендовых вещей. Они не занимаются спортом. Они не пьют спиртные напитки. Они не путешествуют. Любовь им безразлична». За такими людьми закрепился термин «поколение сатори» — это слово можно перевести как «просветление», так называется один из видов медитативной практики.

Японская студентка Мисаки из частного токийского университета и ее ровесник из московского вуза Павел (имена изменены по просьбе спикеров) рассказали нам о том, как современная молодежь видит саму себя и свое будущее.

Они по-разному смотрят на свою карьеру. Если Мисаки намерена сразу же после выпуска устроиться в крупную компанию, чтобы не беспокоиться о заработке, то для Павла важно получать от работы удовольствие: «Я нигде не работал и не работаю. Сейчас я живу с родителями, они оплачивают мою учебу, в клубы я не хожу, потому что для меня в этом нет необходимости. У меня были подработки, один раз мне даже заплатили 17 тысяч рублей, но они год пролежали у меня — мне не на что было их потратить. Я понимаю, что мне придется рано или поздно создать семью, и тогда мне нужно будет ее обеспечивать, но пока у меня нет дела, от которого я бы «горел». Continue reading

Илья Кононов: Мировая гибридная война или Буржуазный бланкизм?: Эссе памяти концепта гибридной войны. Пусть покоится с миром

Кононов Илья Федорович — доктор социологических наук, профессор, заведующий кафедрой философии и социологии Луганского национального университета имени Тараса Шевченко (г. Старобельск), профессор кафедры философии, социологии и религиоведения Прикарпатского национального университета имени Василя Стефаника (г. Ивано-Франковск)

«Одним словом, неустанно стремитесь к тому,
чтобы разрушать шаткое сооружение рыцарских
романов, ибо хотя у многих они вызывают
отвращение, но сколькие еще превозносят их!
И если вы своего добьетесь, то знайте, сделано
немало» (Сервантес) [1, с.10]

Со второй половины ХХ века войны изменились. Гегемония США в мировой капиталистической системе после завершения Второй мировой войны сделала их маловероятными между ведущими странами, входившими в ядро этой системы. Достижение паритета в обладании оружием массового поражения между СССР и США, осознание самоубийственного для человечества характера масштабной ядерной войны между западным и восточным блоками (обоснование концепции «ядерной зимы» [2; 3, с. 48 — 110]) отодвинули ядерный Апокалипсис как перспективу реальной политики в сферу абстрактных возможностей. Но в результате этого войны в мире не исчезли. Они переместились в страны «третьего мира», которые стали зоной противостояния капитализма и социализма. Войны эти велись под «ядерным зонтиком». Интервенты и повстанцы, диверсанты и рейнджеры, спецслужбы и террористы, двойные агенты и революционеры-идеалисты – обычные субъекты военных конфликтов этого времени. Ситуация еще больше усложнилась с крушением мировой социалистической системы, глобализацией и кризисными явлениями в мировой капиталистической системе. По лику нашей планеты начали расползаться «войны малой интенсивности», в рамках которых практиковались этнические чистки с элементами геноцида. Террористические организации и спецслужбы все больше становились похожими друг на друга. Границы между миром и войной размывались.
В 2014 г. Украина превратилась в горячую точку, и проблемы современной войны утратили для нашей страны абстрактно-теоретический характер. Доминирующей концепцией при объяснении событий на Донбассе стала концепция «гибридная война». Постепенно она превратилась в официальную идеологическую установку, которая, с нашей точки зрения, существенно упрощает действительность и неверно ориентирует практическую деятельность военных. Поэтому мы считаем целесообразным критически рассмотреть концепцию «гибридной войны» и предложить альтернативное понимание реальности, которая скрывается за этим термином. Continue reading

Адинатх Джайадхар Бхайрав: О духовном оазисе

Когда-то я стремился создать духовное государство на островах южных морей. Боги не дали это осуществить: оказалось невозможным наполнить целое государство духовными людьми.

Я уменьшил притязания и решил создать автономный духовный оазис в пустыне Мохаве. С единомышленниками мы купили в кредит 3 акра земли в нескольких часах езды от Лос Анджелеса. Однако часть единомышленников предала идею и перестала делать ежемесячные взносы. Я понял, что идея сорвалась оттого что некем наполнить даже небольшой оазис.

Тогда я ещё сильнее умерил аппетит и предложил горстке моих родичей и друзей просто купить ранчо или большой дом с садом, это и будет наш, достаточно автономный, духовный оазис. Однако они отказались. Каждый обосновал это какими-то опасениями, трудностями и проблемами. Только Сиддхешвари и Капалнатх поддержали проект.

Тогда я решил: пускай моим духовным оазисом будет просто скромное жилище. Возле моря и гор, с маленькими садиком и бассейном. Уж такое жилище заполнить духовными людьми получится! И понял окончательно: когда традиционалист строит царство духа с ближайшими родичами, проживающими вместе, то никто из них не подведёт, и план с духовным поселением осуществится. Осуществляем, идём ровно, всё замечательно.

Вітаємо нашого постійного автора!

Український інститут вивчення Голокосту «Ткума» («Відродження») відзначив  журналіста зі Львова і нашого постійного автора  Ігоря Галущака за публікацію на нашому сайті статті «Как юный еврей стал партизаном-бандеровцем».

Валерій Верховський: Крим у творах іноземної літератури

Письменник Майкл Муркок

Історія вирішила так, що європейці знають про існування Криму не лише з абстрактної географії, вони пам’ятають, де розташовані Севастополь і Балаклава, півострів увійшов до їхніх підручників історії, їхньої міської топоніміки, він залишився і в їхній літературі.

В українській літературі Крим посідає окреме місце. Саме “окреме”, а не просто особливе — адже покоління письменників, котрі народилися в Криму, лише нині входить в україномовну літературу, і український погляд на сонячний півострів — такий собі погляд “прибульця”. У російській літературі — Крим був і лишається шматком екзотики в тілі великої імперії, “внутрішнім Середземномор’ям”, краєм, схожим на Рай, заміською резиденцією. Західного ж читача середземноморською “екзотикою” не здивувати, навіть далекі Індія та Африка стали частиною його світу. Тож яким уявляється Крим з їхнього ракурсу?

День коня за керченським календарем
“Історія просто фантастична! А що сталося далі?”
Майкл Муркок “Оберіг Шаленобога”

Майкл Муркок, британський письменник і рок-музикант, народився 1939 року неподалік Лондона. У нас після виходу перекладів його книжок — особливо “Хронік Хокмуна” — його жартома іменували Микола Мурко, з причин, про які йтиметься далі.

Жанр, у якому написано цикл Майкла Муркока про герцога Хокмуна, найточніше буде позначити як “технофентезі” — в ньому є більшість атрибутів типового фентезі, проте дія відбувається не у абстрактному минулому, а в (не менш абстрактному) майбутньому, коли після ядерного апокаліпсису настали нові “темні сторіччя”.
Отже, герцог Кельнський Доріан Хокмун, головний герой циклу семи романів Муркока, не з власної волі подорожує руїнами Європи. Він — бранець, його кинули до темниці за німецьке повстання проти окупантів з Гранбретанії. Хокмуну пропонують волю в обмін на послугу — викрасти Ісольду, дочку графа Браса з Камаргу. Однак дещо пішло не так: побачивши Ісольду, Хокмун закохався. Та обдурити гранбретанців неможливо — у лобову кістку черепа Хокмуна всаджений “Чорний Камінь” — засіб маніпуляції: варто Хокмуну ослухатися наказів або почати поводитися всупереч наказам — камінь карає шоковим болем; крім того, все, що побачить Хокмун, завдяки Чорному Каменю поневолювачі бачать так само. Але нізвідки приходить на допомогу і зникає, так само незрозуміло куди, таємничий Лицар у Чорному та Золотому.

У пошуках Ісольди, котра зникла, шлях Хокмуна веде до знайомих місцин:

“У Сімферополі вони продали здобич, і на частину отриманих грошей придбали харчів, необхідні речі та коней, а решту віддали на зберігання купцеві, котрого всі рекомендували як найчеснішу людину в Криму…”

На вітрильнику герої перепливають Чорне море з турецького Зонгулдака безпосередньо до портового міста Сімферополя, вони зазнають нападу зомбованих піратів, одного з них захоплюють у полон і, прийшовши до тями після психотропного “зілля”, пірат розповідає, що його звуть Коріантум, і він родом з Керчі, де найнявся матросом на корабель 11 березня, у “день коня за керченським календарем”, і після того дня не пам’ятає нічого.

“Чорний корабель, то хутко стрибаючи по хвилях, то потрапляючи в мертвий штиль, блукав морем понад тиждень. За розрахунками Хокмуна, вони опинилися поблизу протоки, що з’єднує Чорне та Азовське моря, біля Керчі…” Continue reading

Галущак Ярослав: Творчий доробок професора Миколи Васильовича Кугутяка на шпальтах наукових періодичних видань ПНУС (до 65-ліття вченого, організатора, керівника)

Микола Васильович Кугутяк народився 27 жовтня 1952 року в селі Назавизові Надвірнянського району Станіславської (нині Івано-Франківської) області. Закінчив Переріслянську середню школу. А в 1981 році закінчив навчання на історичному факультеті Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. В. Стефаника. З 1981 по 1984 роки навчався в аспірантурі Інституту суспільних наук АН УРСР у м. Львові.
Микола Васильович Кугутяк тричі захищав дисертації. Кандидатську дисертацію науковець захистив у 1985 році у спеціалізованій вченій раді Одеського державного університету. У 1994 році в Українському Вільному Університеті (м. Мюнхен, Німеччина) вчений захистив дисертацію з присвоєнням вченого ступеня доктора філософії. А в 1996 році М. В. Кугутяк, в інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, успішно захищає дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук.
З 1984 року, по закінченні аспірантури, М. Кугутяк працює на історичному факультеті Івано-Франківського педінституту: спочатку асистентом кафедри історії СРСР і УРСР, з1986 по 1988 роки – старшим викладачем. В 1990 році М. Кугутяку присвоюють вчене звання доцента, а в 1996 році – присвоєне вчене звання професора.
Протягом 1990 – 1999 років Микола Васильович був завідувачем кафедри нової та новітньої історії Прикарпатського університету, а в 1999 – 2006 роках очолював кафедру всесвітньої історії. Водночас у 1993 році М. Кугутяка було обрано деканом історичного факультету, а від 2006 року і по сьогоднішній день Микола Васильович Кугутяк – директор Інституту історії, політології і міжнародних відносин (потім декан факультету) ПНУС, та засновник і завідувач кафедри етнології і археології.
З ініціативи Миколи Васильовича в 2008 році було створено науково-дослідний Інститут історії, етнології і археології Карпат, який він очолив. З його ж ініціативи було створено у 2006 році Карпатську наукову етнологічно-археологічну експедицію, яка під керівництвом М. Кугутяка зробила ряд важливих відкриттів.
Під керівництвом М. В. Кугутяка виконуються науково-дослідні роботи за темами: історико-культурні та етносоціальні процеси на Прикарпатті, етнокультурні процеси в Карпатському регіоні. Continue reading

Артем Корсун: Красные боги

Красные боги могли быть воспоминанием о смешанных браках на неандертальско-кроманьонском пограничьи.

Неандертальцы, хотя бы частично, были рыжими (рыжина современных кроманьонцев, как и встречающийся у них альбинизм, — результаты самостоятельных и намного более поздних мутаций). Дети таких смешанных браков — герои (в античном понимании как полукровки от связи богов со смертными) также должны были быть рыжими и обладали сверхчеловеческими качествами (неандертальская семья — самец с гаремом — приводила к тому, что адаптивными были магические, экстрасенсорные способности).

Однако, позднее, когда появилась собственно кроманьонская рыжина, носителей этой мутации в силу их исключительной внешности стали воспринимать как потомков красных богов, некогда живших на земле. Поэтому частым атрибутом истинного короля считали его рыжину.

Болотные погребения были доступным для европейского климата способом мумификации, но кроме того от болотистой почвы волосы погребённых становились золотистыми и они таким образом после смерти становились богами. Аналогично рыжими становились и таримские мумии.

Но, что делать если у вождя или короля нет рыжины? Заменой рыжине может быть парик или головной убор из рыжей шкуры, например, лисы. Позднее, в эпоху палеометалла рыжий парик, скорее всего, трансформировался в корону, ношение которой символически делало человека золотоволосым. У египтян были две короны — красная и белая.

Таким образом, парик из рыжей шерсти был для черноволосых людей удобным мифоритуальным способом уподобиться рыжеволосым, которым приписывали чудесные свойства. Позднее, эту функцию выполняли золотые короны, а само удевание / ношение короны придавало царю особую силу.

Однако мы упустили ещё один интересный обычай, непосредственно связанный с таким мифоритуальным уподоблением. Летом, в рамках русальных ритуалов девушки по всей Европе плели венки из красных, жёлтых и, реже, белых, которые в зависимости от региона варьировались. Древнейшее изображение срывания девушками цветов в Европе — на ферейских фресках (середина 2 тыс. до н.э.) связано с брачной экспедицией в заморскую страну.
Continue reading

Ігор Цепенда: З візитом відвідала делегація Послів країн Вишеградської четвірки в Україні

4 жовтня 2017 р. Прикарпатський національний університет  ім. В. Стефаника з візитом відвідала делегація Послів країн Вишеградської четвірки в Україні, а саме — Надзвичайні і Повноважні Посли: Угорщини — Ерно Кешкень, Словацької Республіки — Юрай Сівачек, Чеської Республіки — Радек Матула, Заступник Глави Місії Посольства Республіки Польща Яцек Жур та Генеральний консул Чеської Республіки у Львові Павел Пешек.

У зустрічі також взяв участь Почесний консул Угорщини в Івано-Франківську Василь Вишиванюк.

Мав добру нагоду поінформувати Послів про наші міжнародні проекти з університетами регіону.

Відбулась також змістовна зустріч керівників дипломатичних місій зі студентами університету, під час якої були порушені питання співпраці України з країнами Вишеградської групи.

Не оминули дипломати і студенти питання сприйняття нового закону «Про освіту» країнами, які мають в Україні національні меншини.

Відкрита атмосфера дискусії сформувала добре враження у дипломатів щодо рівня знань наших студентів і їх прагнення до розбудови держави.

Continue reading

Владимир Емельянов: Хронопсихология

У птиц есть сезонные миграции. Весной они прилетают в северные края, а осенью улетают в южные. Очевидно, что улетают они туда, где тепло и сытно, а прилетают тогда, когда тепла и пищи в естественной для них среде обитания становится достаточно. То есть, это четкий ритм, который может быть объектом хронобиологии. Сезонные миграции свойственны и оленям, и даже голубым гну.

Но у человека хронобиология, т.е. инстинкты, вызванные генетической программой, становится хронопсихологией. Чувство подсказывает, что пора мигрировать с севера в тепло, но разум сопротивляется. Результатом такого противоречия становится праздник. Люди думают о холоде и снеге как о благе для посеянного хлеба и переносят эту эмоцию на представления о самих себе. В результате, например, появляется праздник Покрова как вера в заступничество Богородицы в холодный период года и одновременно как вера в удачный брак (поскольку свадьбы игрались именно в холодное время). Зимние праздники тоже связаны с надеждой на воскрешение временно умершей природы (святочная игра в умруна).

В общем, становится понятно, что отказ мигрировать с севера в тепло связан с оседлым земледельческим образом жизни, для которого характерна эмоциональная привязанность человека к своему клочку земли и к своему дому (а также и к могилам предков). Ровно так же происходило на Ближнем Востоке. Еще в раннем керамическом неолите миграция была естественной. Например, после великого похолодания 6200 г. до н.э. население Чатал-Гуюка уходит из Малой Азии. Через некоторое время на севере Месопотамии появляются многочисленные поселения земледельцев. Потом те же земледельцы переходят на юг. То есть, до конца IV тысячелетия природный механизм работает, и дом человека совокупно с землей и предками еще не перевешивает для него естественную потребность в тепле и комфорте.

Но с начала III тыс. такие миграции уже невозможны. Прагматика, диктуемая развитым мозгом с его представлением о перспективе, заграждает природный инстинкт.

UPD.: И все-таки есть пример, когда у человеческой общности сохраняется потребность в сезонной миграции. Это перекочевки пастухов со стадами. То есть, ситуация, когда образ жизни человека сливается с природным ритмом животного, которое он пасет. На самом-то деле при таком раскладе олень пасет человека, а не наоборот.

  • «… Зажги свой огонь.
    Ищи тех, кому нравится, как он горит»
    (Джалалладин Руми)


    «… Традиция — это передача Огня,
    а не поклонение пеплу»
    (Густав Малер)


    «… Tradition is not the worship of ashes, but the preservation of fire»
    (Gustav Mahler)

    «… Традиционализм не означает привязанность к прошлому.
    Это означает — жить и поступать,
    исходя из принципов, которые имеют вечную ценность»
    (Артур Мёллер ван ден Брук)


    «… Современность – великое время финала игр олимпийских богов,
    когда Зевс передаёт факел тому,
    кого нельзя увидеть и назвать,
    и кто все эти неисчислимые века обитал в нашем сердце!»
    (Глеб Бутузов)