• Приоритетом Аналитического Центра "Эсхатон" является этнополитическое просвещение, цель которого - содействовать развитию демократии, построению действительного гражданского общества, расширению участия сознательных граждан в общественной и этнополитической жизни, углублению взаимопонимания между народами, культурами, религиями и цивилизациями.
    Группа АЦ "Эсхатон" ВКонтакте - https://vk.com/club16033091
    Книги АЦ "Эсхатон" - http//geopolitics.mesoeurasia.org


Олег Гуцуляк: Цигани — це кіммерійське плем’я сігінів, «пастухи римлян» (pastores Romanorum)

У Східній та Центральній Європі духовними спадкоємцями кельтів, які відійшли на Захід, стали “фісоніти”, тобто “жителі Фіси/Тиси”, які мешкали у Олтенії, Банаті та сусідній Трансильванії, а згодом заселили і Хацег. У цій зоні, за свідченням румунського етнолога Б.П. Хашдеу, населення складалося з “гетерогенних елементів”романізованих арабів (переселенців з Єгипту, що й принесли з собою культ пророкування Тарот), персів, галлів тощо. «…Завоювавши Дакію, імператор Траян потурбувався про те, щоб Дакія була перетворена в провінцію з римським веденням господарства, римською юриспруденцією, латинською мовою в законодавстві та побуті… Природно, все римське в Дакії сприймалося легко і міцно закріплювалося. Цьому сприяло те, що населення Дакії під час завоювання було у великій кількості знищено і в країну прибуло дуже багато різноплемінних, але романізованих солдат, чиновників, купців, промисловців, ремісників і різного роду шукачів пригод та щастя. Одним словом, Дакія була в той час наводнена римлянами; можливо, 50% населення Дакії складали римляни…» [1]. Ця територія іменувалася, за Євтропієм, orbis Romanus, або pascua romanorum «римські пасовиська», а її мешканці – “пастухами римлян”, ac pastores Romanorum [2], звідки й походить самоназва нащадків цього різноетнічного конгломерату – roma (romale).

Фісоніти  відомі як “цигани” (угор. szegeny “сегень”), їх субстратом став (передавши й індоарійську мову) придунайський осколок колись могутніх меото-кіммерійців – етнос сігінів (сігіннів, Sigynnae): “… про одну тільки народність за Істром (Дунаєм, — О.Г.)  я, — пише Геродот у своїй “Історії”, — можу отримати свідчення: ця народність – сігіни. Одягаються вони у мідійський одяг. Межі землі сігінів (кочовиків, — О.Г.)  простягнуться аж до енетів на Адріатичному морі (сучасні Словенія та Венеція, — О.Г.). Вони вважають себе (нащадками) мідійських переселенців. А як вони потрапили туди з Мідії, я не можу пояснити… Сіггінами, зрештою, лігії, які живуть на північ від Массалії, називають дрібних торговців, а жителі Кіпру – списи” [3]. Коли перський цар Дарій здійснював свій знаменитий похід проти скіфів, він наказав сігінам стерегти до його повернення мости через Дунай.

Страбон повідомляє, що у сігінів були маленькі волохаті коні, які були придатні тільки для їзди на колесах. жінка-сігінка, яка краще всіх вміла правити колісницею, могла собі сама вибирати чоловіка (Страбон, 11.520).

Археологічно дані про присутність сігінів в Словенії, Угорщині, Сербії, Румунії та Болгарії підтверджується знахідками бронзових предметів, котлів, елементів кінської збруї, залізної зброї.

Певний час термін «цигани» в європейській традиції застосовувався до маніхеїв, в тому числі й македонців, які його дотримувалися (аналогічно близьких маніхеям катарів-богумилів в Європі просто називали «болгарами»).

Вважається, що споріднені з персами, мідійцями та парфянами сігіни утворили на Дунаї в Європі саме торгову факторію для контактів із Сходом і, звісно, крім товарів в Римську імперію через сігінів приникали і перські ідеї (мітраїзм, маніхейство). Во Франции их называют «богемцы», в Англии — «египтяне» (gypsy).

Факт збереження цього прадавнього кіммерійського етносу пояснють етнологи його замкненим характером та обов’язковістю ендогамних шлюбів.

Як відомо, розділення єдиної циганської мови датується ХІІІ-ХІV ст.розділення мови європейських циган і вірменських-боша датується 650 р., що дало навіть підставу вбачати у частині європейських циганах павликіан, переселених із Вірменії на Балкани), а їх повторне розселення на північ — виходом з грецької Мореї в 1406 р. під тиском турецької інвазії (до речі, з цієї ж Мореї виводили свій родовід і французькі королі Меровінги). Окрім того глоттохронологічний метод переконливо довів цілком окремішнє місце циганських діалектів в індоарійській мовній сім’ї (розходження непалі і келдерарського діалекту циганської мови — 640 р. до н.е., хінді і північно-руського діалекту циган — 140 р. до н.е., а давніші дані свідчать про контакти прациган з дардами Гіндукушу) [4].

Як вважає А.К. Шапошніков, сігіни являли собою групу носіїв сіндо-меотської мови, яка відділилася від загальноарійської прамови в першій чверті ІІ тис. до н.е. в Закавказзі (Колхіда і Геніохія), де меоти  законтактували з пракартвельськими племенами (в мові яких збереглися  пережитки апелятивних лексичних запозичень з сіндо-меотських діалектів) і  претендували на заволодіння північно-західною частиною Іранського нагір’я (Мідія). Саме сіндо-меотів А.К. Шапошніков вважає міфологічними Пандавами, котрі після перемоги на Курукшетрі (поле Куру, тобто берег ріки Кура) над Кауравами (знаменитий могильник Тріалеті в Грузії) зникли в Засніжених горах (сіндо-меоти переселилися на Західний Кавказ, заселили береги Меотиди (Азовського моря) і всього Північного Причорномор’я аж до Добрудж, Нижнього Дунаю, Сави і Драви (де відомі стали як сігіни), а в подальших перипетіях історичної долі дійшли із сарматами аж до Піренеїв (іспанські цигани-кальдероне) [5].

Як на нас, етнонім сігіни (сігінни) одного кореня з дав.-сканд. thegn, дв.-верх.-нім. degan “хлопець”, дв.-англ.   thegn > theyn, thane «слуга, васал, послідовник, посадова особа, вільний воїн» > “землевласник”, “дворянин” (пор. з нім. Degan “шабля” > “воїн”), англ. thegn, ст.-грец. τεκνον “молодець”. Можливо, що в один семантичний ряд лягає і латинське sicco “висушувати”, “доїти”, “витискати” (> “той, хто ссе” > “хлопець”), що одразу ж наводить на згадку про епітет кіммерійців як “доярів кобилиць” [6].

Синонімом цьому індо-європейському кореневі є слов. * xol- (*xolp  “холоп”, *xolstъjь «холостий»), так і герм. *skol- (гот. skalks, англ.-сакс. scealc , дв.-сакс., дв.-верх.-нім.  scalc “слуга, раб”, а також назва всіх не «царських» скіфів «сколоти», що потім перейшло на етнонім слов’ян «склавіни»), де простежується еволюція семантики від вікової до соціальної  недостатності, де вихідним значенням слов. *xol- та герм.  skal- було значення молодості та неповноліття.  Етимолог О.В. Назаренко пов’язав це з переданням про походження етноніма “сколоти” від імені наймолодшого родоначальника скіфів Колаксая [7].

Від романомовних пастухів–волохів (vlah) цигани, ці “пастухи римлян”, відрізнялися ще одним іменем – “чорні латиняни / римляни” (Nigri Latini, Μαυρόβλαχοι, Morlachi, Morlacci, Murlachi), і ця назва протрималася до ХІХ ст. для характеристики населення біля підніжжя гори Велебіт, а іменем «каракачани» (тур. «чорні кочівники») досі називають грекомовну етнографічну групу  пастухів-вівчарів та конярів, мешкаючу в  Болгарії.

Знамените місто Сінгідун (Singidunum; сучасний Белград). яке розташоване при злитті Сави і Дунаю, неодноразово згадане римськими та візантійськими авторами, було  власне племінним центром сігінів.  Назва міста у перекладі з кельтської означає «фортеця сігінів». Вважається, що так назвали місто саме кельти-скордиски, які в часи Александра Македонського перейшли з півночі Дунай і розгромили державу сігінів.

Gypsy woman at Ellis Island (Photograph by Augustus Sherman)

Однак, контакти сігінів з кельтами були значно давнішими, ще до появи на Балканах римлян. Групи кельтів — носіїв латенської культури (з ІІІ ст. до н.е.)  чим далі на схід були нечисельнішими (племена, роди), вони замешкали серед місцевого населення, зумовили сильний вплив своєю вищою матеріальною культурою і виробничими навиками у порівнянні з розвитком місцевого населення [8]. Кельти занесли на Балкани латенську археологічну культуру,  осіли на Буковині, Галичині, у Трансільванії та Олтенії, поступово змішуючись із місцевим населенням. Саме вони зумовили значний вплив на місцеві культури, сприяли подальшому розвиткові чорної металургії та обробці заліза, принесли гончарний круг, сало та фібули. Зокремаа, як зауважує Н.С. Широкова, значні конгломерати кельтів, озброєних залізною зброєю та зі стадами великої рогатої худоби і супутніми групами ремісників  та ковалів, найінтенсивніше проникали в Україну з 390 до 207 рр. до н.е. [9]. Наприклад, бiля Мукачевого в Закарпатті містився кельтський металургiйний центр (другий за величиною у Європi), опiдум-городище Галiш і Ловачка (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст.н.е.). Тут робилися монети, тут же знайдено близько тисячі iнструментiв, майстернi (ювелiрнi, кузнi), ножицi для стрижки овець, окуття гiрських човнiв, коси, зернотерки, мечi, млинки, ковадла, щити, фiбули, срiбнi монети.

Як правило, діяльність кельтських поселенців із Заходу носила сезонний характер, пов’язаний з поверненням стад з пасовищ та збиранням урожаю. Характерною особливістю їх було те, що вони зуміли створити своєрідну систему клієнтних відносин (sclavus) з місцевими землеробськими та скотарськими народами. Самі вони не займалися сільським господарством, це був обов’язок слов’ян, сігінів, германців і фракійців, їм же віддавалися на випас і стада кельтів. При цьому частина худоби з випасаючого стада передавалася сім’ям слов’ян та сігінів в обмін на муку, продукти землеробства, знаряддя праці тощо. Це дало змогу перетворитися кельтам у «націю гендлярів» («панів» < «феніїв», ірл. fianna < дв.-ірл. fine < venja «спорідненість, рід»). Аналогічне явище має зараз місце в Руанді, де землероби — бхуту (хуту) і кочівники – тутсі, і в Уганді — хіма та іру. А в минулому цю систему застосували авари, печеніги, половці (їхні «клієнти» на Русі носили назву «бродники») та монголи (тюркські «клієнти» яких власне й визначалися як «татари»). Також за «панами» скрізь мандрувала велика група їх слуг (пракельт. slougo-; пор. з литов. slauga «доглядати») — чоловіків та жінок, як правило, разом з чередами великої рогатої худоби (слов. *korva < «karava < кельт. car(a)vos «олень, рогатий», автентичне слов’янське слово мало б не «кентумний» вигляд *sorva) та табунами коней (ірл. kapall «кінь» > слов. «кобила») і власним богом-покровителем Велесом (< дв.-ірл. filid «віщун, поет»). Очевидно, що цей народ «слуг» належав до конгломерату сігінів-кіммерійців.

1. Антошин Н.С. Взаимосвязи славян и восточнороманских народностей в V—XV вв. // Научные записки Ужгородского государственного университета. — Ужгород, 1957. — Т.XXVIIII. Языкознание. — С.50.

2. Шушарин В.П. Русско – венгерские отношения в ІХ в. // Международные связи России до ХVII в.: Сб.ст. – М.: Изд-во АН СССР, 1961. – С.141.

3.  Геродот. Історія. V, 9.

4. Дьячок М.Т. Глоттохронология цыганских диалектов Европы и Азии // Сибирский лингвистический семинар. — Новосибирск, 2001. — № 1. — С. 34—36; Дьячок М.Т., Шаповал В.В. Лексикостатистический подход к изучению цыганских диалектов // Тезисы докладов III конференции молодых обществоведов г. Якутска. — Якутск, 1987. — С. 146—148; Вентцель Т.В., Черенков Л.Н. Диалекты цыганского языка // Языки Азии и Африки. Т. 1. — М., 1976. — С. 287; Вентцель Т.В., Черенков Л.Н. Диалекты цыганского языка и их взаимоотношения с индоарийскими языками Индии // Языки Индии, Пакистана, Непала и Цейлона. — М., 1968. — С. 417; Владыкин В.Е. Цыгане // Вопросы истории, 1969, № 1. — С. 206; Санаров В.И. Проблемы историко-этнографического изучения цыган // Советская этнография, 1971, № 3. — С. 61; Друц Е.А., Гесслер А.Н. Цыгане России и их фольклор // Сказки и песни, рожденные в дороге. Цыганский фольклор. — М., 1985. — С. 6; Horvatova E. Cigani pred prichodom do Europy // Slovensky narodopis. — Roc. IX, 1961, № 1. — S. 23; Дьячок М.Т. Бурушаски—цыганские языковые контакты (по поводу статьи Х. Бергера) // Грамматическая и семантическая структура слова в языках народов Сибири. — Новосибирск, 1988. — С. 115—128.

5. Шапошников А.К. Indoarica в Северном Причерноморье // Вопросы языкознания. — 2005. — №5. — С.48—49.

6. Артамонов М.І. Кіммерійська проблема // Археологія. — К., 1973. — № 9. — С. 3—15.

7. Назаренко А.В. К этимологии этнонима ΣΚΟΛΟΤΟΙ (Геродот ІV, 6) // Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования 1987 г. – М.: Наука, 1989. – С.236.

8. Королюк В.Д. Древнепольское государство. – М.: , 1957. – С.52.

9. Широкова Н.С. Культура кельтов и нордическая традиция античности. — СПб, 2000. — С.5; Ідзьо В. Кельтська цивілізація на території України.— Львів: Сполом, 2002. — С.21.

Уривок з монографії Олега Гуцуляка «Пошуки заповітного царства» (2007).

———————————————

Дополняем статью приложением:

АТСИНГАНЕ

http://trueview.livejournal.com/22229.html

Распространенное самоназвание — ром, рома, хотя используются и другие этнонимы: синти, мануш («люди»), кале.

В грузинском «Житии святого Георгия Афонского» (датировано 1100 г., описывает события 1054 г.) повествуется о том, как византийский император Константин Мономах однажды отправился на охоту. В истреблении диких зверей ему помогали «сарматы, потомки Симона Мага, именуемые Атсингани («αθίγγανος», «ατσίγγανος»), известные колдуны и злодеи». Они разбросали повсюду заколдованное мясо, и животные, съевшие его, отравились. Константин пожелал произвести опыт над своей собакой, и колдуны-атсингани заколдовали на его глазах кусок мяса. Присутствовавший при этом святой Георгий, перекрестил мясо, и собака осталась жива. Император, поражённый силой святого, предложил ему всегда оставаться при своей особе, дабы отныне не бояться отравления.

В Византии действительно существовала религиозная секта, члены которой назывались «атсингани». Официальная церковь считала их еретиками, и к упомянутому времени уже почти полностью подавила их деятельность. Ряд историков высказывает сомнения в том, что под упомянутыми в документе «атцинганами» подразумеваются предки современных цыган, а не одна из еретических сект того времени. В любом случае, в дальнейшем это название закрепилось как одно из распространенных обозначений европейских цыган.

Дом — одна из восточных ветвей цыган. Территория проживания: арабоязычные страны, Турция, Иран, Ирак, Кипр, Закавказье, Израиль. Одна из самых малоизученных цыганских ветвей, включает в себя несколько этнических групп. Имеют очень низкий уровень жизни, образования часто не имеют никакого. Так же, как люли и первые цыгане в Европе, могут иметь на лице особенные татуировки. Живут компактными общинами. По вероисповеданию почти все дом мусульмане, иногда встречаются христиане. Говорят на языке, известном как «язык домари», сильно отличающемся от европейских цыганских диалектов и с большим количеством заимствований из арабского и некоторых других языков Ближнего Востока, но того же происхождения. Признают своими родственниками цыган-рома и цыган-кале. Считается, что больше всего цыган-дом проживает в Египте. На данный момент дом ведут кочевой, полукочевой и оседлый образ жизни, в зависимости от страны проживания.

Традиционные занятия: мелкие ремёсла, работа с жестью, музыка, пение, танцы, гадание; среди израильских дом много разнорабочих (уборщиков улиц, слесарей-сантехников и т.п.).

Лингвистический анализ цыганского языка и санскрита убедительно доказал – родина цыган Индия.

Сейчас в литературе о цыганах сосуществуют два аргументированных мнения. Согласно первому, цыгане — потомки индийской касты «дом», занятия которой напоминают традиционные цыганские промыслы (डोम (ḍom) — название касты музыкантов и танцоров (хинд.)). Члены касты «дом» и сейчас живут в Индии, занимаясь кузнечным делом, пением и танцами. По второй теории цыгане являются потомками многих индийских народностей, находящихся в современной Индии на низших ступенях кастовой иерархии.

Где-то в промежутке V – X веков цыгане совершают свой постепенный исход из Индии. В X-XII веках цыгане появляются в Византии, где находят довольно радушный прием. Никаких гонений не было. Цыгане занимались ремеслом, в основном кузнечным делом. Среди них было много артистов, которые веселили народ песнями и танцами. Распад Византийской империи привел к тому, что цыганам пришлось вновь двинуться в путь.

Неприкасаемые — принятое в русском языке общее наименование ряда каст, занимающих самое низкое место в кастовой иерархии Индии. В настоящее время они составляют 16—17 % населения Индии. Неприкасаемые не входят в систему четырех варн. Они считаются способными осквернять членов более высоких каст, особенно брахманов. Неприкасаемые разделяются по традиционным видам деятельности их представителей, а также по местности их проживания.

Группа каст неприкасаемых возникла в глубокой древности из местных племен, не включенных в общество завоевавших Индию ариев. Неприкасаемым предписывались такие занятия как уборка мусора, работа с кожей или глиной. Члены таких каст жили в отдельных кварталах или поселках на обочине поселений «чистых» каст, не имели своей земли и большей частью являлись зависимыми работниками в чужих хозяйствах.

Касты, расположенные на самых низших ступенях сословно-кастовой иерархии, принуждались выполнять работы, которые считались по традиции индуизма нечистыми, оскверняющими: свежевание туш, выделка и обработка кож, стирка белья, уборка трупов животных, мусора и нечистот и т. п. Эти занятия — наследственные профессии либо крупнейших каст неприкасаемых , основную массу которых составляют закабаленные батраки (например, чамар, дом , чухра в Северной и Центральной Индии), либо специальных «служебных» каст (например, мучи — сапожников, дхоби — прачек, бхаиги — мусорщиков). К неприкасаемым относятся также касты бродячих комедиантов и акробатов (нату базигар, канджар, девар), рыбаков (тия, параван, муккуван, мугаян) и др. Наиболее распространенные категории неприкасаемых — это чамары (кожевники), дхобии (прачки), парии.

Неприкасаемые формально считались индуистами, но им запрещалось входить в индуистские храмы, участвовать в индуистких ритуалах, в связи с чем у них были свои боги, свои жрецы и ритуалы.

Вероятно, предки современных цыган из касты «дом» занимали в иерархической лестнице одно из самых низких положений и имели статус неприкасаемых. Цыгане – это дословно по-гречески «неприкасаемый»:

Αθίγγανος < α «не» + др.-греч. θιγγάνω «касаться, прикасаться, дотрагиваться».

До́мра — русский народный струнный щипковый музыкальный инструмент с тремя или четырьмя струнами. Сведения о домре в России сохранились в старинных дворцовых записях и на таком материале как лубок. Игроки на домре назывались домрачеями. Весьма вероятно, что домра, существующая до сих пор у калмыков, и у казахов, татар и киргизов, была заимствована во времена монгольского ига. История домры трагична. В средневековой Руси она была основным инструментом народных музыкантов и актёров-скоморохов. Скоморохи ходили по сёлам и городам и устраивали весёлые представления, в которых часто позволяли себе небезобидные шутки над боярами и церковью. Это вызвало гнев как светских, так и церковных властей и в XVII веке их начали ссылать или казнить. Так же казнили и домру. Она исчезла.

Созвучие инструмента «домра» с названием цыган Ближнего Востока и Северной Африки «домари» не вызывает удивления. Струнные и щипковые инструменты всегда ассоциировались с цыганами.

На санскрите «кали» — железо, железная, что тоже близко к самоназванию цыган «кале». На хинди «кали» — черный. Традиционный цыганский промысел – работа с металлами и, возможно, самоназвание «дом» связано со словом «домна», «домница». Слово «домна» образовано от старославянского «дмение» — дутьё. В домнице получали (в виде кусков или криц) штуки восстановленного сыродутного (от слова «сырое», то есть неподогретое дутьё) железа.

Как пишет М.Фасмер в своем этимологическом словаре: табор — род. п. -а, диал. та́бырь «стадо» (сев. оленей), арханг. (Даль), др.-русск. та́бар «турецкий лагерь» (Азовск. вз. XVII в.; см. РФВ 56, 158), укр. та́бор «лагерь, обоз». Заимств. из тюрк.; ср. тур., крым.-тат. tabur «укрепление из повозок», чагат. tapkur «укрепление», tabɣur «пояс, ограда».

ТАБОР (чеш. tabor) –
1) у чехов, поляков, румын, венгров — лагерь, стан, обоз
2) У казаков в прошлом — войсковой лагерь с обозом
3) Группа кочевых цыган, часть которой связана родством.

Оказывается, слово табор восходит к еще более древней эпохе. В Древнем Риме небольшие, сколоченные из досок, будки и домики называли Taberna. Позднее, этим словом стали обозначать различные лавки, мастерские, магазины и кабачки, балаганы. В период развития каменного строительства, нижние этажи обыкновенно отдавали под таверны (лат. taberna «дощатая хижина, помещение, лавка, (в цирке) балаган или ложа»).

Балаган — временное деревянное здание для театральных и цирковых представлений, получившее распространение на ярмарках и народных гуляниях. В России известно с XVIII века. Строились обычно они из досок «лапша». Дыры зашивались разломанными чайными ящиками. Крыша (смотря по состоянию балаганщика) бывала из полотна, или из сшитой рядины — толстого холста, или из старых мешков. Внутри строилась сцена, вешался кумачовый занавес на кольцах. Перед сценой врывались в землю два столба с железными кронштейнами. В эти кронштейны с тремя гнездами вставлялись лампы-молнии. Роль ламп-молний в балагане была велика: они и освещали, и согревали, на них можно было разогревать пищу. В зрительном зале устанавливались простые, грубо сколоченные скамейки. Передние скамейки всегда были ниже, задние же иногда так высоки, что сидящий не доставал ногами пола. Перед входом в балаган строился помост-раус.

 

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
Метки: , , , . Закладка Постоянная ссылка.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

Это не спам.
сделано dimoning.ru

This blog is kept spam free by WP-SpamFree.

  • «… Зажги свой огонь.
    Ищи тех, кому нравится, как он горит»
    (Джалалладин Руми)


    «… Традиция — это передача Огня,
    а не поклонение пеплу»
    (Густав Малер)


    «… Tradition is not the worship of ashes, but the preservation of fire»
    (Gustav Mahler)

    «… Традиционализм не означает привязанность к прошлому.
    Это означает — жить и поступать,
    исходя из принципов, которые имеют вечную ценность»
    (Артур Мёллер ван ден Брук)


    «… Современность – великое время финала игр олимпийских богов,
    когда Зевс передаёт факел тому,
    кого нельзя увидеть и назвать,
    и кто все эти неисчислимые века обитал в нашем сердце!»
    (Глеб Бутузов)