• Приоритетом Аналитического Центра "Эсхатон" является этнополитическое просвещение, цель которого - содействовать развитию демократии, построению действительного гражданского общества, расширению участия сознательных граждан в общественной и этнополитической жизни, углублению взаимопонимания между народами, культурами, религиями и цивилизациями.
    Группа АЦ "Эсхатон" ВКонтакте - https://vk.com/club16033091
    Книги АЦ "Эсхатон" - http//geopolitics.mesoeurasia.org
    Директор АЦ "Эсхатон" - Олег Гуцуляк, Ph.D. - http://www.primordial.org.ua


Ярослав Галущак: Володимир Михайлович Гнатюк (1871-1926): видатний фольклорист, етнограф, краєзнавець: біографічно-бібліографічне дослідження (до 145-річчя від дня народження)

загружено В історії української науки кінця ХІХ – першої чверті ХХ століть, в плеяді науковців того періоду яскраво висвітлюється ім’я славного вченого Володимира Михайловича Гнатюка. Людини різнопланової, наполегливої, працьовитої. Цікавої й непересічної особистості. Важко назвати другу таку постать того періоду, яку б за широтою інтересів і багатогранністю діяльності можна було б поставити поряд з величною фігурою Каменяра. Послідовник і соратник І. Я. Франка, В. М. Гнатюк відомий як визначний фольклорист, етнограф, краєзнавець, літературознавець, мовознавець і перекладач. А також громадсько-політичний діяч, що мав прямий стосунок до журналістики, публіцистики, педагогіки й народної освіти, музейної справи. Людини унікальної, з якоюсь своєю внутрішньою програмою, яку намагався виконати протягом свого яскравого життя.

Народився В. М. Гнатюк 9 травня 1871 року у селі Велеснів Бучацького повіту Королівства Галичини і Лодомерії Австро-Угорської імперії (нині Монастириського району Тернопільської області України).

В багатодітній селянській сім’ї, в родині панувала атмосфера щирої поваги до рідної мови, культури, звичаїв. Саме в сім’ї, в родині Володимир пройнявся шанобливим ставленням до українського слова, книжок, відчув красу і неповторність українського фольклору, української пісні.

У 1880 році, коли Володимир навчався у першому класі, до його рук потрапила збірка поезій, яка справила на нього таке сильне враження, що він собі переписав деякі вірші до зошита. Слідом за віршами потрапили туди й народні пісні. Пізніше цей зошит-збірка поповнювався новими записами народних творів (фольклору), знаменуючи перший крок В. Гнатюка як збирача фольклору.

У 1883 році В. Гнатюк вступає до нижчої гімназії в м. Бучачі, яку закінчує в 1889 році. В цей період його збірка вже налічує близько 500 пісень. Ще навчаючись у школі та нижчій гімназії він виявляє нахил до вивчення мов, історії, географії та складання віршів.

У 1890 році Володимир вступає до п’ятого класу Станіславівської гімназії, яку закінчив у 1894 році з атестатом зрілості й з новою, більшою збіркою фольклору, замість втраченої.

У 1894 році В. Гнатюк вступив на філософський факультет Львівського університету, який успішно закінчив у 1898 році. В цей період він знайомиться з багатьма представниками галицької наукової еліти.

Слід охарактеризувати період історії, в якому почав трудитися В. М. Гнатюк. Це був період загальної активізації суспільного життя, ломка в ньому усталених громадсько-політичних понять, розвиток соціал-демократичного руху, зростання національно-визвольних прагнень і національної самосвідомості, яке захоплювало дедалі ширші маси. Всі ці фактори надали в кінці ХІХ – на початку ХХ століть реальної ваги питанням державної самостійності українського народу, його національно-політичного і національно-культурного відродження.

Кінець ХІХ століття в етнографічній науці Галичини (а фольклористика була тоді складовою частиною етнографії) можна охарактеризувати як період розквіту наукової думки – в зв’язку з  приходом цілої плеяди передових учених, письменників і аматорів-збирачів. Видатні дослідники спрямували зусилля на послідовний, всебічний збір фактичного матеріалу та опрацювання його на науковій основі. До таких дослідників належали І. Франко, В. Гнатюк, М. Павлик, В. Охримович та інша група – Ф. Вовк, В. Шухевич, М. Зубрицький та інші.

Початок нового етапу у розвитку української етнографічної науки Галичини тісно пов’язаний з науковою діяльністю І. Я. Франка, який перший визначив завдання вивчення культури й побуту українського народу в інтересах його суспільного і культурного розвитку, вказуючи на необхідність створення відповідного профілю науково-дослідних установ і постійних періодичних видань праць українською мовою. І. Я. Франко визначив і напрямки етнографічної діяльності вчених. Він вважав, що багатий і переконливий матеріал дасть комплексне етнографічне вивчення матеріальної і духовної культури українського народу.

Молодий вчений – В. Гнатюк ставить собі широкі завдання суспільно-політичної і національно-культурної консолідації української інтелігенції, пробудження в народу історичної пам’яті, виховання національної самосвідомості, подолання комплексу меншовартості. Виступаючи проти придушення українського народу правлячими колами «державних» (панівних) націй, борючись проти його денаціоналізації, В. Гнатюк розглядає націю як відкриту систему, об’єктивно включену в світовий розвиток.

Сфера (територія) інтересів В. Гнатюка як дослідника аж ніяк не обмежувалася Східною Галичиною, його діяльність охоплювала всю Україну, весь етнічний простір проживання українців – від сусідніх держав (територій) (Польща, Росія, Чехія,  Словаччина, Угорщина, Румунія, Югославія) до Америки («Кубанщина й кубанські українці», «Число русинів в Америці» та ін.).

Цікавлячись життям українців у різних частинах світу, у різних країнах, В. Гнатюк головну увагу звертає на західноукраїнську етнографічну територію, особливо на найменш досліджену її частину – закарпатську гілку українського народу, відому у той час під назвою «Угорська Русь» («І ми в Європі!», «Число русинів на Угорщині» та ін.).

Зацікавлення В. Гнатюка фольклором значно поглибилося й розширилося ще під час університетського навчання (студій) під впливом І. Франка, М. Грушевського, О. Колеси, А. Каліни. У цей час він усвідомлює, що записування народної творчості (фольклору) слід вести на наукових засадах. Методологічні вказівки для записування надавав йому Ф. Вовк. В. Гнатюк на початку записував фольклор переважно на Тернопільщині (своїй батьківщині). Але в 1895-1903 роках дослідник організував і здійснив шість поїздок (експедицій) на територію Закарпатської України, Пряшівщини, до українських поселенців в Угорщині, Румунії, Сербії, Хорватії. Під час останньої поїздки був заарештований угорською поліцією. Вчений важко захворів («дістав астму»).

Цікавлячись публікаціями з етнографії та фольклору в періодичній пресі, В. Гнатюк звернув свою увагу на друкований орган Української радикальної партії – газету «Народ», що виходила за редакцією І. Франка та М. Павлика. Молодий дослідник почав присилати в редакцію газети свої огляди і рецензії статей.

У 1894 році, за сприяння професора А. Каліни, В. Гнатюк став членом польсько-української спілки «Towarzyctwo ludoznawcze» («Народознавче товариство»). 3 квітня 1895 року товариство починає видавати свій журнал «Lud» («Народ»), в якому дослідник починає друкувати свої статті.

У січні 1894 року з’являється перше число заснованого І. Франком вісника літератури, історії й фольклору «Життє і слово». Відтоді В. Гнатюк починає систематично подавати до цього вісника свої огляди, рецензії, праці, співпрацювати в ньому, повністю поділяючи політичну та науково-літературну позицію редакції. Участь, співпраця у даному віснику сприяли зближенню В. Гнатюка з І. Франком, знайомство з яким переросло з часом у дуже близькі і щирі дружні відносини.

Як голова товариства «Академічна громада» у Львові, В. Гнатюк у жовтні 1898 року організував святкування 25-ліття літературної діяльності    І.  Я. Франка, яке досить підтримало його, допомогло вийти з матеріальної скрути, нестатків, майже злиднів. Успіх цього святкування (акції) дав поштовх до заснування «Фонду підмоги незасібних літераторів», головою якого був обраний В. М. Гнатюк.

На основі цього фонду у 1898 році виникла «Українсько-руська видавнича спілка», секретарем якої до 1912 року був В. Гнатюк. Спілку згодом перейменували на «Українську видавничу спілку». За 20 років існування Спілки, книги якої виходили у двох серіях – «Наукова бібліотека» і «Белетристична бібліотека», було випущено у світ близько 600 назв книг. Крім творів українських авторів, були видані в українських перекладах і твори зарубіжних авторів. За час роботи в Спілці В. Гнатюк відредагував понад 150 книг та подав свої передмови до десятків видань.

У тому ж 1898 році, на запрошення М. С. Грушевського, В. М. Гнатюк став секретарем Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ) у Львові, яке М. Грушевський очолював на той час. Під час своєї діяльності в НТШ В. Гнатюк залучав до співпраці з Товариством не тільки українських вчених, але й відомих зарубіжних діячів науки і культури (А. Айнштайна, Я. Бодуена, Т. Масарика В. Ятича та ін.). Він активно включається в роботу НТШ. Працює співредактором (разом з М. Грушевським) «Записок НТШ» та редактором «Хронік НТШ», веде діловодство й переписку Товариства.

У тому ж 1898 році, дійсно визначному й бурхливому для вченого, В. Гнатюк почав працювати в Етнографічній комісії НТШ, де головою був І. Франко, а його заступником – Ф. Вовк. Спочатку В. Гнатюк працював секретарем Комісії, а з 1912 року став її головою. Навколо Комісії дослідник зосередив кілька сотень збирачів фольклору (по суті створив «агентурну сітку», цілу «мережу» збирачів). Для цих збирачів він разом з І. Франком розробляв і публікував програми («У справі збирання етнографічних матеріалів»), питальники, методичні вказівки для записування. Надіслані збирачами записи В. Гнатюк упорядковував і друкував у виданнях Комісії – «Етнографічному збірнику» та «Матеріалах до українсько-руської етнології». У цих двох виданнях дослідник опублікував 195 казок, 411 байок (казок про тварин), 552 легенди, 810 анекдотів, 582 пісні різних жанрів, 322 колядки і щедрівки, 8622 коломийки, 184  тексти гаївок та 180 мелодій гаївок, 1900 оповідань (з них 258 оповідань про опришків, 77 – про тютюн арів, 1566 – з демонології), 40 описів (з них 18 описів весілля, 22 — похорон) тощо. До кожного тексту дослідник проводив паспортизацію (де, коли, від кого і ким був записаний даний текст), подавав життєписи кожного інформатора, майже у кожному тексті наводив посилання на його варіанти в інших друкованих виданнях. Чимало текстів опубліковано ним поза цими виданнями Комісії.

Як збирач, систематик та видавець народної творчості В. М. Гнатюк не мав собі рівних на той час та й на сьогоднішній день. Він підготував, опрацювавши та упорядкувавши власні записи та матеріали інших збирачів, понад 20 томів усної словесності (фольклору) в «Етнографічному збірнику» (ЕЗ) та в «Матеріалах до української етнології» (МУЕ). З них 6 томів «Етнографічні матеріали з Угорської Русі» (ЕЗ: Т. ІІІ – 1897; Т. ІV – 1898;    Т. ІХ – 1900; Т. ХХV – 1909; Т. ХХІХ – 1910; Т. ХХХ – 1911.). Дослідник подав майже вичерпний матеріал народної творчості Закарпаття. Основу цього видання становили його власні записи. Це – класичний зразок охоплення фольклору окремої території (регіону). Це результати його досліджень та експедицій 1895-1903 років. Томи фольклору, де представлено запис однорідного матеріалу, вчений групує (ґрунтує) на жанровому принципі систематизації народної творчості. Так він друкує книгу «Галицько-руські анекдоти» (ЕЗ: Т.VI – 1899), два томи «Галицько-руські народні легенди» (ЕЗ: Т. ХІІ – 1902; Т. ХІІІ – 1903), тритомну збірку «Коломийки» (ЕЗ: Т. ХVII – 1905; Т. ХVIIІ – 1906; Т. ХІХ – 1907), книгу «Знадоби до галицько-руської демонології» (ЕЗ: Т. ХХХІІІ, Т. ХХХІV – 1912), збірки «Колядки і щедрівки» (ЕЗ: Т. ХХХV, Т. ХХХVІ – 1914), збірки «Українські народні байки» (ЕЗ: Т. ХХХVII, Т. ХХХVIIІ – 1916), збірку «Гаївки» (МУЕ; 1909) та багато іншого. Чимало нового класифікованого і дослідженого матеріалу з’явилося в періодичних виданнях («Записках НТШ» тощо).

Основним принципом, яким керувався вчений, укладаючи матеріал в середині кожного із згаданих томів, був тематичний, хоча при потребі, він вдавався і до історико-хронологічного, і до територіального принципу систематизації.

Цінною тенденцією В. Гнатюка як упорядника і видавця фольклору є прагнення до охоплення зразків певного жанру з усієї етнографічної української території. Проте, у тодішніх умовах розчленованості українських земель, неможливості з політичних і матеріальних причин провести необхідні поїздки-експедиції, не було змоги здійснити загальноукраїнські (за своїм змістом) дослідження і видання народної творчості. І все ж, те, що зробив В. М. Гнатюк, та його гігантська праця в галузі фольклористики, викликає захоплення і подив.

В. М. Гнатюк як вчений був прихильником порівняльного методу в фольклористиці, однак він не відкидав і інших методів: історичного, антропологічного, міфологічного. Досліджуючи народну творчість, він опрацював методику збирання фольклору та текстологічні принципи його публікації, історію фольклорно-етнологічних досліджень. Майже кожному жанру фольклору вчений присвятив наукову розвідку. На окрему увагу заслуговують його історично-порівняльні дослідження про балади, про опришків. Окрему розвідку присвятив словацькому опришку Яношіку, порівнявши оповідання про нього з оповіданнями про Олексу Довбуша («Словацький опришок Яношік в народній поезії»: Записки НТШ: Т. ХХХІ, Т. ХХХІІ – 1899).

Як вже вказувалося вище, початок нового етапу в розвитку української етнографії в Галичині тісно пов’язаний з науковою діяльністю І. Я. Франка, який перший визначив завдання і напрями етнографічної діяльності вчених. В. Гнатюк поділяв думку І. Франка про те, що польовий матеріал дасть можливість висвітлити сучасний побут українського народу, спостерегти зримі зміни в ньому відповідно до певних історичних умов (епох), а тому вважав першочерговим завданням комплексне етнографічне дослідження краю. Саме вони визначили методику збирання етнографічних даних.

Паралельно з фольклором В. Гнатюк досліджував й етнографічні пам’ятки. Його цікавлять побут селян й сільське господарство як одна із сфер матеріального виробництва, а також ремесла, промисли, кулінарія та інше. На думку вченого без вивчення чисто етнографічних джерел, неможливе розуміння фольклорної творчості народу, вони творилися і розвивалися невіддільно одне від одного.

Етнографічних досліджень В. Гнатюка опубліковано значно менше ніж фольклорних записів. Але коло відомостей охопленого ним матеріалу дослідження досить різноманітне – соціальні й економічні відносини, історичні й статистичні відомості, описи житла, селянського господарства, одягу, весілля, похорону, тобто охоплення різних аспектів виробничого, громадського, сімейного побуту села. Окрім того вчений щедро оперував як фактажем, так і значним джерельним матеріалом з-за кордону – зарубіжних вчених (Східної України, Росії, Європи).

На окрему увагу заслуговують його праці про спосіб харчування західноукраїнського населення: «Народна пожива і спосіб її приправи у Східній Галичині» (1899),  «Народна пожива на Бойківщині» (1906), «Народна пожива в Галичині»  (1918), а з праць про народні ремесла – «Кушнірство в Галичині» (1899), «Ткацтво в Східній Галичині» (1900). Набагато пізніше на сторінках періодичної періодики з’являються «Народні оповідання про тютюнарів» (1915), «Причинки до пізнання Гуцульщини» (1917) та кілька нарисів про мистецтво гуцулів – «Гуцульське мистецтво у Косові» (1923, 1924) та ґрунтовне дослідження про їх побут – «Гуцули» (1923, 1924). Усі згадані роботи про гуцулів написані дослідником на підставі власних спостережень і опрацьованих літературних джерел про дану етнографічну групу українського народу.

Багато теоретичних спостережень зробив В. Гнатюк у своїх рецензіях на чеські й російські наукові праці. У них, зокрема у статтях про народну архітектуру і житло, він особливо наголошує на загальнослов’янських та національних рисах народної культури. Досліджуючи народне житло, вчений твердо стояв на прогресивних позиціях у трактуванні його історичного розвитку («Руські оселі в Бачці» (1898) тощо).

В. М. Гнатюк у кожній своїй праці виступав досвідченим вченим-дослідником, який умів з малого складати цілісність і робити відповідні висновки щодо культури й побуту населення. Вчений чимало зробив для того, щоб українське народознавство вийшло за суто національні рамки і стало на рівень світової прогресивної науки.

В. Гнатюк посідав непересічне місце і в українському літературознавстві. Як літературознавець він найбільший внесок зробив у дослідження давньої української літератури, зокрема творів, створених на Закарпатті та Галичині. Саме завдяки його старанням з’являються друком невідомі досі твори, знайдені і впроваджені у науковий обіг оригінальні та перекладні літературні збірки ХVІІ – ХІХ століть. Йдеться, наприклад, про публікацію таких творів: «Інтересний збірник з села Хітара (повіт Стрийський)» (1896), «Угорські духовні вірші» (1902), «Кілька духовних віршів (співаник із Грушова)» (1903), «Хоценський співаник Левицьких» (1909), «Угорський співаник Івана Градилевича» (1909), «Збірник Петра Колочавського» (1922) тощо. Публікуючи літературні пам’ятки, вчений додав до них вступ з палеографічним описом, зауваження про мову, час укладання пам’ятки, її походження. Опубліковані тексти є цінним матеріалом не лише для літературознавців, а й для фольклористів та мовознавців. Йому ж належать праці «Причинок до літератури нашого віршотворства» (1898), «Поетичний талант між бачванськими русинами» (1904), а також численні замітки і повідомлення.

В. М. Гнатюк досліджував і видавав окремими книжками твори класиків української літератури, заборонених у царській Росії: І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Вовчка, О. Кониського, П. Куліша, П. Мирного, Д. Мордовця, І. Нечуя-Левицького, О. Стороженка, А. Чайковського, Л. Українки, В. Винниченка, М. Коцюбинського, А. Кримського та інших. Він також популяризував творчість західноукраїнських письменників, особливо І. Я. Франка.

В. Гнатюк був автором біографічних нарисів про І. Котляревського, М. Вовчка, С. Руданського, Л. Глібова, С. Воробкевича, М. Старицького, Е. Золя, В. Ягича та інших. Лише у двох серіях «Українсько-руської видавничої спілки» він відредагував, підготував до друку та видав (переважно з власними передмовами) понад 150 книжок авторів української та зарубіжної літератури. Серед зарубіжних авторів переважали переклади з російської та польської мов: Л. Толстого, І. Тургенєва, А. Чехова, М. Горького, Ф. Достоєвського, В. Гаршина, М. Гоголя, В. Оркана, Б. Пруса, В. Олеговича, Б. Градовського, Я. Карловича, І. Мацейовського, П. Хмельовського та інших. І ось тут, слід наголосити, що В. Гнатюк проявив себе і як чудовий перекладач. Вчений також перекладав праці українських авторів, які в Росії не могли публікуватися рідною мовою. Він перекладав зі всіх слов’янських мов, а також німецької, французької, угорської.

Також слід вказати, що В. Гнатюк у 1899 році став членом редколегії «Літературно-наукового вісника» НТШ, у якому публікує близько 50 своїх праць, понад 600 рецензій, оглядів, заміток. В особі передових письменників журнал відстоював демократичні позиції і відображав розвиток загальноукраїнського літературного процесу початку ХХ століття.

У 1899 році В. М. Гнатюк став дійсним членом філологічної секції НТШ, а пізніше її секретарем. Цінними є і його мовознавчі дослідження. Лінгвістичні зацікавлення вченого стосуються таких галузей як українська діалектологія, літературна мова, стилістика і культура мови, правопис, лексикографія, лексикологія, соціолінгвістика, славістика.

В. Гнатюк з усіх мовознавчих галузей чи не найбільшу увагу приділяв діалектам української мови. Вчений досліджував диференціацію та генезис південно-західних говірок української мови: лемків, бойків, гуцулів, бачванських русинів. Установив українсько-словацьку мовну межу. В рукописі залишився його «Словник українських закарпатських говорів» (понад 30 000 слів). З цієї проблематики він залишив по собі цілу низку праць: передмову до «Народних оповідань про опришків» (1910), «Причинки до пізнання Гуцульщини» (1917), «Гуцули» (1924) – про гуцульські говірки; «До бойківського говору» (1902), «Останки аориста в нашій мові» (1905) та інші; «Русини Пряшівської єпархії і їх говори» (1900), «Словаки чи русини?…» (1901), «Руська мова в Угорщині» (1902), «Чи бачванський говір словацький?» (1905) та інші – про закарпатські говірки. На думку вчених того періоду В. М. Гнатюк був одним із найвизначніших українських діалектологів кінця ХІХ – початку ХХ століть.

В. Гнатюк як мовознавець і громадянин вів довголітню боротьбу за скасування Емського указу 1876 року в царській Росії. Вчений вважав мову національно-визначальним і консолідуючим фактором. Проблему української літературної мови В. Гнатюк розглядав як загальнонаціональну, що мала в умовах державного роз’єднання українського народу політичне значення. У статтях «У справі нашої народної мови», «Чи можливе тепер у нас уодностайнення літературної мови й правопису?», «В справі українського правопису», у серії статей «В справі української літературної мови», в рецензії на «Найголовніші правила українського правопису», складені у 1921 році Українською Академією наук, а також у своїй редакційно-видавничій діяльності, В. Гнатюк однозначно виступав за унормування українського правопису та запровадження української літературної мови на всій території проживання українців, на всій Україні.

Поважне місце займає В. Гнатюк і в історії української журналістики. І не лише як довголітній редактор визначного літературно-громадського журналу в Україні – «Літературно-наукового вісника» (ЛНВ), а й як автор величезної кількості статей, оглядів, рецензій, заміток. Він рецензент майже всіх тогочасних українських газет і журналів, а також закордонної преси, що звертала увагу на українські справи.

У колі народознавчих, українознавчих досліджень, В. Гнатюк постає перед нами і як історик, насамперед історик України. У центрі його уваги – питання давньої і нової історії України і українських земель. Окрему сторінку в його дослідженнях становить історія Закарпаття і закарпатських русинів («Русини в Угорщині», «Причинок до історії зносин галицьких і угорських русинів» та ін.). Він як історик вивчав проблеми національного становлення українського народу, його боротьбу за економічні та політичні права, за розвиток культури, релігії, освіти («Національне відродження австро-угорських українців 1772-1888 рр.» (1916) та ін.). До джерел дослідження історії народу вчений відносить і його народну творчість (фольклор), підкреслюючи, що вона пояснює нам його історію, що через неї ми маємо змогу знайомитися з його суспільними, громадськими й політичними поглядами.

Чимало зробив В. Гнатюк для розвитку українського краєзнавчого музейництва. Він був одним із співзасновників Музею НТШ у Львові. Визначенню етнографічного напрямку діяльності Музею сприяли великою мірою розроблені І. Франком та В. Гнатюком своєрідні програми – відозви («В справі збирання етнографічних матеріалів», «До збирання етнографічних матеріалів»), спеціальні звернення на сторінках «Літературно-наукового вісника» тощо. Ці програми крім звернення до населення збирати етнографічні пам’ятки, містили ще й чітко окреслене коло завдань щодо вивчення культурно-побутової сторони життя галицьких українців. Програми розкривали мету діяльності Музею, визначали його профіль та перспективу. Заклик знайшов широку підтримку громадськості. У Музей почали передавати свої колекції збирачі-ентузіасти. Цінні та більш цілісніші колекції були зібрані під час спеціальних етнографічних експедицій членів НТШ, у тому числі й В. Гнатюка.

В. Гнатюк залишив по собі величезну епістолярну спадщину як важливе джерело його життєвого й наукового шляху, яка розкриває його світоглядні позиції та народознавчі інтереси. В архівах Західної України зберігається його листування з майже 800-ми людьми (вченими, письменниками, громадськими діячами тощо).

Значна частина фольклорних записів В. Гнатюка загубилася під час Першої світової війни. В архіві ІМФЕ (Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України) зберігаються понад 2 500 аркушів його записів, що частково розкриває його воістину титанічну працю в даній галузі.

Помер В. М. Гнатюк від туберкульозу легень («сухот») 6 жовтня 1926 року у Львові. Похований на Личаківському кладовищі.

За свою невтомну, величну працю В. М. Гнатюк був обраний членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук (1902), Академіком ВУАН (Всеукраїнської Академії наук) (1924), дійсним членом НТШ (1899), Чехословацького народознавчого товариства в Празі (1905), Австрійського етнографічного об’єднання у Відні (1907), Міжнародного союзу фольклористів у Гельсінкі (1907), почесним членом Етнографічного товариства у Києві (1925). Його іменем названо Бучацьку гімназію, Тернопільський педагогічний університет, в Тернополі встановлено обласну премію ім. В. Гнатюка для кращих збирачів фольклору. У його рідному   с. Велесневі у 1968 році відкрито Етнографічно-меморіальний музей ім. В. Гнатюка. У 1971 році встановлено пам’ятник і погруддя в рідному селі та на могилі у Львові.

В. М. Гнатюк як представник плеяди корифеїв українського світу став одним із засновників високої науки в Україні, що робила свої перші кроки в НТШ у Львові. В його науковій творчості міцно поєдналися особисте (виражене у великій працездатності та цілеспрямованості) та громадське розуміння завдань науки у відродженні духовності українського народу і його національної самосвідомості. Вчений збагатив національну науку і культуру безцінними скарбами фольклористики та етнографії, вперше поставив фольклористику в ряд самостійних наукових дисциплін, тісно пов’язаних з етнографією, історією, краєзнавством, літературознавством, мовознавством. По собі вчений залишив величезний науковий (на жаль частково втрачений) спадок, гідний тривалого і клопіткого вивчення для розширення горизонтів сучасної української науки.

 

Список використаної літератури                                    

  1. Гнатюк В.М. Вибрані статті про народну творчість. – К.: Наукова думка, 1966. – 248с.
  2. Гнатюк В.М. Нариси української міфології. – Львів: ІН НАН України, 2000. – 264 с.
  3. Українські народні пісні в записах В. Гнатюка / Упор. М.Т. Яценко. – К.: Музична Україна, 1971. – 324 с.
  4. Яценко М.Т. Володимир Гнатюк. Життя і фольклористична діяльність. – К.: Наукова думка, 1964. – 288с.
  5. Дей О.І. Сторінки історії української фольклористики. – К.: Наукова думка, 1975. – 272 с.
  6. Маланчук В.А. Розвиток етнографічної думки в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ століть. – К.: Наукова думка, 1977. – 204 с.
  7. Скрипник Г.А. Етнографічні музеї України. Становлення і розвиток. – К.: Наукова думка, 1989. – 304 с.; іл.
  8. Дем’янчук Г.С. Українське краєзнавство: сторінки історії. – К.: ВЦ «Просвіта», 2006. – 294 с.
  9. Качкан В.А. Українське народознавство в іменах. У 2-х част. Ч. 1. – К.: Либідь, 1994. – 336 с.
  10. Діячі науки і культури України: нариси життя та діяльності / За заг. ред. А.П. Коцура, Н.В. Терес. – К.: Книги ХХІ, 2007. – 464 с.
  11. Українці: народні вірування, повір’я, демонологія / Упор. А. П. Пономарьов. – К.: Либідь, 1991. – 640 с.; іл.
  12. Етнографія України: навч. посібник / За ред. С.А. Макарчука. – Львів: Світ,2004. – 340 с.
  13. Енциклопедія Українознавства. – Т. 1. – Львів: НТШ, 1993. – С. 390
  14. Енциклопедія історії України. – Т. 2. – К.: Наукова думка, 2004. – С. 127.
  15. Енциклопедія сучасної України. – Т. 5. – К.: ІЕД НАН України, 2006. – С. 706-707.
  16. Арсенич П. І. Етнографічна діяльність В.М. Гнатюка // Народна творчість та етнографія. – 1982. – №2. – С. 69-72.
  17. Качкан В.А. Обшири його таланту // Вітчизна. – 1994. – №1-2. – С. 127-136.
  18. Купчинський О. Українознавчі студії Вол. Гнатюка // Київська     старовина. – 1999. – №2. – С. 72-81.
  19. Гришаєнко Н.І. Видатний учений-фольклорист // Українська мова і література в школі. – 1991. – №5. – С. 91.
  20. Яценко М.Т. Володимир Гнатюк: набутки і уроки // Слово і час. – 1991. – №1991. – С. 31-35.

Галущак Ярослав Любомирович, бібліограф ІІ категорії

 

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
Метки: , , , . Закладка Постоянная ссылка.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

Это не спам.
сделано dimoning.ru

This blog is kept spam free by WP-SpamFree.

  • «… Зажги свой огонь.
    Ищи тех, кому нравится, как он горит»
    (Джалалладин Руми)


    «… Традиция — это передача Огня,
    а не поклонение пеплу»
    (Густав Малер)


    «… Tradition is not the worship of ashes, but the preservation of fire»
    (Gustav Mahler)

    «… Традиционализм не означает привязанность к прошлому.
    Это означает — жить и поступать,
    исходя из принципов, которые имеют вечную ценность»
    (Артур Мёллер ван ден Брук)


    «… Современность – великое время финала игр олимпийских богов,
    когда Зевс передаёт факел тому,
    кого нельзя увидеть и назвать,
    и кто все эти неисчислимые века обитал в нашем сердце!»
    (Глеб Бутузов)