ОГОНЬ ПРОМЕТЕЯ

  

портал этноантропологии, геокультуры и политософии

 

Григорій Халимоненко: Тривожні симптоми

Май 22, 2017 By: Ферхад Туранлы Category: Азербайджан, Дискуссии, Книги, Крым, Наука, Татары, Тюрки, Ферхад Туранлы

Туранли, Фергад. Козацька доба історії України в османсько-турецьких писемних джерелах (друга половина XVI – перша чверть XVIII століття) / Фергад Ґардашкан Оглу Туранли. ― К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2016. ― 606 с.

Професор-сходознавець Григорій Халимоненко, відомий в Україні й за її межами низкою праць, зокрема «Історією турецької літератури, монографією «Тюркська лексична скиба українського словника». Відомі також виступи цього науковця в українській та зарубіжній пресі стосовно розвитку сходознавства в Україні. Декотрими враженнями щодо рівня української орієнталістики ділиться професор Г. Халимоненко.

Орієнталістика здатна вносити вагомий вклад у розвиток  держави лише тоді, коли вона розвивається не лише як галузь філології, а пропонує суспільству, отже й владі, як найактуальніші дослідження й рекомендації ще й в царині історії (в цьому разі воєдино з філософією й політологією). А останнім часом в розвинутих державах почесне місце відводиться інституціям, що досліджують економіку Сходу. Що стосується цієї третьої галузі орієнталістики, то мусимо сказати, що ефективною вона може бути за обов’язкової умови: науковець-економіст повинен мати  ще й базову сходознавчу освіту. Не випадково ж в сусідній Росії інститути  чи факультети сходознавства мають три відділення: філологічне, історичне й економічне –  з низкою відповідних кафедр. Що ж в Україні? Наша орієнталістика у вищій школі, на жаль, суціль філологічна – розмову про неї варто повести за іншої нагоди, можу лише повідомити: тут є певні успіхи, але поки що це все таки «кульгава качечка». Наведу один лише приклад – за роки відновленої незалежності ми не видали підручника кримськотатарської мови українською, не підготували історії кримськотатарської літератури, не дали суспільству оновленої історії  цього народу. Ба більше, ми не маємо жодного науковця, українця за походженням, який володіє кримськотатарською. А могли й повинні були  це все зробити… Лише нещодавно відкрили у Шевченковому університеті спеціальність «кримськотатарська мова» та «історичне сходознавсто» – слава богу, але це мав зробити ще міністр освіти  за президентства В. Ющенка.

З мого погляду,  цілком занедбана така ділянка як  наукове дослідження економіки Сходу, й передусім через те, що в Україні жоден університет не готує фахівців економістів з базовими знаннями східних мов. Погодьтеся: важко назвати спеціалістом з економіки, Китаю, Японії, Туреччини чи арабськомовних держав особу, що не володіє котроюсь східною мовою. Можливо, я дещо перебільшую, але боюся, що на прохання президента подати йому терміново лаконічну, але вичерпну характеристику сьогоднішнього стану, скажімо, турецької економіки, йому подадуть ледь не виписку з «Большой Советской Энциклопедии». Слава богу, поплічники Януковича не встигли закрити Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського, отже історію Сходу, як і мови народів цього величезного  регіону,  тут продовжують  досліджувати. Можна лише вітати вже тривалу традицію викладання мов народів Сходу в Інституті міжнародних відносин Шевченкового університету. Як дуже позитивний факт оцінюю й рішення декана історичного факультету Патриляка І. К. викладати східні мови студентам історичного факультету, де є викладачі з тривалим досвідом роботи на лану історії Сходу, а декотрі ще й східною мовою володіють. Хоч вважаю доцільнішим відкрити в Шевченковому університеті Інститут чи бодай факультет сходознавства з трьома відділеннями – як у Москві, Санкт-Петербурзі, Тбілісі… Важливо, щоб філологи, історики, політологи, економісти складали єдиний колектив українських орієнталістів.

Цю ідею я висловлював вже безліч разів і на сторінках газет, і в доповідях на конференція чи й просто виступах в колах українських науковців. Звісно, за владування Табачника ця ідея зникала як дим з «папероски» Проні Прокопівни. Що буде далі? Поживемо – побачимо.

А тепер  поясню, чому я звернувся  з проханням надати мені можливість висловитися саме тепер. Коли мені свого часу доручили очолити відділення сходознавства (на праві факультету) в Шевченковому університеті, ситуація була просто жахлива. Адже після того як Кремль у 30-их роках знищив всі осередки української орієнталістики, впритул до руїни СРСР наукового сходознавства у нас не було. В бібліотеках  можна було знайти хіба  один примірник східномовного словника чи підручника, викладачів з добрим чи бодай задовільним знанням східних мов, а тим більше з науковим ступенем, було вкрай мало. Натомість підприємливі особи без базової сходознавчої освіти, але маючи підтримку зверху, хутенько повлаштовувалися на керівні посади – дехто й досі там сидить. Саме вони усвідомлюють, що молодим і талановитим випускникам ось-ось запропонують очолити кафедри, відділи чи й факультети, а підприємливим доведеться дечим поступитися. Тому  й докладають зусиль, аби не взяти талановитих на роботу, в аспірантуру, або, наприклад, «зарізати» публікацію.

Нещодавно взяв я в руки чергове число «Українського історичного журналу», часопису, який навіть в найчорніші часи диктатури намагався гідно відстояти українську історичну науку, й зацікавився рецензією працівника Інституту історії О. Галенка на монографію «Козацька доба історії Українт в османсько-турецьких писемних джерелах» кандидата історичних наук Ф. Туранли. Потрібно одразу ж сказати, що науковий редактор монографії – професор Я. Калакура, відповідальний редактор – Ю. Кочубей, к. філологічних наук, орієнталіст, провідний н. с.  Інституту сходознавства ім. Агатангела Кримського, рецензенти – професори О. Бачинська, С. Леп’явко, Юджель Озтюрк.

А ось перші речення рецензії: «Рецензована книжка – малограмотна маячня. Досить прочитати будь-яких декілька рядків, якщо комусь не вистачає назви. Тому викладені в ній аргументи та висновки не надаються для аналітичної  рецензії. Щогірше, навряд чи на неї існує запит, адже істориків-тюркологів в Україні лічені одиниці (такої спеціальності тут не готують), тоді як історики України по-провінційному не наважуються оцінювати студії, що спираються на джерела, писані незнайомими мовами».

Я ще ніколи не бачив, аби рецензія в науковому журналі була наповнена ось такими «перлинами», як «малограмотна маячня», «махлювання», «шахрайство, «підлог», «пересмалена маячня». Хоч би як не любив пан Галенко автора монографії, він не має права писати в науковому журналі «Ф. Туранли намолов». Є ж міра етики! Перегляньмо ще раз перші речення рецензії: перше взагалі не підлягає аналізу. Стиль викладу думок у другому, третьому й четвертому такий, що потрібно ті речення читати кількаразово, аби дотлумати, що хотів сказати пан О. Галенко.  Або ось такий взірець наукового викладу думки в рецензії О. Галенка: «Визначення «османсько-турецькі писемні джерела» – плеоназм, тмув що визначення термін «османсько-турецький» прийнятий саме для літературного варіанту турецької мови, і, отже, відомого лише за писемними джерелами. Отож назва попереджає навіть про нудність книжки». І після цього я маю повірити редакторському колективу журналу, що рішення надрукувати таку «рецензію» було тверезо обдумане? Та вже хай, не  зважаймо на грамотність О. Галенка, вражає інше: отже, колектив відомих українських істориків, причетних до видання монографії Ф. Туранли, – то щось провінційне? І якщо вже рецензент дозволяє собі написати ще й таке: «Не можна відкидати, що рукопис книжки ніхто не читав. Ф. Туранли вже довів, що не гребує підлогом і міг би вписати когось без його відома. Напевно, не обійшлося без помічників, готових підписати не читаючи…». Саме перед цим О. Галенко й називає тих, чиє ім’я міг «вписати» автор монографії – це «шість докторів та професорів, один кандидат наук, та вчені ради двох наукових установ».          Ото ж доведеться використати відомі всім слова: «А судді хто?».

Мабуть років 10 тому керівництво  «Києво-Могилянської академії» звернулося до мене, аби я зробив характеристику наукових праць к. і. н. О. Галенка, який претендував на котрусь керівну посаду в цьому університеті. Досі я про того науковця чув абищось краєм вуха. Виявилося, що в 1987 р.  О. І. Галенко захистив дисертацію «Документальные публикации по истории социалистического строительства в Украинской ССР 1921–1941 гг. как исторический источник», базової сходознавчої освіти не мав, та й похвалитися якоюсь суттєвою працею в галузі орієнталістики ажніяк не міг. Мав статтю  (чи кілька?) в газеті «Критика»), але цей набуток швидше завадив претенденту, аніж посприяв. Стаття «Мова наша холопська» // Критика. – №4. – 2002 – (йшлося про українську) базувалася на гіпотезі американського орієнталіста К. Менгеса, який висловив думку, буцім слово холоп – то арабське халфа «слуга, раб». Направді, лексема холоп – слов´янського походження, про це О. І. Галенку могли сказати в Інституті мовознавства. Мене ж обурило те, що українську мову претендент назвав на основі чудернацької вигадки холопською. У згаданій статті  не менш предивно було пояснено походження ще кількох турецьких слів. І ось тепер я дізнаюся, що пан Галенко працює в Інституті історії як тюрколог, позиціонує себе як османіст. А що таке османські тексти – спитайте мене: в моїй «Історії турецької літератури» вони ледь не на кожній сторінці. Отже, шукаю в інтернеті список праць О. Галенка, виконаних протягом його роботи в інституті. За останні три роки щось десяток чи півтора статей популярного характеру (обсягом 2-3 сторінки) на взірець: «Чому попри вигідне географічне положення на перетині цивілізацій, у Криму існувало мало самостійних та економічно потужних держав?»// Крим: Шляхи крізь віки: Історія у запитаннях та відповідях. К., 2014.

«Зображення на обкладинці цієї книги начебто на думку упорядників «Кримський хан, можливо Газі Ґерей ІІ», а ні антропологічно, а ні історично не відповідає дійсності. Справді зображення нагадує психично хвору людину.

А ще О. Галенко  у співтоваристві з моїм колишнім студентом О. Кульчинським  «переклав» з османсько-турецької виїмкову інформацію (повідомлення про Україну)  з праці літописця Мустафи Наїми. Відомо, що праця турецького історика стала темою дисертації Олеся Кульчинського. Питання: навіщо було талановитому дисертантові використовувати у своєму самостійному дослідженні знання пана О. Галенка як османіста? Для мене історик-османіст – то науковець, який справді переклав, коментував, видав працю котрогось турецького історика або ж принаймні виконав аналіз праць  низки авторів – з цього теж може бути користь, якщо він працює в країні, де сучасна орієнталістика щойно заврунилася. Яку роль виконав пан Галенко у виданні книжки про історика Наїму, творчість якого кілька років досліджував аспірант О. Кульчинський?

А ось доцент Ф. Туранли, який має базову  освіту (звання доцента-тюрколога і диплом державного зразка), тривалий час стажувався під керівництвом відомих турецьких науковців у Туреччині, і для якого, до речі, тюркська мова – рідна, не викликає у мене сумніву щодо компетентності в галузі орієнталістики. За ним багаторічна педагогічна діяльність і низка наукових праць, в тому числі й монографії. Як і в кожній фундаментальній праці, в дослідженнях  Ф. Туранли, що іх він видавав без державної допомоги, можуть бути певні вади, огріхи й навіть помиилкові твердженння. Це нормально для наукової роботи. Рецензенти ж наукових праць хай в критичній, іноді, можливо, й надто критичній, але обов´язково  етичній манері висловаити об´єктивну думку. Власне, мене не обходить манера пана О. Галенка тут все ясно. Мене непокоїть позиція «Українського історичного журналу». Як можна було  надати сторінки такого шанованого видання особі, яка далека від усвідомлення особливостей жанру рецензії. Адже опус пана Галенка – то «твір» особи, яка прагне звести рахунки. Невже працівники журналу не могли порадитися з керівництвом інституту чи принаймні надрукувати ще й рецензію іншого науковця або ж відповідь автора монографії? Як на мене, то ця «рецензія» в науковому журналі – дуже тривожний симптом. І далеко не перший в історії українського сходознавства останніх двох десятиліть. Якби міносвіти вдалося до об´єктивної перевірки навчального процесу у вищих школах, де готуються кадри сходознавців, довелося б визнати: симптоми понадтривожні.

Григорій Халимоненко,

професор-сходознавець,

чл. Національної Спілки письменників України

22 травня 2017 р.

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

1 Comments to “Григорій Халимоненко: Тривожні симптоми”


  1. Монографія Ф.Туранли має всі необхідні фахові рекомендації від профільних установ, кілька позитивних рецензій від відомих фахівців-істориків, у тому числі іноземних тощо (див.: рецензія Віталія Щербака:http://publish-ukma.kiev.ua/ua/recenziyi/46-recenziya-na-monografiyu-fergada.html, рецензія Івана Патриляка: http://publish-ukma.kiev.ua/ua/recenziyi/45-ukrayina-istorichnij-retrospektivi-shidni.html. Зокрема, автором монографії написана обґрунтована відповідь на пасквіль О. Галенка і поданий до редакції Українського історичного журналу.

    [Reply]

    1


Leave a Reply

Это не спам.
сделано dimoning.ru

This blog is kept spam free by WP-SpamFree.

Читайте также:


Olympic flame lit ceremony in Olympia, Ilia, Greece


«... Зажги свой огонь.
Ищи тех, кому нравится, как он горит»
(Джалалладин Руми)

«… Традиция - это передача Огня,
а не поклонение пеплу»
(Густав Малер)

«... Традиционализм не означает привязанность к прошлому.
Это означает - жить и поступать,
исходя из принципов, которые имеют вечную ценность»
(Артур Мёллер ван ден Брук)

«... Современность – великое время финала игр олимпийских богов,
когда Зевс передаёт факел тому,
кого нельзя увидеть и назвать,
и кто все эти неисчислимые века обитал в нашем сердце!»
(Глеб Бутузов)


---------------------------------------------------------------------------------

НОВОСТНАЯ ЛЕНТА
Наши рекламодатели