ОГОНЬ ПРОМЕТЕЯ

  

портал этноантропологии, геокультуры и политософии

 

Katerina Biłyk: Дві сторони одного символу: «Еллада» Євгена Маланюка

Июнь 12, 2017 By: admin Category: Сакральная география, Сарматизм, Украина

Метою даної статті є розгляд України, зокрема України-Еллади як символу в поезії Є. Маланюка (1). Символ у Маланюка відіграє міфотворчу роль в його поезії. Загалом світобачення поета можна визначити як символічне. Він створює власні символи, історичні і сучасні постаті розуміє як символи. Події власного життя, інтимна лірика і присвяти сучасникам також вписані в символічний контекст.

Символи Маланюка виконують ідеологічну (зазначення власної життєвої та політичної позиції, свого світогляду, окреслення меж чужого, ворожого) функцію, естетичну (ідеал краси), емоційну (висловлення своїх почуттів), історіософічну (роздуми над історичною долею держави, визначення джерела катастроф або, навпаки, джерела безсмертя ідеї України тощо), інвективну (викриття вад і пороків, виголошення прокляття), теологічну (надання патріотизму релігійного забарвлення), ідеалізуючу (побудова державного ідеалу).

Маланюк ставить знак порівняння між Україною і Елладою. Для нього Еллада – збірний символ, який має мало спільних рис з історичною античною Елладою. Еллада Маланюка – це та ж сама Україна, її історія і сьогодення, ментальність і світобачення українців. Еллада для Маланюка символізує добро, естетику, упорядкованість, які протистоять злу, руїні та хаосу як на сучасному етапі, так і в попередніх історичних епохах. Його Еллада – це ідеал, ідеальна країна та ідеальна держава. Еллада Маланюка підкреслює зв’язок української культури та історії з загальноєвропейською, спадкоємність традицій, пам’ять про історичне минуле. Грецька культура (з Еллади) вважається взірцем для всієї подальшої європейської культури, і Маланюк, співвідносячи Україну з Елладою, наголошує на необхідності для України брати приклад з Еллади, а також самій перетворюватися на взірцеву (усвідомлене перетворення на міф).Власне, для всієї Празької школи, до якої належав Є. Маланюк, є властивою історіософія, співвіднесення теперішнього з минулим, перенесення історичних назв, імен і реалій на сучасність. Одні представники Празької школи брали за основу свого художнього світу історію Київської Русі (О. Лятуринська, О. Стефанович), інші – козацьку добу (Ю. Дараган), Маланюк обрав античність, Елладу і Рим. Як вважають дослідники, «античний» кут зору на життя – знак опозиції, протистояння до «червоного хаосу»2. На думку цих дослідників, Маланюк протиставляє античний світ сучасному йому світу, в якому панує більшовизм. Цю тезу можна як спростувати, так і підтвердити. Скоріше, слід розуміти античність Маланюка, як я звертала увагу вище, як певне поняття, певну упорядковану і символічну площину, яка протиставляється «новому світу», в якому минуле руйнується, зв’язки з ним розірвані і порушено будь-який порядок життя. Подібне протиставлення спостерігається протягом всієї історії, про що також йшлося вище. Ось рядки з однієї поезії Маланюка: «…з вічним сонцем Еллади, звитяжцем скитійської мли» [Батьківщина]3. Еллада розглядається ним як переможець темряви, зла, поганських орд. Як історична Еллада перемагала варварів, так і Степова Еллада мусить перемогти варварську Чорну Елладу.

Крім того, Маланюк додав до символічної Еллади власний вагомий елемент – Чорну Елладу, на тлі якої вибудовано ідеал Степової Еллади. Тому я говорю про те, що Еллада Маланюка має дві сторони (як дві сторони медалі): Степова Еллада і Чорна Еллада. Вони є антагоністами, однак, нерозривно пов’язані одна з одною. За світлом Степової Еллади завжди темніє Чорна Еллада. І навпаки – крізь Чорну Елладу завжди прозирає ясна Степова Еллада. Власне, Чорна Еллада символізує дійсність, тоді як Степова Еллада – це мрія, міф.

Кожна з Еллад має свої персоніфіковані жіночі образи, своє змістове наповнення і своє мовне оформлення. Вони обидві функціонують як символи, насичені історіософічними асоціаціями та емоціями, що детально розглядається в подальшому тесті.

Чорна Еллада

Маланюк представляє Чорну Елладу в образі повії, відьми, Антимарії. Образ повії виник тому, що поет порівнює її з жінкою, яка віддається багатьом чоловікам (Україна багато століть належала різним завойовникам): «ти, перекохана мандрівниками, — всім даруєш розтерзане тіло для втіх.»4 [Полин], «повія ханів і царів»5 [Діва-Обида]. Україна знаходиться між Заходом і Сходом і постійно мечеться між ними, не в змозі визначитися, з ким їй краще, тому і викликає у Маланюка таке порівняння. Воно є зневажливим по відношенню до України, однак в художній системі Маланюка чітко демонструє його ставлення до бездержавності в історії України. Образ Еллади-України як повії пов’язаний з біблійним образом блудниці. Українська дослідниця творчості Є. Маланюка О. Кухар зазначає, що «символічний образ України-блудниці… можна вважати оригінальним авторським трактуванням біблійного першоджерела. У його основі лежить ідея зради істинного Бога, яким для поета була держава.»6.

Також він порівнює її з відьмою: «…і відьмою вночі ти розгортаєш кажанові крила…»7 [Варязька балада]. Чорна Еллада – символ хаосу, аморальності, байдужості, скаліченості душі, тому для персоніфікації Чорної Еллади поет обирає образ відьми, яка в українській культурі є персонажем зі світу зла. Окрім народної демонології, Маланюк будує свій образ відьми, базуючись на творах М. Гоголя. О. Кухар у своєму дослідженні міфологічного світу Є. Маланюка вказує, що основним внутрішнім смислом цього символу є ідея ворожості життю8, оскільки Чорна Еллада, як відьма, губить всіх, хто зв’язується з нею.

Крім того, Маланюк подає інший жіночий образ, відповідний Чорній Елладі – Антимарія: «Невдале втілення її — / Ти не Марія, не Софія: / Отсей зелений зір змії / Вже зрадив відьму і повію.»9 [Антимарія]. Він є найлегший для розуміння і трактування, оскільки створений на противагу Діві Марії, що символізує добро і світло. Образ Антимарії включає в себе два інші образи – повії та відьми. Антимарія уособлює в собі всі найгірші риси української ментальності.

Як символ, Чорна Еллада містить в собі: поетове прокляття, зневага, ненависть; злиденність, убогість духу українців; великий простір, який роз’єднує; руїна, безлад; приреченість; прагнення помсти.

Подивимося детальніше, як малює поет Чорну Елладу. Це злиденність, занедбаність у повсякденному житті – «пригноблені, вбогі, непевні будівлі…»10 [Чорна Еллада], це суцільна руїна – «Вікам на поталу – руїна, руїна.»11 [Чорна Еллада]. Це убогість духу людей, що живуть у Чорній Елладі – з жорстокими, але правдивими словами звертається Маланюк до своїх земляків: «ви… по щілинах заячий ховали переляк…над болотом рідних Кобеляк.»12 [Народилися во время люте]. В «Полині» він визначає українця як «раба відвічного»13 [Полин].

А ось який сумний, огидний пейзаж малює поет: «… полив’яні лани… під похорон осінніх марш… померлих піль пустельний подих…»14 [Євангелія піль]; «…де осінь, степ… сліпий туман, рівнин холодна тиша»15 [Горобина ніч]; «важке і мертве небо»16 [Чорна Еллада]. В описах переважають сірий і чорний кольори, особливо чорний. Чорний колір присутній в описах «Євангелії піль», «Чорної Еллади», переважає в таких поезіях, як «Горобина ніч», «Ночі», «A. D. MCMXXXIII», «Антимарія». Також в поезії «A. D. MCMXXXIII» змальовано «байдуже-біле» сонце, яке у поета віщує біду і смерть, а також є символом Страшного Суду17 [Візія].

Зневажливе ставлення (порівняння з повією, відьмою) і негативні емоції по відношенню до Чорної Еллади пояснюються тим, що Чорна Еллада терпить всі страждання, не бореться за волю. Ці емоції знаходили своє підтвердження у реальності, в якій поет спостерігав байдужість своїх земляків до боротьби за волю, заклопотаність виключно власними справами, покірну терплячість. Аналізуючи як події минулого, так і своєї сучасності, автор бачить, що рабська покора не зникає, що вона є однією з визначальних рис його народу, тому він, не стримуючись, кидає в обличчя Чорній Елладі прокляття: «Ось заклинаю віршем. Проклинаю….Будь проклята в пратьмі своєї ночі…»18 [Антимарія]. На думку Маланюка, все життя Чорної Еллади – це суцільне прокляття: «…живем за межею прокляття…»19 [Полин].

Поняття прокляття в поезії Маланюка пов’язане з символом степу. Ось як він пише про це: «Проклін, проклін степів… Бог покарав і прокляв суходолом…»20 [Варяги]. Він вважає, що степ – прокляття України і причина бід, оскільки це «відвічний коридор», відвічний географічний «протяг» в нашім історичнім помешканні…»21. Орди, що приходили зі степу, нищили українську державність в минулому. Крім того, степ знаходиться на перехресті шляхів зі Сходу на Захід, що також не є позитивним чинником державності. Степ нашого часу розуміється як величезний простір, який роз’єднує, як поняття кочової нестабільності, як символ розладу і безладу.

Як пише Циховська, Є. Маланюк «відкидає традиційну для українського фольклору асоціацію степу з волею, подаючи його образ як антонім волі»22. Л. Куценко вважає, що у Маланюка «синонімом степу виступає сон, як символ приспаності і краю, і людності…»23. Погоджуючись з обома літературознавцями, зазначу, що степ Маланюка – це втілення хаосу, бездержавності, зради Бога: «Степ підвівся і втілився в древній хаос…»24 [13 листопада 1920], «Диким зіллям здіймається степ і регочеться з неба і Бога.»25 [A. D. MCMXXXIII]. Чорна Еллада проклята і приречена бути проклятою завжди: «Руїна. Руїна. Як фатум, як вирок. Назавше. Навіки.»26 [Чорна Еллада]. Приреченість часто звучить у поезії Маланюка, зумовлене такою рисою його творчості, як катастрофічність, про яку говорять дослідники – А. Дністровий і О. Астаф’єв27, Ю. Войчишин28, Л. Куценко29, Е. Касперський30. Катастрофічне бачення світу, особливо майбутнього, наголошення на приреченості, неможливості відвернути прогнозовані події ніби не полишає місця для боротьби, однак заклик до неї звучить наперекір твердженням про фатум. Тому поезія Маланюка видається дещо парадоксальною.

Зазнавши страждань і поневірянь, після поразки, автор прагне помсти ворогам, повстання проти знущань, до чого й закликає Україну-Елладу в своїх творах. Наприклад, у «Варягах» — «ти, у кого і нерви – бандура, в чиїм серці ридає раб, — стань шулікою, вовком, буйтуром…»31 [Варяги]. У поетових закликах відчувається прагнення перемогти приреченість і той вирок, який він сам виносить Чорній Елладі. Я ще повернуся нижче до цього, коли говоритиму про поєднання двох Еллад.

Мовне оформлення відповідає змісту – для Чорної Еллади характерні:

зневажливі, лайливі слова і вирази – «безсила, безвладна, п’яна і німа», «байстрюча мати яничар», «рабська кров твоя…і діти, мов дурні курчата»32 [Діва-Обида]; оклики: «Ні, Ти – не мати! Зрадлива бранко степова!»33 [Псалми степу], «О, земле рідна, земле чорна!»34 [Еміграція], «Певно, й досі жахаєшся, відьмо!»35 [Ночі];
імперативи: «Прости, що я не син»36 [Псалми степу], «Вчини ж цей щит мій адамантом! Цей меч – архангела вогнем!»37 [Еміграція], «Чуже лахміття гордо скинь і встань…загинь під грім від вироку – «ніколи»38 [Антимарія], «Повстань, як древлє!»39 [Діва-Обида];
інвективи: «…покірливо підеш сама Ти з лукавим усміхом у бран.»40 [Псалми степу], «Тут ті ж невільники злиденні, тут та ж сліпа і рабська кров…»41 [Полин], «Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, проклятий край…»42 [Варязька балада], «Ти, що змиршавів у корості, вигноїв власне ім’я…»43 [Варяги], «І жадного сенсу, і жадної міри на тричі покараній, клятій землі.»44 [Чорна Еллада];
різко емоційний, схвильований тон: «Дике жито! Криваве жито! Поховай же страшний наш слід – серцем спаленим – все пережито…»45 [Псалми степу]; «Вірю! Знаю: все це було ж! Було! Вірю: буде! Бурями вогнів!»46 [Еміграція], «О, коли так – навік, навік, — / Тоді вже нічого губити. / Ти пісню оберни – на крик!»47 [Антимарія].

Негативно забарвлена мова, монохромний пейзаж створюють тло для Чорної Еллади, підсилюють її емоційне, палке звучання звинувачень, проклять, закликів до бою, увиразнюють її руїну як основний стан буття Чорної Еллади. Чорна Еллада символізує бездержавність, низький моральний стан і зло. Чорна Еллада вибудувана в руслі катастрофізму. Поет сприймає теперішній стан Чорної Еллади як катастрофу і передбачає подальші катастрофи, аж до Страшного Суду. Основними функціями Чорної Еллади є історіософічна, ідеологічна, емоційна, інвективна. Чорна Еллада повинна викликати огиду, ненависть і служить для наочного втілення негативних рис українського народу. Усе вище перераховане досягається на мовленнєвому рівні за допомогою негативно забарвленої лексики і синтаксичних конструкцій, на символічному – за допомогою порівнянь з повією та відьмою, чорного кольору в описах, який символізує смерть.

Степова Еллада

На відміну від Чорної, Степова Еллада уособлюється як Мати – «О, земле! Чорна мати мила!»48 [Євангелія піль,], «…це Мати-Земля… вона – Мати, ти – син…»49 [Post scriptum]. В цьому випадку автор використав традиційний символ, характерний для багатьох своїх попередників, і не тільки в українській літературі, коли рідна держава порівнюється з матір’ю. Цей образ якнайкраще відповідає загальному змісту символу – любові, пам’яті про дитинство.

Як символ, Степова Еллада включає в себе такі складові: любов до рідної країни, оспівування її краси; пам’ять про дитинство, юність і близьких; співучість; сяйво. В поезії Маланюка Степова Еллада служить для передання естетичних, ідеологічних, релігійних переконань автора, його емоцій, виконуючи відповідні функції. Степова Еллада функціонує як вмістилище пам’яті, як чинник безсмертя, як підґрунтя міфу. Степова Еллада — це ідеал, який, за Маланюком, повинен визначати спрямованість життя, на якому повинна будуватися Україна як держава. Цьому ідеалові притаманна релігійна забарвленість, тобто символ Степової Еллади виконує і теологічну функцію. Також Степовій Елладі притаманні історіософічна та ідеалізуюча функції.

Любов до вітчизни, її оспівування яскраво виражене в звертанні до неї як до матері, про що щойно йшлося: «… мати мила! До Тебе – знову. Знову – ниць.»50 [Євангелія піль], в ласкавих словах «подих любий»51 [Полин], в її описах. Пейзаж Степової Еллади суттєво відрізняється від краєвидів Чорної. Найкращими фарбами і теплими словами малює поет цю Елладу: «Десь там квітнеш вишневим цвітом»52 [Знаю – медом сонця, ой Ладо! / Степова Еллада]; «пухнастих верб мережанеє тло»53 [Простору! Сонця! Більш душа не стерпить / Повернення]; «Полками йдуть дружинники – бори, і пісня їх висока і соснова.», «Білі сосни колон під копулою неба зросли.»54 [Батьківщина].

В описах переважають кольори золота (який символізує пшеничні лани, тепло, сонце) і блакиті (який символізує небо, Чорне море і Дніпро): «…шуміли жита… над морем ланів розійшлась лазурева блакить…»55 [Євангелія піль]; «…біла лагода яблунь в цвіту… земля в молочнім цвіту яблунево-рожевих садів… дні пливуть – мелодія в блакить, а дні дзвенять, як золото в лазурі…»56 [Сьогодня / Степова Еллада]; «…гарячий день розлив пекуче злото і сам втопивсь у сонячнім меду… синіє балада хвиль…»57 [Варязька балада].

Також наявний молочно-білий, ближчий до рожевого, колір квітучих яблунь – «біла лагода яблунь»58 [Сьогодня], «біла буря пелюстків»59 [Вічне] (на відміну від мертво-білого, який доповнює пейзаж Чорної Еллади). В Степовій Елладі білий колір символізує весну і юність.

Пам’ять про дитинство і юність звучить у багатьох творах Маланюка – «То вже вертаєшся з Синюхи. Плине знайомий голос…»60 [Вічне]; «Все сняться матернії руки…і сниться степ Твій, сняться луки і на узгір’ях – вітряки.»61 [Під чужим небом]; «там, де… квітне невечірній світ дитинства…»62 [Побачення]; «… щоб гірко згадувать, як квітнуть вишні, пливуть жита і плачуть солов’ї.»63 [Батьківщина]; «Не було звички замикати хати. / За нею сад і квітнув, і шумів, / За ним город, зелений шовк левади…»64 [Війна]. Згадками про дитинство сповнений вірш «Простору! Сонця! Більш душа не стерпить.»65. Степова Еллада – це і є Херсонщина, на якій народився поет. Він описує своє село, згадує – частіше за все – про мати, про конкретні події минулого, які відбувалися на покинутій вітчизні.

Неодмінним компонентом описів Степової Еллади і всього символу є спів, співучість: «Сонця співом дзвенять гострі коси, / Сонця спів в стиглім золоті нив, / … / І в’язальниць доноситься спів.»66 [Євангелія піль], «день співає»67 [Сьогодня/ Степова Еллада], «…мов на бандурі велетенській грає співучим вітром припонтійський степ»68 [Варязька балада], «Співуча мрія горизонту»69 [Символ], «Б’ється зимна вода, незабутньо співуча і синя, несмертельна й повік молода.»70 [Вічне], «співучий степ»71 [25 травня 1926 року]. У передостанній цитаті поет звертає увагу читача на воду в його рідній річці, яка має синій колір (один з кольорів Степової Еллади), яка є «незабутньо співучою» і «несмертельною». «Несмертельною» тому, що це вода з дитинства, про неї пам’ятають і вона співає. Власне, ці три компоненти (дитинство, пам’ять і спів) є основними в поетовій концепції безсмертя. Про рідні пісні Маланюк пам’ятав завжди, не раз згадував у віршах, статтях, листах і щоденниках.

Ще одним неодмінним атрибутом Степової Еллади є сліпуче світло. «Сліпуча Степова Еллада»72 [Символ], «сліпучий промінь Твого раю»73 [Євангелія піль] – поет підкреслює цю характеристику Степової Еллади. Він пише про свою нерозривність «з вічним сонцем Еллади, звитяжцем скитійської мли»74 [Батьківщина]. Також підкреслюють світло Еллади постійні згадки про золоте сонце, мед, лани і взагалі золотий колір, який випромінює сяйво. Степова Еллада символізує не тільки Україну, а ще й світло, яке розганяє темряву зла. На початку я говорила, що свою античну Елладу поет розуміє як опозицію хаосу сучасності. Протиставлення сяйва Степової Еллади «скитійській», поганській, ворожій темряві є поетичним засобом вираження цієї думки. Світло Степової Еллади також означає її безсмертя. Світло часто з’являється в парі зі співом (спів сонця, співуче сонце).

Мовне оформлення пов’язане з наповненням символу – для Степової Еллади характерні:

піднесений, оспівувальний тон: «Тільки – яблуні та голуби, тільки барви буяють сьогодня!»75 [Сьогодня], «Ти, красо землі несказанна, нам, немудрим, — даремний дар!»76 [Знаю – медом сонця, ой Ладо! / Степова Еллада], «…така страшна погорда смерті, таке сліпуче сяйво духа…»77 [Символ];
спокійний врівноважений наратив: «Знову біблія літа розкрила / Сторінки заколосених піль. / Легкий вітер напружує крила / Гнати леготом золото хвиль.»78 [Євангелія піль], «Крізь спокій цей єдина ллється нота – блаженних бджіл в вишневому саду.»79 [Варязька балада];
оклики та окличні речення: «легіт: прийду – медоносним зітханням – ой Ладо!»80 [Сьогодня], «Віки, віки – одна блакитна мить!»81 [Варязька балада], «А над степами вітер віє! А в небі гуркотить весна!»82 [Діва-Обида], «Простору! Сонця!… О, дай ковтнуть повітря!»83 [Простору! Сонця! Більш душа не стерпить];
написання з великої літери займенників, які стосуються України-Еллади – Ти, Тебе, Тобі, Твоя.

Я говорила, що степ Чорної Еллади має негативне забарвлення: степ розуміється як прокляття, причина страждань («коридор», «протяг»). В Степовій Елладі, навпаки, степ розглядається як співуча мрія, пам’ять про рай, як причина безсмертя духу. Наступні рядки варто процитувати повністю:

Знялись над мертвим тілом крила,
І дійсність легко попливла,
Як марний, як минулий вияв,-
Бо за повіками тремтів
Співучий степ, пшеничний спів,
Полтава, прапори і Київ.84
[25 травня 1926 року]

У наведеному творі мова йде про смерть С. Петлюри. Автор твердить, що хоч Петлюру і застрелили, вмер він тільки фізично, духовно його не знищили. Причиною духовного незнищення є пам’ять про співучий степ, пшеничний спів, Полтаву, прапори і Київ,тобто пам’ять про Степову Елладу і боротьбу за її волю. Я наводила головні компоненти Mаланюкової концепції безсмертя. В процитованому уривку вони всі наявні: дитинство (Петлюра народився в Полтаві), пам’ять (про степ, спів, дитинство, боротьбу), спів (співучий степ, пшеничний спів). Не вистачає четвертого компонента – світла, але насправді воно присутнє на початку поезії («в співучім сонці») і в останніх двох рядках, так би мовити, невидимкою – читач легко його собі домальовує.

Поступово в світогляді Маланюка символічна Степова Еллада перетворюється на міф. Це виразно спостерігається у творі «Символ», в якому «сліпуча Степова Еллада» перетворюється на «співучу мрію», символ перетворюється на міф. Про перетворення Еллади на міф говорить і сам поет: «а мені ти – блакитним мітом в золотім полудневім меду»85 [Знаю – медом сонця, ой Ладо / Степова Еллада]. Тут міф (в написанні Маланюка – міт) є ближчий до мрії.

Степова Еллада є міфом про ідеальну Україну. Складається цей міф зі згадок поета про власне дитинство і юність на Херсонщині (батьки, особливо мати, дід і баба, перше кохання, чарівна природа), а також його емігрантських уявлень про те, якою має бути насправді його батьківщина. У цьому міфі наявний інший міф – про вигнання з раю. Савіцька у своїй статті вказує, що в Степовій Елладі наявний «…dawno uracony raj dzieciństwa, momentem wygnania z raju stała się klęska Petlury. Klęska i wygnanie ma konkretną historyczną datę: 13 listopada 1920…»86. Мотив вигнання з раю присутній у багатьох поезіях – «Еміграція», «13 листопада 1920 р.», «Ісход І», «Ісход ІІ» тощо.

Про Україну-Елладу як про рай говорить сам поет: «сліпучий промінь Твого раю»87 [Євангелія піль].

До міфу про вигнання з раю долучається уявлення про життя після смерті як про повернення до цього раю, до рідного дому, до рідних. Так, у творі «Побачення» сказано про світ після смерті такими словами: «…там, де … квітне невечірній світ дитинства… назустріч Вам вийдуть…дід… бабця…батько…мати…»88 [Побачення].

Також присутній у поезії Маланюка біблійний сюжет блукань єврейського народу по пустелі на чолі з Мойсеєм в пошуках землі обітованої. Яскраво зображені ці мотиви у творі «Еміграція»: «Наш хмурий Бог нас вивів і покинув, / Без Мойсея нас послав в туман, / Ми клянемо вже ту годину, / Коли приснився сон про Ханаан.»89 [Еміграція]. Маланюк порівнює український народ з давньоєврейським, Чорну Елладу з пустелею, Степову Елладу – з землею обітованою, а Мойсея, на думку поета, український народ не має.

Біблійних алюзій в творчості Маланюка багато – щойно наведений сюжет пошуку землі обітованої; втрачений рай; пророцькі візії та прокляття батьківщині, які відсилають до Книг пророків; вже проаналізований образ блудниці; самі назви («Ісход», «Євангелія піль», «Псалми степу», «Парастас», «Акафіст») акцентують християнський характер його міфологізованого світу. О. Кухар вважає, що поет звертається до понять і концептів християнської віри у зв’язку з проблемою духовності як запоруки існування людини й світу90. Польський вчений, який проаналізував творчість Є. Маланюка, вважає, що „patriotyzm poetycki Małaniuka był w istocie rzeczy bliski religijności”91. Біблійні сюжети, загальна концепція Степової і Чорної Еллади підтверджує цю думку.

Степова Еллада включає ще один жіночий міфологічний образ, рідше використовуваний поетом, — це образ Діви-Обиди, запозичений зі «Слова о полку Ігоревім», образ дівчини-войовниці. До цієї міфологічної діви і України в її образі звертається Маланюк: «Повстань, як древлє! Панцир з міді/ Замінить лахи й ганчірки,-/ і знов дівоча стать Обиди/ Звитяжно гляне у віки»92 [Діва-Обида]. Діва-Обида, будучи мілітарним образом, передає заклик поета до боротьби за Степову Елладу, його намагання пробудити душі українців. Це одна з іпостасей Еллади-України, найближча для Маланюка в його світосприйнятті.

В творах, присвячених Степовій Елладі, добір слів, виразів, кольорів, загальний тон створюють радісну, світлу картину, підкреслюючи її красу, мотиви любові, воскресіння і безсмертя. Степова Еллада символізує любов, красу, світло, пам’ять і рай. Символ Степової Еллади трансформується в міф про Україну, до якого долучено міф про вигнання з раю, тобто поет проводить паралель між Україною і раєм. На мовленнєвому рівні це перетворення відбувається за допомогою лексики, символічних кольорів, порівнянь, біблійних алюзій.

Поєднання двох Еллад

Хоча Чорна і Степова Еллади є протилежними одна одній, їх поєднано в поезії Маланюка, вони функціонують не як паралельні символи, а як дві половини одного символу. Спостерігаються спільні риси для обох Еллад. Так, в кожній з них звучить біль за Україну. Можливо, найкраще всього цей біль висловлено у двох рядках поезії «Ісход»: «Де ж нам знайти за Тебе кращу серцем, повним Тобою вщерть?»93 [Ісход]. Любов до рідної країни, біль за неї звучить в «Псалмах степу», «Чорній Елладі», «Діві-Обиді», «Під чужим небом» та інших. Ось як описує автор поразку визвольної боротьби на Україні: «Лиш, вслухаючись в шуми земнії, / Як одбій вигравав сурмач, / Гамувала пречиста Марія / Свій нестримний жіночий плач.»94 [Чорна Еллада]. Гіркий біль підкреслюється біблійними мотивами та епітетом «жіночий (плач)». В даному випадку пречиста Марія символізує всіх жінок України, а також саму Україну. Можна навіть припустити, що це біль матері, дружини, одним словом жінки, сміливість висловити який поет взяв на себе.

Хоча Степова Еллада є символом світлим, проте крізь її загальну картину (весна, сонце, пісні, лани) озивається туга і розпач, оскільки автор усвідомлює, в якій небезпеці знаходиться його Еллада. Він розуміє, що багато в чому вона є спогадом, мрією, ідеалом, її треба відвойовувати у Чорної Еллади, яка поглинає Степову.

Біль, який поет відчуває, одночасно змушує його «творити зневажливі слова»95 [Псалми степу] і благати пробачення за свої дії: «Прости за богохульні вірші»96 [Псалми степу]. Разом з тим Маланюк прагне позбавити батьківщину болю, пробудити від сну, вивести з рабства і закликає до дій, щоб врятуватися від болю: «…стань шулікою, вовком, буйтуром…»97 [Варяги], «Чуже лахміття гордо скинь і встань…загинь під грім від вироку – «ніколи»98 [Антимарія]. Також заклик до бою звучить у творі «Діва-Обида»: «Повстань, як древлє!»99 [Діва-Обида].

Я вже говорила вище про те, що поет закликає до пробудження, незважаючи на власну схильність до катастрофічності. Насправді, розгадати цей парадокс нескладно, якщо врахувати наявність двох Еллад. Приречена Чорна Еллада, а не Степова. Катастрофи чекають на Чорну Елладу, тому боротьба за волю проти рабства виявляється боротьбою за Степову Елладу, за рай проти Чорної Еллади, проти хаосу, і перш за все, у власній душі. навіть серед найстрашніших катастроф Маланюк полишає місце для любові і порятунку.

Ось як пише Є. Маланюк в одному зі своїх публіцистичних творів: «За чорнотою нашої дійсності… бачив сяйвний лик Мадонни-України»100. У цій цитаті образ України корелюється з образом Мадонни, Божої Матері, яка існує, незважаючи на дійсність, наперекір їй. Наведена цитата висловлює переконання Маланюка стосовно того, яким має бути справжній українець і як він має діяти. Поет підкреслює, що найголовніше – бачити в Чорній Елладі Степову Елладу, йти крізь Чорну до Степової, боротися з Чорною за Степову, а не пасивно миритися з існуванням Чорної Еллади.

Маланюк прагне показати, що можна «…знайти за машкарою хмар сліпучий промінь Твого раю…»101 [Євангелія піль]. Світло, яке губить зло, супроводжує, в описі Маланюка, всіх людей, яких він зараховує до Степової Еллади: «В нестерпнім сяєві їх постатей – все демаскується… зникають біси… диявольської доби…»102.

Подвійний характер символу Еллади простежується у понятті степу, який є одночасно причиною і смерті, і безсмертя, про що говорилося. Обидві Еллади знаходять своє уособлення в жіночих образах – повія, відьма, Антимарія, Мати, Діва-Обида, що пояснюється початковою «жіночістю» символу Еллади-України. Чорну і Степову Еллади поєднує навіть така деталь, як «білий колір» (присутній в обох, але відрізняється відтінками і змістом). Подвійні риси акцентують взаємозв’язок обох Еллад і неможливість остаточно розділити їх, принаймні, в світосприйнятті самого Маланюка.

Джерела символізму

Можливі джерела символізму Є. Маланюка: особистий світогляд, українська традиція, загальноєвропейська традиція, російський символізм, польські скамандрити.

Одним з основних джерел походження символізму Є. Маланюка є вітчизняна, українська традиція. Вона спостерігається в образах Матері-Землі (українські пісні, слов’янські вірування), відьми (український фольклор, творчість М. Гоголя), Діви-Обиди («Слово о полку Ігоревім», слов’янські вірування). У мові Маланюка трапляються вирази, які безпосередньо чи за допомогою алюзій цитують українські пісні: «Там жито – надовго збите…»103 [Біографія], «… лиш жито, копитами збите…»104 [Сонети про Орлика], «І – «в кінці греблі» — чуєш? – «шумлять верби…»105 [Дві елегії]. Або вирази, за побудовою близькі до українських дум: «Гей, та й міцно… та й бадьоро… та й солона…»106 [Варяги]. Слова з українських пісень зустрічаються в епіграфах107 [Лютий]. З українських дум і пісень взятий образ кочовиків як ворогів.

Проте, в дечому Маланюк заперечує українську народну традицію. Я вже цитувала слова дослідниці Е. Циховської, яка пише, що степ Маланюка протиставляється волі, на відміну від народних дум і пісень108.

Зі «Словом о полку Ігоревім» та літописами княжої доби пов’язаний образ не тільки Діви-Обиди, але й дивів, печенігів, обрів, хозарів, варягів, Дажбога, Стрибога тощо. Слова зі «Слова о полку Ігоревім» часто стають епіграфами до творів Маланюка109 [Псалми степу, Діва-Обида], на алюзіях до нього побудовані твори «Ісход», «Діва-Обида», «Псалми степу», «13 листопада 1920 р.».

Часто алюзії на українські народні пісні і «Слово о полку Ігоревім» поєднуються в одному творі, як, наприклад, у циклі «Карпатський триптих».

Спирається також Маланюк на своїх попередників, зокрема Т. Шевченка, до образів з творчості якого він часто звертався (покритка Катерина110 [Чорна Еллада]; характеристика росіян111 [Убійникам]; гайдамаки як борці за волю112 [Уривок з поеми]; вишневий сад як опис раю113 [Сьогодня]). Алюзії на поезію Шевченка звучать у творах «Молитва», «Сьогодні», «Посланіє».

Трохи вище згадувалося, що твори М. Гоголя стали базою для побудови образу відьми. Також з Гоголя узято образи Хоми Брута, Вія114 [твори з циклу «Чорне серце»]. Згадка про Тараса Бульбу проглядає у вірші «Скарга»115.
Можна провести паралелі між еллінським міфом, римськими сюжетами та неокласицизмом М. Зерова і творчістю Є. Маланюка. На схожість їх поезії вказував і сам Маланюк, навіть у віршах-присвятах Зерову.

Загальноєвропейська традиція має досить сильний вплив на творчість Маланюка. Я вкажу тільки дві головні: християнська й антична традиції.

Про християнську традицію вже багато сказано вище, стосовно Степової Еллади – це мотиви втраченого раю, пошук землі обітованої. Стосовно Чорної Еллади – образ блудниці. З християнства походять такі образи-символи, як Христос, Месія, Пречиста Марія, Ієрусалим, Вавилон, Голгота (Голгофа), Сіон, Страшний Суд, св. Юрій, архангел Міхаїл, Іордан та інші. Поет легко оперує поняттями тропару, псалому, панахиди. Молитва для нього є важливим засобом боротьби зі злом та вираження своїх звернень до Бога. Серед тих творів, які не аналізувалися в даній статті, але побудовані на біблійній традиції, можна назвати наступні: «З літопису», «Аще забуду тебе, Ієрусалиме», «Візія», «Останній лист», «О, я не випустив. Та тим мені не легше.», Час, «Мій гріх покутую щоденно».

В античній традиції створено символ Еллади. Понт, Херсонес, сармати, скіфи – усі ці образи походять з античності. Богиня Ніке, яка з’являється у вірші «Символ», стає паралельним жіночим образом – доповненням до Степової Еллади. Ніке є богинею перемоги, і так само Україна-Еллада має перемогти руїну і бездержавність. Вище вже йшла мова про те, що Маланюк розглядає свою Елладу як переможницю ворожої темряви. В одному з пізніших віршів з’являється образ понтійської Навсікаї, яка також символізує Україну. Мотив мандрів по чужинах і мрія про повернення знайшли своє відображення в образах Одисея та Ітаки в поезії «Так довго був дволикий і двоякий…»116. Заклик до помсти, притаманний символу Чорної Еллади, проявляється в образі Немезиди, богини помсти117 [Акафіст].

Знайомий був Маланюк і з російською літературною традицією – А. Ахматова, Н. Гумільов, А. Блок. На це вказують епіграфи до творів, цитати, образи, присвяти, згадки в статтях. В юності він цікавився поезією представників “срібного віку” (А. Бєлого, О. Блока, В. Брюсова, та інших). Збереглися початкові поезії Маланюка, написані російською мовою, ніколи не друковані. В них помітний сильний вплив символістів «срібного віку»118 [Портрет, Четыре фрака на эстраде, Эти вечера с хрупким морозом, Что черным облаком скорбь надо мною, И снова я в любовь играю]. Втім, на тлі україномовної спадщини поета російські видаються чужорідними, з чужого голосу, і не тільки з причини іншої мови, а й тому що написані як наслідування. У подальшому Маланюк відмовився від символізму «срібного віку».
На початку статті згадувалося про знайомство Є. Маланюка з представниками польської культури та його участь в польському культурному, зокрема літературному процесі. Маланюк чудово знав польську літературу, і в своїй поезії звертався до образів С. Виспянського, Ю. Словацького, А. Міцкевича. Міцкевича він взагалі вводить у свої твори як ліричного героя («Міста, де минали дні»). Однак, усі образи з класичної польської літератури він переосмислює крізь призму власного художнього бачення.

Знайомий був Маланюк з поетом Л. Подгорським-Околувом, цитати і образи з поезії якого простежуються у творах «Євангелія піль», «Посланіє»119. Обох поетів єднає ставлення до християнської традиції та побудова на ній своїх творів.

Маланюк також був пов’язаний особистим знайомством зі скамандритами (Ю. Тувім, Я. Івашкевич, Я. Лехонь, К. Вєжинський, А. Слонімський). Тувіму присвячено кілька його поезій, Тувім перекладав вірші Маланюка. Маланюк, в свою чергу, перекладав твори Вєжинського. Івашкевич так само перекладав вірші Маланюка. Разом вони написали цикл поезій, присвячених один одному («Do Jarosława Iwaszkiewicza» — Маланюк, «Praga» (Eugeniuszowi Małaniukowi) – Івашкевич)120.

Однак, дослідники ввважають, що схожі риси простежуються тільки у Маланюка і Лехоня. Так, Е. Касперський пише, що цих двох поетів поєднують дві речі: „nacja i stosunek do tradycji romantycznej”121. Ставлення до нації, національної боротьби та національного героїзму, побудова національних міфів прослідковується у Лехоня в поезіях, присвячених Ю. Пілсудському і польській армії122, а у Маланюка – в віршах, присвячених С. Петлюрі і В. Тютюннику [Убійникам, Чорна Еллада, П’ята симфонія, Балада про В. Тютюнника]. Романтична традиція теж проявляється у цих поезіях. Крім того, схожість польський вчений вбачає у ставленні до минулого, міфотворчості, історіософічності, катастрофізмі обох поетів123.

Хочу також звернути увагу на випадок зворотнього впливу, який стосується теми даної статті. Польський поет, добрий знайомий і перекладач Маланюка Ю. Лободовський написав поему «Hellada scytyjska», в якій описується Україна як Степова Еллада. Поема написана під впливом Маланюка. Маланюку присвячена поема, а також він є одним з її персонажів, разом з самим автором.

Ще одне джерело символізму – власне бачення, сформоване, перш за все, родиною. Маланюк згадував неодноразово, що дід познайомив його з народним фольклором – піснями, думами, легендами. Маланюк навіть полишив про це спогади у поетичній формі (поема «Голоси землі»).

Також лягли в основу художнього світу поета події його життя. Опис Степової Еллади, де квітнуть весняні сади, співвідноситься з описом сприйняття Маланюком весни 1918 р. в Києві: «… весна, весна й сонце, і воскресіння.»124. Як бачимо, складові символічної Степової Еллади (сонце і воскресіння) формувалися вже тоді. Чорна Еллада відображає осінь 1919 р., проведену Маланюком в якості ад’ютанта генерала В. Тютюнника: «Без кінця… дощ, одноманітним подолом звисаючи між болотом землі і тим, що мало бути небом… катастрофальність насичувала імлисте повітря. Все хутко зсувалося по високо-похилій площині вниз, в туман, в дощову порожнечу.»125. В описаний період Маланюк на власні очі бачив, як гине Українська держава і розвалюється українська армія. Ця осінь закінчилася смертю генерала. Хаос в країні і особисті втрати зумовили подальше переосмислення цієї осені і перетворення її на перманентний стан Чорної Еллади.

Враховуючи усе, вище сказане, вважаю, що не можна говорити про переважний вплив тільки одного джерела. Скоріше, маємо синтез кількох традицій, суб’єктивну точку зору, яка творить власний художній світ. Маланюк розглядає надбання усіх традицій під своїм кутом бачення, пристосовуючи їх для своїх поетичних завдань. При виборі образів, символів, міфів найбільше значення для Маланюка має особиста думка. Тому він і вказував, що «Степова Еллада – ідея власна, дійшов до неї інтуїтивно…»126. Хоча сам Маланюк визнає, що у нього був попередник – Й. Гердер, який у своєму творі «Ідея до філософії історії людства» (1784-1791) називав Україну наступницею грецької Еллади. Інколи вказують, що еллінський міф також спостерігається в творчості М. Зерова, з творчістю якого Маланюк був обізнаний. Однак, я не ставлю собі на меті докладного дослідження, звідки з’явився в поезії Є. Маланюка символ Степової Еллади. Цей приклад демонструє формування символу у Маланюка.

Символ у Маланюка проходить кілька стадій, перш ніж зайняти своє місце в поезії. Якщо символ є запозиченим, то він обраний з перерахованих вище традицій (наприклад, давньослов’янська), інтерпретований відповідно до авторської позиції (наприклад, його важливість для розкриття образу Степової Еллади – Діва-Обида) і включений в загальну поетичну систему Маланюка (наприклад, Діва-Обида в системі Маланюка співвідноситься з жіночими образами Марії, Ніке тощо). Інколи запозичений символ отримує у Маланюка протилежне значення, ніж в початковій традиції (так, поле, яке в українській пісенній традиції символізує волю, у поета стає її антонімом).

Якщо ж поет будує власний символ, як символ Степової Еллади, то цей символ, здебільшого, є складеним з кількох. Одні з них запозичені, інші створені самим автором. Так, наприклад, в символі Степової Еллади запозиченими є символ Еллади, символ раю, а власне авторським – степ як джерело безсмертя. В символі Чорної Еллади запозиченими є, знову ж таки, символ Еллади, символічний чорний колір, а власне авторським – степ як прокляття.
В кожній окремій поезії Маланюка символ є центром, довкола якого ґрунтуються інші елементи. У віршах, присвячених Елладі-Україні, всі менші символи, персонажі, події підпорядковані, відповідно, символу Еллади, Чорної і Степової. Навіть на мовному рівні всі тропи добираються за відповідністю символу Еллади. Те саме стосується творів з іншими символами.

З одного боку, символізм Маланюка не вибивається з меж загальної української символічної традиції. У ставленні до Чорної Еллади поет іде слідом за П. Кулішем і Т. Шевченком, у творах яких так само звучить гнівне осудження негативних рис українського народу і зображено катастрофічний стан буття України. Трохи вище говорилося про подібність концептів Й. Гердера і М. Зерова до Степової Еллади. Про степ як прокляття України пише в своїх теоретичних працях О. Ольжич (хоча в даному випадку мова може йти, навпаки, про вплив Маланюка на Ольжича). Також, як вказувалося вище, поезія Маланюка створена в руслі загальноєвропейської символічної традиції. Однак, з іншого боку, подвійний символ Еллади (Степова і Чорна) існує тільки в поезії Маланюка. Він розвинув цей символ, прагнучи довести його до логічного завершення – перетворення на міф. Тому можна також твердити про створення власного символізму Маланюка, який, проте, не є завершеним.

Але без сумніву ми можемо говорити про існування в художній системі Є. Маланюка символу Еллади-України. Цей символ подвоюється – на Чорну Елладу і Степову Елладу. Чорна Еллада символізує українську бездержавність, хаос, безлад, злиденність, рабську покору і пасивність – одним словом, найгірші риси української ментальності, з якими слід боротися. Чорна Еллада має додаткові образи – повія, відьма, Антимарія. Степова Еллада символізує красу української землі, пісні, спогади про дитячі і юнацькі роки, рідних людей, боротьбу за волю, світло, добро і безсмертя. Степова Еллада теж має додаткові образи – Мати, Діва-Обида, рідко – Марія. Якщо Чорна Еллада – світ демонічний і ворожий живому, то Степова Еллада, навпаки – християнський світ любові. У творах Є. Маланюка Степова Еллада перетворюється на міф і мрію про ідеальну Україну. Обидві Еллади взаємопов’язані – почуттям болю за Україну, закликом боротися за Степову Елладу з Чорною, поняттям степу, яке носить подвійний характер. Серед джерел символізму, які зумовили появу символу Еллади, основними можна вважати українську, християнську та античну традицію, які синтезуються суб’єктивним світобаченням поета. Однак, як я вже зазначала, всі символічні традиції в поезії Маланюка поєднані в єдине ціле, і тому можна говорити про єдину символічну течію, в якій виконано його поезії і яка є, до певної міри, його власним витворенням.

Примітки.

1 Євген Маланюк – український поет першої половини ХХ ст. У 1920 р. він був депортований як вояк армії УНР до Польщі. Закінчив Український університет у Празі, повернувся до Польщі. Жив і працював у Варшаві. У 1945 р., щоб не опинитися в радянському концтаборі, був змушений емігрувати до Сполучених Штатів Америки, де і помер. Був знайомий з відомими діячами польської культурної еліти (Ю. Тувім, Є. Стемповський, Є. Гєдройц, М. Домбровська та інші), брав участь у польському літературному житті (писав статті, рецензії, знайомив поляків з українською літературою і українців з польською). Чільною темою в творчості Є. Маланюка є Україна. Їй присвячено переважна кількість його поезій: «Чорна Еллада», «Степова Еллада», «Вчора», «Сьогодні», «Символ», «Ісход», «Під чужим небом», «Post Scriptum», «Варяги», «13 листопада 1920 р.», «Євангелія піль», «Псалми степу», «Еміграція», «Полин», «Варязька балада», «Антимарія», «Діва-Обида» та багато інших. Хоча Маланюка не можна назвати емігрантом у повному розумінні цього слова – він часто бував на Західній Україні (яка до 1939 р. входила до складу Польщі), тому не поривав остаточно зв’язків з Україною, проте він постулює себе у своїй поезії як емігранта. Відповідно, в його сприйнятті України наявні риси емігрантського світобачення. Україну він сприймає як втрачену назавжди, що зумовило змістове наповнення образу України в його поезії.
2Л. Таран. Неокласики М. Зеров і М. Рильський // Сучасність. – 1995. — № 3. – С. 112.
3Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 80.
4Ibid, с. 36.
5Ibid, с. 62.
6О. Кухар. Міф у художньому світі Є. Маланюка. Кіровоград, 2002. С. 9.
7Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 39.
8О. Кухар. Міф у художньому світі Є. Маланюка. Кіровоград, 2002. С.10.
9Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 56.
10Ibid, с. 57.
11Ibid, с. 57.
12Ibid, с. 146.
13Ibid, с. 37.
14Ibid, с. 29-30.
15Ibid, с. 40.
16Ibid, с. 59.
17Ibid,. с. 67.
18Ibid, с. 56.
19Ibid, с. 36.
20Ibid, с. 46.
21Є. Маланюк. Книга спостережень: Статті про літературу. Київ, 1997 . С. 22.
22 Е. Циховська. Поезія Є. Маланюка в контексті українсько-польських літературних зв’язків. Київ, 2006. С. 57.
23 Є. Маланюк. Поезії. Львів, 1992. С. 132.
24 Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 45.
25 Ibid, с. 55.
26 Ibid, с. 57.
27 Празька поетична школа: антологія. Харків, 2004.
28 Ю. Войчишин. «Мій ярий крик і біль тужавий…». Поетична особистість Є. Маланюка. Київ, 1993.
29 Л. Куценко. Dominus Маланюк: тло і постать. Київ, 2002.
30 E. Kasperski. J. Małaniuk i emigracyjne pogranicza kultur: Paralele ukraińsko-polskie// Literackie kresy i bezkresy. Szczecin, 2000.
31 Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 46.
32 Ibid, с. 62.
33 Ibid, с. 32.
34 Ibid, с. 33.
35 Ibid, с. 50.
36 Ibid, с. 33.
37 Ibid, с. 34.
38 Ibid, с. 57.
39 Ibid, с. 63.
40 Ibid, с. 31.
41 Ibid, с. 36.
42 Ibid, с. 39.
43 Ibid, с. 46.
44 Ibid, с. 57.
45 Ibid, с. 32.
46 Ibid, с. 34.
47 Ibid, с. 57.
48 Ibid, с. 30.
49 Є. Маланюк. Невичерпальність: Поезії, статті. Київ, 2001. С. 195.
50 Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 30.
51 Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 35.
52 Є. Маланюк. Поезії. Київ, 1992. С. 57.
53 Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 155.
54 Ibid, с. 79-80.
55 Ibid, с. 30.
56 Ibid, с. 38.
57 Ibid, с. 38.
58 Ibid, с. 37.
59 Є. Маланюк. Поезії. Київ, 1992. С. 97.
60 Ibid, с. 98.
61 Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 26.
62 Є. Маланюк. Невичерпальність: Поезії, статті. Київ, 2001. С. 144.
63 Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 81.
64 Є. Маланюк. Поезії. Київ, 1992. С. 293.
65 Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 154-155.
66 Ibid, с. 31.
67 Ibid, с. 37.
68 Ibid, с. 38.
69 Ibid, с. 74.
70 Є. Маланюк. Поезії. Київ, 1992. С. 97.
71 Ibid, с. 182.
72 Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 154-155.
73 Ibid, с.
74 Ibid, с.
75 Ibid, с.
76 Є. Маланюк. Поезії. Київ, 1992. С. 57.
77 Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 154-155.
78 Ibid, с. 30.
79 Ibid, с. 38.
80 Ibid, с. 37.
81 Ibid, с. 38.
82 Ibid, с. 62.
83 Ibid, с. 154-155.
84 Є. Маланюк. Поезії. Київ, 1992. С. 182.
85 Ibid, с. 57.
86 J. Sawicka. Przekład jako wybór. Polsko-ukraińskie sprawy poetyckie // Kresy. Syberia. Literatura. Doświadczenia dialogu i uniwersalizmu. Warszawa, 1995. S. 49.
87 Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 29.
88 Є. Маланюк. Невичерпальність: Поезії, статті. Київ, 2001. С. 144.
89 Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 34.
90 О. Кухар. Міф у художньому світі Є. Маланюка. Кіровоград, 2002. С. 6.
91 E. Kasperski. J. Małaniuk i emigracyjne pogranicza kultur: Paralele ukraińsko-polskie// Literackie kresy i bezkresy. Szczecin, 2000. S. 275.
92 Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 63.
93 Ibid, с. 29.
94 Ibid, с. 58.
95 Ibid, с. 32.
96 Ibid, с. 32.
97 Ibid, с. 46.
98 Ibid, с. 57.
99 Ibid, с. 63.
100 Ibid, с. 266.
101 Ibid, с. 29.
102 Україна, 1919 рік. Київ, 2004. С. 321.
103 Ibid, с. 18.
104 Ibid, с. 73.
105 Ibid, с. 187.
106 Ibid, с. 47.
107 Ibid, с. 122.
108 Е. Циховська. Поезія Є. Маланюка в контексті українсько-польських літературних зв’язків. Київ, 2006. С. 57.
109 Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 31, 61.
110 Ibid, с. 58.
111 Ibid, с. 60-61.
112 Ibid, с. 23.
113 Ibid, с. 37-38.
114 Ibid, с. 50-52.
115 Ibid, с. 120.
116 Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005.
117 Ibid, с. 131.
118 Ibid, с. 168-175.
119 Ibid, с. 29, 225.
120 J. Iwaszkiewicz. Sprawy osobiste i inne wiersze rozproszone. Warszawa, 2010. S. 36-39.
121 E. Kasperski. J. Małaniuk i emigracyjne pogranicza kultur: Paralele ukraińsko-polskie// Literackie kresy i bezkresy. Szczecin, 2000. S. 276.
122 J. Lechoń. Poezje. Warszawa-Rzeszów, 2004.
123 E. Kasperski. J. Małaniuk i emigracyjne pogranicza kultur: Paralele ukraińsko-polskie// Literackie kresy i bezkresy. Szczecin, 2000. S. 277.
124 Україна, 1919 рік. Київ, 2004. С. 299.
125 Ibid, с. 318.
126 Є. Маланюк. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів, 2005. С. 438-439.

http://tekstualia.pl/stara/index.php?DZIAL=teksty_online&ID=8

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Leave a Reply

Это не спам.
сделано dimoning.ru

This blog is kept spam free by WP-SpamFree.

Читайте также:


Olympic flame lit ceremony in Olympia, Ilia, Greece


«... Зажги свой огонь.
Ищи тех, кому нравится, как он горит»
(Джалалладин Руми)

«… Традиция - это передача Огня,
а не поклонение пеплу»
(Густав Малер)

«... Традиционализм не означает привязанность к прошлому.
Это означает - жить и поступать,
исходя из принципов, которые имеют вечную ценность»
(Артур Мёллер ван ден Брук)

«... Современность – великое время финала игр олимпийских богов,
когда Зевс передаёт факел тому,
кого нельзя увидеть и назвать,
и кто все эти неисчислимые века обитал в нашем сердце!»
(Глеб Бутузов)


---------------------------------------------------------------------------------

НОВОСТНАЯ ЛЕНТА
Наши рекламодатели