Софія Дніпровська: Про мову ненависті

Дописувачі, які цікавляться Польщею, транслюють і ретранслюють тезу, що польський інформаційний простір заполонила мова ненависті. Але що дивує: їм абсолютно нецікаво, в чому ж причини такого сплеску агресії (ще років 10 тому нічого подібного не було). Перестрибуючи через цю важливу і погано досліджену проблему, одразу ж заводять модну платівку: як боротися з мовою ненависті і як у нас чогось подібного не допустити.

Шановні, ненависть — це почуття, яке виникає внаслідок взаємодії суб’єкта з оточуючим світом. Суб’єкту чи групі суб’єктів можна заборонити демонструвати й висловлювати якісь почуття, але заборонити комусь щось відчувати — неможливо.

Нормалізувати стосунки в суспільстві шляхом заборони його членам демонструвати свої почуття так само ефективно, як збивати тиск у котлі шляхом герметизації отворів. Якийсь час котел не буде турбувати вас неприємними звуками і викидами пари. Але потім його рознесе на друзки. Щось подібне відбулося в США, які десятиліттями існували в режимі придушення «мови ненависті», а потім у них зірвало кришку і з киплячого казана вискочила бестія в білявій перуці — навіжений дєдушка Трамп — і почала трощити все навкруги.

Противники мови ненависті люблять посилатися на радіо тисячі пагорбів, яке було натхненником геноциду в Руанді, але забувають, що норми політкоректності це радіо формально не порушувало (що й стало приводом для невтручання з боку посла США). Воно не закликало нищити якусь етнічну/расову групу. Воно закликало вбивати тарганів і рубати високі дерева. А якби там були прямі заклики вбивати тутсі, ті б, напевно, вжили засобів для самозахисту.

Якщо хтось виявляє до вас ненависть, це значить, що з тих чи інших причин він хоче, щоб вас не існувало. Треба виявити ці причини і по можливості усунути. Якщо усунути ці причини, не усунувши самого себе неможливо — треба готуватися до бою.

А простим затиканням пельок проблему мирного співіснування різних політичних, етнічних, конфесійних груп вирішити неможливо. Тільки загнати всередину і відтермінувати розв’язку.

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Софія Дніпровська: Збергти і передавати свій культурний код!

У тваринному світі виживає й перемагає в боротьбі за існування той вид організмів, який здатен краще розмножуватися, тобто передавати свій генетичний код більшій кількості нащадків.

У людському світі, що відрізняється від тваринного наявністю культури, виживає й перемагає той етнос, який здатен краще відтворювати свій культурний код і передавати його більшій кількості людських істот.

Чисельність популяції у випадку конкуренції між різними видами гомо сапієнсів безумовно грає роль, але далеко не завжди головну і визначальну.

Українці, яких перманентний терор голодоморів, депортацій, масових репресій, утисків на побутовому рівні, зациклив на проблемах суто фізичного виживання, дуже часто не надають значення передачі нащадкам свого культурного коду, зосереджуючись на чисто фізичних аспектах виховання: шоб були вдіті, вбуті, нагодовані, в теплі, в добрі, на харошій должності.

І якщо для цього треба пожертвувати своєю національною ідентичністю, то що ж поробиш — аби були живі-здорові.

Така позиція вкупі з перманентним тиском «русского міра», який навпаки дуже дбає про «сохранность і прєємствєнность» своєї культурної матриці і ради цього готовий нести матеріальні жертви, призводить до того, що українська нація втрачає здатність відтворюватися у суто людському, культурному сенсі. І українські батьки з матерями просто плодять біомасу, яка тут же «перепрошивається» русскім міром і перетворюється на слухняне знаряддя його нелюдських планів.

І метою і наслідком геноциду є не стільки тотальне знищення якоїсь етнічної групи (в історії важко знайти приклади, коли весь народ отак одним махом хтось знищив — хіба якесь дрібне плем’я), скільки завдання їй такої фізичної й моральної шкоди, яка унеможливить нормальне відтворення її власного культурного коду, закладеного в мові, традиціях, системі цінностей і типових поведінкових реакціях.

Генетично вся Західна Європа є переважно кельтською. Більшість населення там є носіями кельтської гаплогрупи R1b. Але в культурному плані ні французів, ні англійців, ні іспанців, ні голандців, ні бельгійців кельтами назвати вже неможливо. Бо після серії геноцидів ця велика етнічна група втратила здатність відтворювати в нащадках свій культурний код. І стала німим субстратом більш успішних і життєздатних етносів.

Приблизно те саме хочуть зробити й з Україною. Біологічно нам ніхто не забороняє плодитися. А от створювати умови для безперешкодної передачі культурного коду нащадкам — зась.

Будь-які спроби забезпечити своїм дітям природне право не знати чужої мови, не переключитися на чужу культурну хвилю кваліфікується як «печерний нацизм, хвашизм, ксенофобія і насіліє над русскоязичнимі».

І якщо в найближчі десятиліття українці не налагодять безперешкодну передачу і поширення свого культурного коду у власній країні, їх спіткає ще сумніша доля, ніж реліктових кельтів.

Бо кельтів асимілював цивілізований Рим і плодючі германці, що зуміли поєднати вітальність з організованістю. А нас їстиме дика Орда, що несе світу злидні і смерть…

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Софія Дніпровська: А позаду Сагайдачний…

Отримання Томосу за своєю суттю співставне з висвяченням православного митрополита в 1620-му, що стало прологом до краху «Польського світу».

І справа не в тому, що українці так уже любили ту візантійську ортодоксію (Москві вона більше пасувала і пасує). Це був ЗНАК, що Україна-Русь не хоче остаточно вливатися в Річ Посполиту, бути невільним об’єктом, що слухняно плентається в руслі рішень чужого уряду і чужих геополітичних планів. І що є в ній сила, здатна відстоювати її суверенність.

Можна як завгодно ставитися до релігії, християнства і православ’я зокрема. Але церква — це ОРГАНІЗАЦІЯ, а організація — це сила, яка не може не впливати на результат будь-яких масштабних політичних процесів.

За відсутністю сформованої політичної організації православна церква стала важливою опорою національно-визвольного руху 17 ст., натхненником і джерелом його легітимізації.

(Подібну роль зіграла московська автокефальна церква, якій Бориска вибив патріарший кукіль, під час війни з поляками. Уже й знать змирилася з поразкою, і в народі пішов розброд і шатанія, а попи православні продовжували диверсійну діяльність, нанизуючи на стрижень церковної організації антипольський рух. Романови згодом розгромлять ту церкву (в знак благадарнасті), але то вже буде зовсім інша історія).

Чахлий Царгород давав значно більше автономії, ніж охоплений реваншистською лихоманкою Рим, аж ніяк не зацікавлений у розвалі Польщі, що була оплотом і провідником католицизму у Східній Європі. Відповідно, церква, підпорядкована Риму, не могла освятити в той час антипольське повстання.

У наші часи релігія грає значно меншу роль у житті суспільства, але й зараз не зайве мати власну автономну щодо сильних центрів впливу церковну організацію, лояльну до української держави і не ворожу до українського народу.

Тому Москва докладала і докладає шалені зусилля для недопущення формування в Україні єдиної помісної церкви, що об’єднувала б вірян «від Сяну до Дону». А українська християнська спільнота, відповідно, має прагнути до подолання фрагментаризації. І початок діалогу між ПЦУ і УГКЦ, що шукають «спільне київське», є обнадійливим знаком.

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • «… Зажги свой огонь.
    Ищи тех, кому нравится, как он горит»
    (Джалалладин Руми)

    «… Есть только один огонь — мой»
    (Федерико Гарсиа Лорка)

    «… Традиция — это передача Огня,
    а не поклонение пеплу»
    (Густав Малер)

    «… Традиционализм не означает привязанность к прошлому.
    Это означает — жить и поступать,
    исходя из принципов, которые имеют вечную ценность»
    (Артур Мёллер ван ден Брук)

    «… Современность – великое время финала игр олимпийских богов,
    когда Зевс передаёт факел тому,
    кого нельзя увидеть и назвать,
    и кто все эти неисчислимые века обитал в нашем сердце!»
    (Глеб Бутузов)