Центр Востока и Запада

Dear friends and colleagues, my best wishes for a Merry Christmas
and a healthy, successful, and blessed New Year 2012!

Sincerely yours
Kostyantyn Rakhno

„Енеїда” Івана Котляревського (1798-1809) є унікальним твором, який не має відповідників у польській чи російській культурі. Ні розгульно-гротесковий „Пан Тадеуш” Міцкевича, ані похмурий „Євґеній Онєґін” Пушкіна, попри те, що також є енциклопедіями народного життя, не мають у собі суцільного містично-езотеричного підтексту. В цьому відношенні поема геніяльного українця, котрий гостро відчував і сприймав сучасний йому світ Російської імперії як аномалію, перегукується радше з „Чарівною флейтою” Моцарта.
Власне, Котляревський, як і Моцарт, був вітією таємного товариства. Багато чим він нагадував наших сучасників. У голові – тотальність, честь, слава, клятви, лицарство, влада булави, Гетьманщина, а навкруги – загарбники, окупанти, потворність армійського життя, сіра убогість чиновницького існування, нудота казенної релігії, чужинська інакшість. Все, що має значення для тебе, – не варте нічого. Все, у що ти віриш, – спорохнявіле минуле, якому не судилося відродитися. Попіл. Воно ні для кого не має значення. Твій народ умирає. Його пісні зникають на очах. Твоєю мовою говорять лише упосліджені, безправні селяни. Таких, як ти, – одиниці. І щоб змінити бодай щось, щоб вирватися з полону цієї невідповідності, ти робитимеш усе. Шукатимеш зв’язку із Січчю за Дунаєм, формуватимеш козацькі полки, готові перейти на бік Бонапарта, намагатимешся збурити провінційну шляхту. І писатимеш. Писатимеш свою поему. Про троянців.
Справа в тому, що в минулі століття чимало західноєвропейців цілком серйозно думали, начебто легендарну Трою варто шукати в Києві. Білорус Михалон Литвин, що відвідав у середині 16-го століття українські землі, пише у своєму трактаті „Про вдачі татар, литовців і московитів”: „Так уважається, що й Іліон (Ilium), або Троя (Troiam), колись перебували на київській території (territorio Kioviensi), у найплодючіших степах і наймальовничіших лісах. Тут можна бачити пам’ятники, від яких нині збереглися руїни, підземелля, гроти, мармурові плити й залишки могутніх стін. Це давно покинуте, але досить зручне для перебування місце називається нині Торговиця (Torgovitza)”.
Багато авторів, що також шукали Трою на території України, (продовження…)

«Якби ви вчились так, як треба» (Тарас Шевченко). Про проблеми з сучасною історіографією

“Можна Ярослава Грицака вважати лакеєм, навіть зрадником, а можна – тільки слабким істориком. Можна і осуджувати його як за моральні, так і професійні гріхи. Немає сумніву, що його історичні джерела дуже сумнівні, а його заключення дуже часто зовсім без наукових основ. Одначе треба також дивуватися тим людям, а тим більше інституціям, що його називають істориком, а то і професором, а не прямо злісним або замовним байкарем, і дозволяють йому впливати на майбутнє покоління”. Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ. («Український погляд», 18.04.2011р.).

Аскольд Лозинський, голова Світового Конгресу Українців, є членом правління багатьох українсько-американських та світових українських організацій, а також професійних асоціацій США. Проводить активну роботу по об’єднанню світової української спільноти за кордоном. З цією метою не раз зустрічався з президентами США, України, Польщі. Нагороджений орденом України «За заслуги» та відзнаками організацій українців у світі.

Коли у середині 1960-х років, головним чином, у Канаді та Сполучених Штатах був створений Світовий конгрес вільних українців (СКВУ), який після утворення Української держави трансформувався у Світовий конгрес українців (СКУ) та поширив свій вплив на європейські країни та на терени держав, що утворилися на уламках колишнього СРСР, його президентом у 1998 р. став Аскольд Лозинський. Він донині обіймає цю посаду. Сьогодні, поряд з УВКР, Світовий конгрес українців (організація представляє українців, які мешкають поза межами України) є ще однією міжнародною організацією, покликаною об’єднувати українців.

Один із сподвижників проведення з’їздів, конгресів і форумів світового українства, надання представниками діаспори допомоги (в тому числі і матеріальної) історичній Батьківщині та вихідцям з неї.

Від редакції. Крім згаданого інтерв’ю і інших подібних заяв привертає на себе увагу стаття Я.Грицака в газеті Конгресу національних громад України «Форум націй», засновником якої є Асоціація єврейських організацій та общин України. Вона має промовисту назву «Мовчання не по-європейськи» («Форум націй», № 11/78, 2008р.), в якій автор висловлює жаль з приводу того, що «Європа не почула досі від України тих ключових слів, які б підтвердили її, України, європейськість. (продовження…)

В украинской исторической науке давно уже нету споров по существу. Спорить некому. Нет серьёзных историков. Нет исторических школ, способных взять на себя ответственность за видение отечественного прошлого. Стены отделов и кафедр сотрясает в основном, грызня за степени, должности и оклады, не оставляющая времени для исторических прений.

Между тем, повод остановиться и призадуматься есть. Это деятельность заведующей кафедрой Национального университета «Киево-Могилянская академия» Натальи Яковенко. Бывший переводчик Центрального государственного исторического архива, ставшая в смутные времена доктором исторических наук, открыто выступила против воспитания национальной гордости украинцев, их национального самосознания и патриотизма. Оперируя либеральной исторической дидактикой, она предлагает видеть в описаниях борьбы украинцев за лучшую судьбу и независимость только чрезмерную милитаризированность, похвалу насилию, политическую заангажированность, этнические фобии, героизацию низменных человеческих инстинктов и действий, только и всего. Несмотря на то, что у Украины не было своих колоний, а наши предки вели не захватнические войны против Московии, Польши, Турции, а оборонительные, за сохранение себя как отдельного этноса и своей государственности. (продовження…)

Исследованию украинско-североиранских параллелей приделяется большое внимание в современной украинской этнологии. Распространение иранистических исследований на область классических интересов славистики способствует новому прочтению давно известных фактов, поскольку ираноязычные кочевые обитатели степей длительное время оказывали воздействие на [с. 227]культуру населения Украины. Скифы, сарматы, а во времена средневековья и аланы, находились во взаимодействии со многими восточноевропейскими этническими общностями неиранского происхождения, прежде всего славянами. Именно этим можно объяснить некоторые аналогии в культуре украинцев и осетин. Контакты предков современных украинцев с сарматами и аланами не прошли безрезультатно, а оставили заметный след в языке, идеологии, духовной и материальной культуре украинцев. Это побуждает к поискам не только иранизмов в лексике и топонимике, но и иранских персистентов в украинском культурологическом материале. Усваивались не только способы хозяйствования в степи или кочевнические военные приёмы. Влияние иранцев на украинскую духовность было весьма значительным. В частности, сарматское и аланское наследие занимает видное место в украинском фольклоре. Есть связи в мифологии и эпосе. В обрядности украинцев также имеется много элементов, которые, очевидно, генетически связаны с предыдущим, дославянским населением (продовження…)