• Приоритетом Аналитического Центра "Эсхатон" является этнополитическое просвещение, цель которого - содействовать развитию демократии, построению действительного гражданского общества, расширению участия сознательных граждан в общественной и этнополитической жизни, углублению взаимопонимания между народами, культурами, религиями и цивилизациями.


Константин Рахно: Скифо-сармато-аланский эсхатологический мотив в украинском фольклоре

4В связи с проблемой контактов ираноязычного населения степи с неиранскими этносами особый интерес представляют идеологические представления восточных славян. Иранские параллели божеств славянского пантеона свидетельствуют о взаимодействии в области духовной культуры. В идеологической сфере украинцев не раз отмечались общие черты с североиранскими народами [4, с. 153-155; 3, с. 270-274]. Нередко именно осетинские соответствия помогают понять процессы эволюции и первоначальное значение украинских фольклорных мотивов. Важное место здесь занимает нартовский эпос осетин, восходящий к скифо-сарматскому прошлому.
В частности, чрезвычайно любопытной является параллель, связанная с эсхатологическими представлениями украинцев степного Побужья. Данные представления в мифологии, как правило, осуществляют несколько функций, в том числе когнитивную, заключающуюся в выработке моделей, с помощью которых происходит осмысление прошлого и настоящего. Такое восприятие подразумевает идею, что тайна конца времен проявляется через исторические события и действия исторических персонажей. На эпическом уровне эсхатологические мотивы могут быть связаны со смертью главных действующих лиц, маркируя прекращение существования героического мира. В таких сказаниях век людей отделяется от века героев. Герои исчезают, появляются люди, и последний день эпоса, по сути, является первым днем человеческой истории. Таковы предания о гибели бургундского королевского дома на пиру у Этцеля в «Песни о Нибелунгах», об уничтожении государства логров на Камланнском поле в цикле о короле Артуре и т.д. Их уход оказывается своего рода экзаменом, который человечество должно выдержать, дабы хаос сменился гармонией.
На юге Украины этот мотив связывался с запорожскими козаками. У левого берега Южного Буга, напротив Гардового острова, стоят три огромнейших скалы: Сова, Брама и Пугач, возвышающиеся над берегом реки наподобие отвесных стен и имеющие около двадцати пяти сажен высоты. На камне острова Гардового, напротив «скелі» Пугача, имелось подобие подковы, а среди степи, против того же Пугача, на сером граните, была словно выбита человеческая рука, в которой одна кисть была размером в семь с половиной четвертей, а большой палец – в три четверти. Прямо против руки, только на сто сажен южнее в степь, во второй половине ХІХ века еще виднелась небольшая, но живописная могилка. Такие указатели, как скала Пугач, «подкова», «рука», курган, послужили живой канвой для создания легенды о гибели Запорожской Сечи: Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Миллеровские чтения: «Наша задача – сохранять и развивать научные связи кавказоведов»

11-12 ноября в Северо-Осетинском институте гуманитарных и социальных исследований им. В.И. Абаева состоялись IV Всероссийские Миллеровские чтения «Всеволод Федорович Миллер и актуальные проблемы кавказоведения».

DSC_5359

Миллеровские чтения были учреждены Северо-Осетинским институтом гуманитарных и социальных исследований в 2008 году и с тех пор снискали репутацию представительного научного форума у кавказоведов не только Северного Кавказа и России, но и Закавказья и ближнего зарубежья. На Миллеровских чтениях традиционно обсуждаются актуальные вопросы истории, культуры, языкознания, этнологии, археологии. При этом тематика докладов неизменно коррелирует с веяниями времени и актуальными проблемами историко-культурного и социально-политического развития народов Кавказа, отраженных в широком спектре ключевых направлений работы конференции, а именно: язык и народная культура в изменяющемся мире, фольклористика постсоветского времени, становление Российской государственности и народы Кавказа, конфессиональный и этнический факторы во взаимоотношениях народов Кавказа, этническая культура как ресурс инновационного развития и т.д.

Открывая научный форум, директор СОИГСИ, доктор исторических наук, профессор З.В. Канукова в очередной раз подчеркнула: «Наша задача – не только отдать дань уважения наследию Всеволода Федоровича Миллера и сделать все возможное, чтобы оно было достойно передано потомкам, но и сохранять и развивать научные связи кавказоведов». Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Рахно Константин: «Трактат о двух Сарматиях» Мацея Меховского

Рахно К.Ю. «Трактат о двух Сарматиях» Мацея Меховского как источник по исторической этнографии Северного Причерноморья // Материалы по археологии и истории античного и средневекового Крыма: Сб. / Ред.- сост . М.М. Чореф. – Севастополь–Тюмень: Тюменский государственный университет; Институт истории и политических наук Тюменского государственного университета; Филиал МГУ им. М.В. Ломоносова в г . Севастополе, 2012. – Выпуск IV. – С. 91-96.

В истории изучения Восточной Европы явлением эпохального значения стал «Трактат о двух Сарматиях, Азиатской и Европейской, и о находящемся в них» (1517) краковского каноника Матвея из Мехова или же Мацея Меховского, Меховиты. Это сочинение польского ученого сыграло важную роль в развитии западноевропейской украиники и беларусистики. Во-первых, оно было написано на латинском языке и предназначалось не так для польской, как для европейской аудитории, по представлениям того времени – для «республики гуманистов», то есть для ренессансной интеллигенции, которая была, безусловно, международной, в масштабах своего времени, конечно. Во-вторых, оно издавалось главным образом за пределами Польши, в разных странах Западной Европы, выдержав много переизданий, и на продолжительное время стало одним из главных источников для западноевропейских авторов, писавших о востоке Европы. Сочинение Меховиты выходило также в немецком и итальянском переводах. Оно вызвало интерес не только у ученых, но и у купцов, дипломатов, политиков. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Рахно Костянтин: Глиняний посуд в ономастиконі традиційної культури

 101824_originalРахно Костянтин (с. Опішне). Глиняний  посуд в ономастиконі традиційної культури  // Переяславіка: Наукові записки. Збірник наукових статей. – Переяслав-Хмельницький: Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав», 2012. – Випуск 6 (8). – С. 214-217.Стаття присвячена особистим іменам глиняного посуду у фольклорі та обрядовості слов’ян. Глиняні горщики мають власні імена в українських загадках та в сербському родинному ритуалі. Проаналізовано символіку цих імен, а також їхню роль у слов’янській традиційній культурі.
Ключові слова: глиняний горщик, ім’я, семантика, символіка, традиційна культура, українці, серби.
Будучи частиною вербального (мовного) коду традиційної народної культури, власні імена посідають у ньому особливе місце, утворюючи по суті самостійний ономастичний код. Ономастикон культури відрізняється від загальномовного вже складом іменованих об’єктів; особисті імена можуть присвоюватися в народній традиції не тільки людям і домашній худобі, але й персоніфікованим диким тваринам, рослинам, міфологічним персонажам, хворобам, стихіям і природним об’єктам, предметам, явищам і концептам. Наприклад, у народних загадках імена притаманні речам домашнього вжитку, хатньому начинню. Існують відмінності і в арсеналі ономастичних засобів: у порівнянні із загальномовним узусом, в ономастиконі традиційної культури більше використовуються неономастичні за походженням елементи, тобто апелятивна лексика. У той час як для мови в цілому семантика власного імені або зовсім заперечується або визнається лише умовно, для мови культури характерне явище семантизації й символізації імені, що досягаються двома протилежними способами: залученням апелятивів в ономастикон, тобто онімізацією апелятивів, і народною етимологізацією власне ономастичної лексики, тобто «апелятивізацією» ономастики.
Однак головна відмінність культурної ономастики від загальномовної полягає у сфері прагматики, тобто стосується функціонування власних імен (насамперед особистих) як знаків і символів культури. Особливості ономастичного узусу в традиційній культурі були обумовлені міфологічними уявленнями про природу імені – ототожненням імені і його носія або переконанням в існуванні таємного зв’язку між ім’ям і людиною, вірою в здатність імені «заміщати» людину, у сакральність імені, у небесне заступництво однойменних патронів (святих, «героїв») тощо. Ім’я наділяється магічними властивостями й використовується в обрядовості як інструмент магії – охоронної, відгінної, продукуючої, лікувальної; ім’я табуюється, приховується, дублюється, піддається заміні; вибір імені й іменування підкоряються строгій регламентації й магічним цілям. Слов’янська народна антропонімія зазнала потужного впливу християнської культури – це стосується як складу імен, так і їхнього узусу, тобто вжитку. Однак вона багато в чому зберегла майже до наших днів ставлення до імені, ім’янаречення й іменування, властиве дохристиянській міфопоетичній традиції. Continue reading
Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Костянтин Рахно: Палоці: нащадки наших ворогів

20040610-083553_6Привертає увагу, з якою старанністю краєзнавці — цей бридкий пережиток Совєтського Союзу — переписують химерні й екзотичні власні назви казахів і башкирів, із яким замилуванням вони розказують про «нещасних» печенігів і половців, які потерпали від «жорстоких» русинів, як уперто вони переповідають брехні про «половецькі зимівники», осідання й асиміляцію. Остання взагалі видається неймовірною. Бо, якщо прийняти їхні вигадки за щиру монету, то, щойно осіли хозари, як мають прийти печеніги, за ними — чорні клобуки з берендеями, а варто тим осісти й трохи призвичаїтися, як підселюються половці, далі — татари. Тобто в тюркомовної групи немає потреби забувати власну мову й приймати іншу, немає необхідності переймати звичаї, змінювати етнічне самоусвідомлення, адже увесь час підтримується побутування тюркського мовлення, до складу поселенців вливаються нові й нові групи їхніх неасимільованих одноплемінників, для спілкування з якими  слов»янська зовсім не потрібна, а культура навіть зайва. Якщо їм повірити, то чи не видасться дивним, що українці зберегли європеоїдний вигляд, що вони говорять слов’янською мовою практично без тюркізмів, зберігають слов’янську  та навіть праслов’янську культуру і нічим не нагадують ті групи росіян і мадяр, які походять від половців, — ні мовно, ні культурно, ні антропологічно?!!

Палоці (Palóc) — закрита гірська етнографічна група на півночі Угорщини, котру пов’язують із асимільованими половцями. Перша письмова згадка про етнос сягає 1784 року. А популяризував культуру палоців угорський письменник і політик Кальман Мікст книгою «Добрі люди палоці» у 1882 році. Полоцьке село Голоке («Воронячий камінь»), де кипчаки щороку святкують свій фестиваль, занесене 1987 року до світової спадщини ЮНЕСКО. Звертає на себе увагу абсолютна відмінність їхніх монголоїдних облич і комплекції від типово українських. Вони славляться мистецтвом вишивки по шкірі, хоча й зазнали значного впливу словаків і угорців. Одяг має угорські риси, але радше нагадує вбрання ашкеназі, в етногенезі яких тюркомовні народи, насамперед, половці, взяли вирішальну участь. Міміка палоці теж українцям невластива. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Костянтин Рахно: Чвезі: доевропейська біла раса в Африці між історією та мітологією

Mt Baker, seen from Irene Lakes, Uganda

У різних народів Африки існував різний ступінь усвідомлення історії, різне її відчуття. Одні вважаються народами з особливо сильним розвинутим відчуттям історії; в інших народів місце історії може посідати анонімний культ предків. Учені спеціяльно цікавилися питанням про ставлення африканців до історії. Відзначаючи, що їхня точка зору психо-соціологічна, а не гносеологічна і що вона стосується ставлення африканців до історії й історичних документів, уникаючи співставлення їхніх суджень із науковою об’єктивністю, вони стверджували, що відчуття історії найбільш розвинене в суспільствах із центральною владою чи сильним феодалом на чолі, що мають ґріотів-генеалогістів і необмежений вплив у суспільстві із соціяльною нерівністю. І навпаки, розрізнені групи, позбавлені ґріотів-генеалогістів, мають лише ґріотів-трубадурів і егалітарні структури, відносини всередині яких функціональні й інституціоналізовані; тут майже відсутнє суперництво й цікавість до віддаленого минулого, розповіді про яке ігноруються Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Константин Рахно: Русь Гоголя: Россия или Украина?

Великий мазепинец Микола Васильевич Гоголь-Яновский герба Ястшембец, потомок славных гетманов, был и остается украинским писателем. Россия присвоила его, польстившись на язык, которым писаны его сочинения, – полный украинизмов и, по сути, эволюционировавший из того приближенного к великорусскому книжного украинского языка, который употребляли литераторы и философы накануне и некоторое время после падения Гетманщины и Слобожанщины, – но русским Гоголь чужд  доселе, порой даже враждебен. В восхищении великорусов его талантом почти всегда слышатся оговорки и просматривается некая, смешанная с завистью опаска.

Русский поэт Александр Блок в малоизвестном, но удивительном по красоте и силе поэтического провидения эссе «Дитя Гоголя» пишет более чем откровенно, не скрывая этого:   «Если бы сейчас среди нас жил Гоголь, мы относились бы к нему так же, как большинство его современников: с жутью, с беспокойством и, вероятно, с неприязнью: непобедимой внутренней тревогой заражает этот, единственный в своем роде, человек: угрюмый, востроносый, с пронзительными глазами, больной и мнительный.

Источник этой тревоги – творческая мука, которою была жизнь Гоголя. Отрекшийся от прелести мира и от женской любви, человек этот сам, как женщина, носил под сердцем плод: существо, мрачно сосредоточенное и безучастное ко всему, кроме одного; не существо, не человек почти, а как бы один обнаженный слух, отверстый лишь для того, чтобы слышать медленные движения, потягивания ребенка. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Костянтин Рахно: Сполучені Штати Гіпербореї, або Хто боїться мишеняти Джеррі?

Сербський соціялістичний мислитель Драгош Калаїч в одній зі своїх статей гнівно викриває начебто основоположний для американської культури образ миші. На його думку, миша є уособленням лихварства, мондіялістичної ідеології, капіталістичної системи економіки та споживацької цивілізації, а її культ нібито уособлює новий світовий порядок, у якому немає місця сербам [7]. На жаль, доводиться констатувати, що за цими філіппіками на адресу маленької беззахисної істоти стоїть повне незнання як традиційної символіки, так і традиції взагалі, насамперед середземноморсько-балканської, що мала б бути авторові рідна й близька.
Йдеться про грецьку мітологію, що заклала підвалини европейської та американської культури. Саме вона допомагає пояснити символічний зміст протистояння й борні двох ключових персонажів американської популярної культури, які вже понад сімдесят років тішать малих і дорослих глядачів мультиплікаційних фільмів, – кота Тома та миші Джеррі. Кіт – це той самий лев, тигр чи пантера, котрі у стародавніх греків пов’язувалися виключно з Діонісом і були його тваринами, особливо в острівних культах [9, с. 52; 3, с. 75, 77, 85-86; 6, с. 278, 288]. „Під ярмом його йдуть пантера й тигр” [12, с. 62]. Діоніс міг з’явитися в подобі одного з цих хижих котячих.
Натомість миша – хтонічна істота, що була твариною Аполлона. Епітет Аполлона smintheus „Мишачий Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Костянтин Рахно: Ісламофілія в посттрадиціоналізмі: причини й витоки

Після пострілів норвежця Андерса Берінга Брейвіка сучасний світ став інакшим. Цивілізаційний конфлікт набув чергового витку розгортання, й у цьому не лишилося сумнівів, як і в тому, що є його призвідником. Іслам – найбільший і наймогутніший ворог, із яким зіштовхнулася європейська цивілізація білої людини в останній час свого існування [Cardini Franco. Europe and Islam. – Oxford and Malden: Blackwell Publishing, 2001 – X, 238 p.]. Мусульманський виклик не раз ставив її на межу загибелі.

Ісламська цивілізація, за всієї її різнорідності і різноманітності складових її духовно-релігійних та соціяльно політичних елементів, яке нерідко суперечать, а часом і протистоять один одному, проте являє собою цілісну систему світогляду і поведінки, яка забезпечується фундаментальним імпульсом – абсолютом, непохитністю божественного і охоплює всі сфери життя людини і його взаємини з Богом, світом і самою собою. В ісламській цивілізації великою мірою знижено інтерес до аналітичного самопізнання, і ще менше проявляється прагнення до вивчення інших культур, тим більше до теоретичного пізнання, включаючи наукове осмислення власної історії та пов’язаних. з нею суспільно-політичних процесів. Це обумовлено самодостатністю мусульманської релігії, для якої абсолютні істини вже існують, відкриті пророком і викладені в священних книгах, і тому дослідження слабкостей і недосконалостей в логіці мусульманина позбавлене всякого сенсу. Тим більше, якщо визнання недоліків веде до конфлікту з існуючими принципами ісламу. Тому зберігається універсальна значущість віри і незмінність типів, способів і механізмів її відтворення, що має враховуватися при аналізі сучасної суспільно-політичної та економічної ситуації та місця в ній ісламської релігії. У цій абсолютизації абсолюту, непогрішності істини віри, яку немислимо зіставляти з реальністю, полягає значна частина пояснення консерватизму ісламу, що сковує його величезні соціяльні можливості – потенціял консолідованої громади. Перспективи зміцнення магометанської цивілізації в Азії та Африці очевидні. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Рахно Костянтин: Перунове полум’я. Міфологія та обрядовість слов’янських гончарів

Рахно Костянтин
Перунове полум’я. Міфологія та обрядовість слов’янських гончарів

[Текст] = The Perun’s Flame. The Mythology and Ceremonies of Slavic
Potters: монографія / Рахно К. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2012. – 434 с. –
(Українські керамологічні студії, вип.7 = Ukrainian Ceramological
Studies; iss.7).
ISBN 978-966-182-185-8

Монографія є першим комплексним дослідженням ролі й місця міфо-ритуальних аспектів гончарства у традиційній культурі слов’янських народів. Уперше в керамології й етнології на підставі аналізу традиційних гончарських звичаїв та обрядів виготовлення посуду реконструйовано міфопоетичні уявлення слов’ян про процес гончарювання.
Виявлено й охарактеризовано зв’язок гончарного ремесла з основними образами слов’янської міфології, зокрема, з богом грому Перуном, у контексті базових структур міфологічної моделі світу.
Для керамологів, етнологів, фольклористів, істориків, релігієзнавців, етнолінгвістів, мистецтвознавців і всіх, хто цікавиться міфологією, фольклором і традиційною культурою слов’ян.

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • «… Зажги свой огонь.
    Ищи тех, кому нравится, как он горит»
    (Джалалладин Руми)


    «… Традиция — это передача Огня,
    а не поклонение пеплу»
    (Густав Малер)


    «… Tradition is not the worship of ashes, but the preservation of fire»
    (Gustav Mahler)

    «… Традиционализм не означает привязанность к прошлому.
    Это означает — жить и поступать,
    исходя из принципов, которые имеют вечную ценность»
    (Артур Мёллер ван ден Брук)


    «… Современность – великое время финала игр олимпийских богов,
    когда Зевс передаёт факел тому,
    кого нельзя увидеть и назвать,
    и кто все эти неисчислимые века обитал в нашем сердце!»
    (Глеб Бутузов)