ОГОНЬ ПРОМЕТЕЯ

  

портал этноантропологии, геокультуры и политософии

 

Archive for the ‘Игорь Галущак’

Ігор Галущак: На Верецькому перевалі незабаром постане меморіальне кладовище січовиків Карпатської України

Май 17, 2017 By: admin Category: Закарпатье, Игорь Галущак, Украина

Роботи з будівництва та облаштування меморіального кладовища січовиків Карпатської України на Верецькому перевалі нині завершуються. Принаймні, в цьому переконалися голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин і керівник КП «Доля» Святослав Шеремета, котрі разом з керівництвом району та підрядниками виїхали на місце, аби перевірити стан та якість виконаних робіт.

Довідка.

У жовтні-листопаді 2008 р. комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля» за дорученням Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій провело пошук місць поховань вояків Карпатської Січі на Верецькому перевалі. Дослідження проводилися в околиці сіл Жупани Сколівського р-ну Львівської області та Верб’яж Воловецького р-ну Закарпатської області. Як засвідчили знайдені під час розкопок матеріали, це були вояки Карпатської Січі – галичани, розстріляні на Верецькому перевалі у березні 1939 р.

Зазначимо, що військовим органом Карпатської України була мілітарна організація «Карпатська Січ», початки якої сягають листопада 1938 року. Своїм основним завданням організація вважала захист Закарпаття від нападів угорських і польських диверсійних загонів. (далее…)

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Игорь Галущак: Старинный белый пароход, который, казалось бы, бросил якорь посреди сложной плотности рельсовой сети

Январь 18, 2017 By: admin Category: Галиция, Галичина, Игорь Галущак, Репортажи, Украина

Круглосуточно не прекращается на Казатинском железнодорожном вокзале (Украина) движение многочисленных поездов. Ведь ежедневно по обе стороны от его величественного здания здесь проходят по 80 пассажирских и 30 пригородных поездов. Особенное же впечатление на каждого приезжего пассажира, который, хотя бы раз в жизни путешествовал по Юго-Западной железной дороге (ЮЗЖД) и побывал на самом вокзале, производит его архитектурно совершенное здание. Кстати, недавно здесь торжественно отметили 125 лет со времени его постройки.

Эта уникальная градостроительная жемчужина принадлежит к памятникам архитектуры второй половины XIX в. — сам же вокзал здесь строили с 1888 по ноябрь 1889 года. Автором же проекта этого необычного сооружения в виде старинного белого парохода, который, казалось бы, бросил якорь посреди сложной плотности рельсовой сети, является известный архитектор Валериан Куликовский (1835-1919), который служил с 1875 года архитектором управления ЮЗЖД в Киеве. Руководил же строительством в то время еще совсем молодой инженер, а в будущем — известный украинский архитектор Александр Кобелев (1860-1942).

По тем временам Казатин служил станцией преимущественно «буфетной», ведь остановки поездов здесь совпадали с привычным для тогдашней Российской империи расписанием завтраков, обедов и ужинов. Поэтому в обустройстве внутреннего пространства здания вокзала особое значение придавалось обеденному залу. Овальное в плане помещение вокзального ресторана перекрыто куполообразным сводом, опирающимся на поставленную полукругом двухъярусную аркаду, несет явные черты ампира. В целом же специалисты считают Казатинский вокзал образцом кирпичной архитектуры с пластической отделкой экстерьера, которая выполнялись с помощью художественно выразительных кладок кирпича. И теперь это станционное здание служит наглядным «пособием» по истории архитектурных стилей конца XIX — первой половины ХХ века.

(далее…)

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ігор Галущак: Пам’ятник  співцеві українського арійства нарешті  відкрили й в Україні

Ноябрь 22, 2016 By: admin Category: Галиция, Галичина, Игорь Галущак, Репортажи, Стихи, Украина

ant3 У Львові на вул. Городоцькій,  поблизу  Архикатедрального Собору Святого Юра відбулася урочиста церемонія відкриття пам’ятника видатному українському поетові, прозаїку, перекладачеві та літературознавцю Богдану-Ігорю Антоничу (1909-1937). До речі, це, мабуть, перший у вітчизняній історії випадок, коли гідний монумент одному з найвіртуозніших майстрів українського слова ХХ століття встановили спочатку не в Україні, а по за її сучасними межами. Адже пам’ятник Антоничу вже  є у селі Новиця на Лемківщині (тепер це територія Польщі), де народився поет. Його встановили ще у 1989 році   стараннями львівських письменників за ініціативи Романа Лубківського.

У заході взяли участь представники громадських організацій, лемківських об’єднань, літератори, митці, гості та жителі міста Лева. Відтак, з вітальними промовами, зокрема, виступили: дослідник творчості Богдана-Ігоря Антонича Данило Ільницький, міський голова Львова Андрій Садовий, автор пам’ятника, ректор Львівської національної академії мистецтв Володимир Одрехівський, голова Світової федерації українських лемківських організацій Софія Федина, голова Львівської обласної організації Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Степан Майкович. А чин освячення пам’ятника провів Преосвященніший владика Венедикт, єпископ-помічник Львівський (УГКЦ).

«Торік ми посвячували пам’ятник Митрополиту Андрею, цього року посвячуємо пам’ятник для Богдана-Ігоря Антонича. Чому ми ставимо ці пам’ятники? Коли дивитись на їхнє життя, ці пам’ятники їм вже не допоможуть і до їх посмертної слави нічого вже не додадуть. Натомість, ці пам’ятники, насамперед, є важливі для нас. Сьогодні, коли ми згадуємо особу Богдана, він мав надто коротке земне життя. Але за 27 років свого життя він зробив достатньо багато. І в цьому унікальному житті він був особою ніжною, тендітною, делікатною, милосердною, але з іншого боку, у трудних, складних ситуаціях, міг  вчиняти принципово і дуже твердо, бо жив правдою. Цією правдою був Бог, він цю правду почерпнув в родині, бо його батько був священиком. Дивлячись на цю постать, радіємо, що в нашому народі були такі герої, такі особи. Час війни сьогоднішньою показує, що вони є й нині. Ці риси героя, риси святі та праведні, кожен з нас має в себе добувати і ними жити», — зазначив Владика Венедикт.

89208_originalНатомість автор скульптурної композиції підкреслив Володимир Одрехівський підкреслив: «Для мене особливий і радісний день, бо увінчалась праця декількох років. Композиція народилась як інспірація на основі поліфонічної поезії Богдана-Ігоря Антонича, поезії про вищі філософські істини людини та природи, величавої пісні про вічну молодість, незнищенність духу та матерії, нерозривну єдність усього сущого. Ця пластична метафора, образ поета-філософа, людини, яка перебуває у глибокому внутрішньому зв’язку з оточуючим світом, у вічному коловороті життя, постійного процесу змін, метаморфоз, перетворення одних форм життя в інші. Сердечно дякую всій львівській громаді, яка довірила мені таку винятково почесну та відповідальну працю».

Зазначимо, що сам пам’ятник поету Богдану-Ігорю Антоничу виконаний із бронзи, а його висота становить 4,5 метри. Автор, Володимир Одрехівський,  принагідно наголосив, що це спільне архітектурне рішення, яке включає в себе не лише скульптуру, але й упорядкований сквер навколо неї.

Опісля ж відбулись покладання квітів до пам’ятника та виступ хору «Лемковина».

(далее…)

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Игорь Галущак: Арийские буйволы возвращаются в Украину

Ноябрь 11, 2016 By: admin Category: Игорь Галущак, Культура, Украина, Экософия

bujvoly_1Для степных украинцев-ариев волы-буйволы издавна были не в диковинку. Поскольку веками использовались ими и для земледелия, а в качестве гужевого транспорта легендарными чумаками, которые и проложили на волах знаменитый торговый путь через всю Украину в Крым, чем и дали романтическое название нашей звездной Галактике – Чумацкий шлях. Похоже, на то, что сейчас на привольных просторах Одесского края этот древний промысел вновь стали возрождать.

Ведь в рамках проекта, уже получившего неофициальное название «Операция Буффало», в село Орловка (Одесская обл.), расположенном в украинской части дельты Дуная, прибыли 14 самых настоящих водяных буйволов! Указанный проект сейчас реализует одесская ОО «Центр региональных исследований» и Национальный экологический центр Украины (НЭЦУ) как часть программы «Climate Forum East II» (CFEII) при поддержке Европейского Союза, Австрийского агентства по развитию и Австрийского Красного Креста. А часть этих животных предоставил и голландский фонд True Nature Foundation.

«Данный проект является одним из первых примеров локальной адаптации к изменению климата в нашей стране. Ведь Украина недавно присоединилась к Парижскому климатическому соглашению, которое ею в этом году было ратифицировано, и уже через месяц вступит в действие. По этому соглашению Украина обязалась разработать национальную стратегию по адаптации к изменению климата, а также локальные стратегии и планы действий. Именно поэтому опыт Орловки в разработке локального плана по адаптации является очень важным на национальном уровне, так как это наглядный пример, которому могут последовать другие сельские общины», — отмечает Надежда Артемьева, координатор проекта по адаптации к изменению климата НЭЦУ. (далее…)

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ігор Галущак: Коктебель: кіммерійська легенда Криму

Октябрь 09, 2016 By: admin Category: Игорь Галущак, Крым, Украина

koktebel_sightseeingНазва кримського селища міського типу Коктебель означає «Країна блакитних вершин», а розташоване селище в  мальовничій долині, біля східного підніжжя Карадагу. Відтак, оздоблює цю угловину низка невисоких, оголених, сіро-палевих гір-пагорбів. У Коктебелі особливий мікроклімат: він формується під впливом теплого моря, невисоких гір і недалекого степу. Це й обумовлює наявність прозорого повітря, напоєного ароматом полину, що освіжається легкими чорноморськими бризами.

Точної дати народження Коктебеля ніхто не знає. Багато вчених припускають, що на початку I тисячоліття до нашої ери в цих місцях жили легендарні кіммерійці —  один з найдавніших древніх народів у Криму. Проте відомо, що вже в VIII столітті з Різдва Христового на його території знаходилось велике середньовічне поселення. Це вже тоді було велике портове місто. Його жителями стали нащадки таврів і скіфів, асимільовані греками, сарматами та аланами. У Х столітті поселення  зруйнували печеніги. А на старовинних мапах позначена венеціанська гавань Каліера, яка виникла на цьому місці в XII, або ж у XIII століттях. На початку XIX століття біля підніжжя стародавнього згаслого вулкана Карадаг оселилися вихідці з Болгарії. Й донині цей район селища йменується Золота балка (Злата балка). (далее…)

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ігор Галущак: Пересопницьке Євангеліє – духовна Першокнига України

Октябрь 06, 2016 By: admin Category: Археология, Волынь, Игорь Галущак, Книги, Культура, Полесье, Сакральная география, Украина, Христианство

peresopnytsia-gospelНевеличке село Пересопниця, що на Рівненщині, нині належить до Верхівської сільської ради. А колись воно було велелюдним центром одного з удільних князівств періоду протистоянь київських та волинських Рюриковичів за Погорину, землю, яка продовжувала історію та традиції першої слов’янської держави – Дулібія. Нині науковці гіпотетично припускають, що в XIII ст. древня Пересопниця була зруйнована монголо-татарськими військами, хоча чітких даних про цю подію немає. До того ж відомо, що монголи не прагнули руйнувати культові центри інших народів без вагомих на те причин. Тому, скоріше за все, Пересопниця тоді не зазнала якихось надзвичайних поневірянь. Натомість сучасна руйнація до цього села наприкінці XX ст. вже підходила впритул. І, мабуть, його б спіткала доля багатьох поступово вимираючих сьогодні невеликих сіл українського Полісся, коли б воно не було батьківщиною нині відомого всім рукописного Пересопницького Євангелія, створеного у середині XVI ст. в місцевому монастирі. Щоправда, завдячувати тому пересопнівчани, мабуть, мають насамперед першому Президентові Незалежної України Леонідові Кравчукові, уродженцеві цих країв. Адже саме він започаткував традицію приносити присягу на вірність Україні на означеному рукописному святому письмі. До речі, нині в новозбудованому культурно-археологічного центрові «Пересопниця», що функціонує як відділ Рівненського обласного краєзнавчого музею, автентичного Євангелія немає. Це – факсимільна копія. Оригінал зберігають в Києві, в бібліотеці імені Вернадського. І тільки раз на п’ять років його доторкається рука кожного новообраного президента України.

— У чому ж неперехідна цінність цієї національної та духовної святині? Скільки часу переписували тексти Святого Письма? І хто працював над створенням цього 9-кілограмового раритету з пергаменту?

— Як не дивно, – зауважує мистецтвознавець Тетяна Думан, – хоч священну Першокнигу України науковці досліджують майже 150 років, це був переважно історико-філологічний аналіз. А ось щодо того, які майстри створили це диво, версії почали з’являтись відносно нещодавно, коли в світі почали застосовувати сучасні методики порівняльного аналізу.

— Була така мода в усій середньовічній Європі – перекладати Біблію на рідну мову, переклали й українці, – натомість зауважує Микола Федоришин, директор центру. – А видання писаної книжки, її ілюстрування та оздоблення — тоді то була справа недешева.

— Що ж являє собою Пересопницьке Євангеліє? (далее…)

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ігор Галущак: Донбас і Крим: ціна повернення (в Україні з’явилась англомовна версія однойменної монографії )

Сентябрь 28, 2016 By: admin Category: Игорь Галущак, Книги, Крым, Репортажи, Украина

Нині у Львові підбиваютьdonb1 багатовимірні підсумки нещодавнього і вже ХХІІІ-го за ліком Національного «Форуму видавців у м. Львові». Зокрема, підсумовують і результати багаточисельних панельних дискусій, котрі відбулись у межах Форуму. А приводом для однієї з таких дискусій і, мабуть, з найактуальніших, стала нещодавно видана Національним інститутом стратегічних досліджень (НІСД) англомовна версія монографії науковців цього інституту «Донбас і Крим: ціна повернення» — «Donbas and Crimea: return at what price?» (http://www.niss.gov.ua/articles/2065), яку, до речі, було удостоєно Персональною відзнакою Президента Форуму видавців Олександри Коваль.

Відтак, про панорамне бачення майбутнього України в цьому контексті розпитувала учасників модератор дискусії Оксана Розумна, завідувачка сектору культурної політики відділу гуманітарної безпеки НІСД і водночас поетеса, котра презентувала власні книжки на Форумі видавців. А свої питання вона ставила Олександрі Ляшенко, ученому секретарю НІСД, Євгену Магді, політологу, доценту НТУУ «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», головному редакторові часопису «Ї», політологу Тарасові Возняку та директорові регіональної філії НІСД у м. Львові, к. е. н. Володимиру Волошину.

p60918-135212Слід зазначити, що блакитна зала Палацу Потоцьких ледь вмістила усіх бажаючих долучитися до відвертої розмови. Отож активна слухацька аудиторія була дуже різноманітною: і люди поважного віку, і молодь, і науковці, і освітяни, і журналісти, і представники органів влади, і, навіть, один зарубіжний гість (Німеччина). Була дуже широкою й географія тих, хто завітав на дискусію: і Захід, і Схід, і Крим. Неупереджено та відкрито говорили учасники і про той стрес-тест для глобальної та національної безпеки, яким стала збройна агресія Росії проти України і цивілізованого світу, і про наших «друзів» та «ворогів»; і про Наш Крим, і про Донбас та сценарії їхнього повернення. Говорили й про те, що, як не дивно, але саме зараз найкращі часи для змін. Адже Україна – хай хто б там що говорив, живе, розвивається у сучасному світі та крокує в майбутнє. Відтак, наше суспільство має шанс для інтенсивного прогресу і навіть якісного історичного перетворення. Причому настільки потужного, що створить довкола себе своєрідне гравітаційне поле не лише із втрачених територій, а й суміжних регіонів сусідніх держав.

(далее…)

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ігор Галущак: Дрогобич має найдревнішу дерев’яну сакральну пам’ятку

Сентябрь 25, 2016 By: admin Category: Бойки, Галиция, Галичина, Игорь Галущак, Украина, Христианство

yur3Декілька  років тому львівська культурна громадськість  відзначила 250 років з часу побудови найстарішої нині у Львові дерев’яної бойківської церкви, котра тепер розташована в паркові-заповіднику «Шевченківський гай». Означена церква є унікальною пам’яткою бойківської карпатської сакральної архітектури. Свого часу завдяки сприянню великого духовного провідника — митрополита Андрея Шептицького, церква Св. Миколая була перевезена із с. Кривки (тепер Турківського району Львівської обл.) до міста Лева та встановлена у тій його частині, де з ініціативи митрополита створювалася Свято-Іванівська лавра Студійського уставу. У 1931 році церква була заново змонтована та освячена як храм Премудрості Божої.

Проте сусід Львова, ще більш древній Дрогобич, сьогодні може пишатися тим, що має ще старшу бойківську карпатську дерев’яну сакральну пам’ятку – церкву святого Юра. Тим більш, що  на 37-й сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Камбоджі бойківська дрогобицька церква Святого Юра була внесена до переліку 16-ти найстарших дерев’яних церков Карпатського регіону Польщі та України. А історія її споруди належить ще до кінця XIV – початку XV сторіч. У 1656 році вона була перенесена у Дрогобич з карпатського села Надіїв, що поблизу міста Долина (нині – Івано-Франківська обл.). Цю церкву дрогобицькі міщани обміняли на … сіль, а потім розібрали та перевезли до рідного міста на yur2волах. Встановили її на місці попередньої церкви, що згоріла, а у 1678 році збудували поруч дзвіницю.

Церкву святого Юра згодом декілька разів ремонтували, але вона й донині не втратила свого первісного вигляду. А Карпатському краї в тамтешні часи при житловому чи церковному будівництві все робилося, так би мовити «без жодного цвяха», себто без застосування будь-яких металевих скріпів. Тодішні майстри-будівничі того й не потребували, оскільки знали «дух» дерева та були з ним на «ти». Конструкція ж дрогобицької церкви – дерев’яна тридільна (тризрубна) з квадратною головною навою й двома гранчастими бічними криласами та зрубами вівтаря й притвору (бабинцем). Низ церкви обведений широкою опаскою у вигляді аркадyur1и-галереї на стовпах. Над бабинцем є хори з аркою-галереєю та Введенська каплиця. Церква увінчана над головними зрубами трьома верхами, а криласи — малими верхами з одним заломом, причому всі — на восьмибічних підбанниках.

Внутрішнє  опорядження церкви розписане фресками, виконаними під керівництвом карпатського генія тодішньої епохи – Стефана-маляра (Медицького). Крім релігійних композицій («Страсті Христові»), тут присутній багатющий декоративний орнамент переважно рослинного характеру. А іконостас маляра Стефана («Акафіст Богоматері», «Діяння апостола Павла», «Відсічення голови Великомученика Юрія») виконаний ним в коричнево-вохристій та оливково-зеленій гамах. Отож, скромними малярськими засобами середньовічний карпатський митець надав індивідуального, майже портретного виразу зображуваним постатям.

Слід зазначити, що посольство США в Україні ще 2013 року надало грант у розмірі 85 тисяч доларів на реставрацію церкви Св. Юра. Чимало реставраційних робіт тут нині вже зроблено, але зрозуміло, аби остаточно віднови вити весь сакральний комплекс, цих коштів недостатньо. Відтак, видається тут дрогобицька громада мала би брати приклад зі Львова, де подібні пам’ятки  нині відновлюють як коштом міського бюджету, так і на доброчинні пожертви самих львів’ян.

 

 

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ігор Галущак: В пошуках могили короля Данила

Сентябрь 24, 2016 By: admin Category: Галиция, Галичина, Генеалогия, Игорь Галущак, Киевская Русь, Сакральная география, Украина

articleportletimageУ 2014 році Україна відзначила 750-річчя з дня упокоєння короля Данила Галицького. Й хоча історикам достеменно відомо, що один з найвидатніших князів за часів Київської України-Руси помер й скоріше всього був похований в тодішньому Хелмі (Холмі) (нині – Люблінське воєводство в Польщі), але віднайти його могилу ніхто за три чверті тисячоріччя так і не спромігся.

Зрештою крига скресла. Три роки тому Всеукраїнська благодійна організація «Фонд Порошенка» та Інститут археології Польської академії наук домовилися про проведення археологічних досліджень на території Замкової гори в нині польському місті Холм, де розташований Собор Різдва Пресвятої Богородиці, з метою пошуку останків короля Данила Галицького.

Тоді на церемонії підписання відповідного документа засновник цього благодійного фонду, а нині чинний Президент України Петро Порошенко підкреслив: «Ми з вами присутні на історичній події, про яку так довго мріяли українські археологи. Адже Холм є дітищем українського короля Данила Галицького. Дослідженню цієї дуже цікавої, але, на жаль, несправедливо забутої сторінки нашої спільної історії й присвячена наша співпраця». Натомість, за словами представників польського інституту археології, ці дослідження будуть проводитися впродовж до закінчення 2017 року. Відтак, археологічно-пошукові пошукові нині проводяться тут в трьох місцях: усередині собору, на прилеглій до собору місцевості та на території церковного кладовища, де знайдено підземні тунелі. За результатами роботи археологів щорічно проходять наукові конференції.

Сьогодні дослідникам відомо, що князь Данило Галицький народився приблизно в 1201-1204 рр. У різні часи був великим князем Волинським, Галицьким і Київським, є також засновником Львова й Хелма. Помер у 1264 році й був нібито похований в церкві Пресвятої Богородиці в Хелмі, котрий, до речі, в останні роки життя мріяв зробити столицею Галичини!

Зараз на місці цього храму розташована базиліка Різдва Пресвятої Діви Марії (Римсько-католицька церква), котра була побудована на старих фундаментах згаданої церкви в 1735-1756 роках. Отож, українська сторона одержала дозвіл на проведення археологічних досліджень на місці можливого поховання князя Данила Галицького у Холмі. Слід зауважити, що у поляків попередньою умовою початку пошуків була передача українським Мінепаливнерго Римсько-католицькій церкві тої будівлі у Львові, де розташований підвідомчий міністерству філіал Держтехстандарту. Проте українська сторона запропонувала почекати з передачею, зажадавши натомість право на проведення наукових досліджень в Холмі.

najstarishe-zobrazhennya-m-holm

(далее…)

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Игорь Галущак: Гагарин «поехал» в космос, перекрестившись, и на «бандеровском» автобусе

Сентябрь 13, 2016 By: admin Category: Игорь Галущак, Космонавтика, Космос, Украина

lazgagarinКак известно, в этом году исполнилось уже 55 лет с момента первого полета человека в космос. Но, к сожалению, сегодня мало кто помнит, какая именно наземная автотехника доставила космонавта №1 и его основного дублера Германа Титова 12 апреля 1961 на стартовую площадку на Байконуре.

Кстати, следует напомнить и тот малоизвестный, и по сей день факт, что в этом автобусе находился еще один дублер — Григорий Нелюбов (1934-1966). Его судьба, к сожалению, сложилась впоследствии трагически. Ведь, несмотря на якобы русскую фамилию, сам он родом был из Запорожья и имел казацкое происхождение. И хотя, как военный пилот Нелюбов был более опытным, чем сам Гагарин, и по своим физическим данным ничем ему не уступал, а тренировался в этой первой космической тройке, пожалуй, наиболее настойчиво и, чуть ли, не фанатично, Никита Хрущев его в качестве первого космонавта «забраковал», также как и Титова. Но если мотивация тогдашнего советского «вождя» касаемо Титова, состояла в том, что первый космонавт из СССР не может носить имя Герман, то на счет Нелюбова он заметил:

— Меня и так обвиняют, что я, мол, на высшие должности «хохлов» тяну! Он лучше, говорите, подготовлен и более образованный? Но, надо, товарищи учитывать и политический момент — первым космонавтом планеты должен быть русский на сто процентов! (далее…)

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ігор Галущак: «Тростянець»: рослинний скарб Скоропадських

Сентябрь 12, 2016 By: admin Category: Игорь Галущак, Полесье, Украина

skor1На відміну від міфічного скарбу гетьмана Полуботка, інші гетьмани лишили по собі в Україні чимало дійсно вартісного. Скажімо, гетьманському родові Скоропадських нині ми завдячуємо справжній рослинній перлині – Тростянецькому паркові, що на Чернігівщині. Адже дендропарк «Тростянець» — високохудожній зразок паркового будівництва, справжній музей природи. Він розкинувся поблизу с. Бережівка на площі 207 га, й є одним з найбільших штучних паркових масивів України. Парк був створений завдяки зусиллям Івана Михайловича Скоропадського, нащадка знаменитого роду та діда останнього гетьмана України — Павла Скоропадського.

У 1830 р. він збудував тут палац, спорудив греблі й загати, в результаті чого на площі понад 10 га будівничі утворили 4 стави: Великий, Куциха, Лебединий і Безіменний, що стали головним елементом майбутнього паркового комплексу. Незабаром на колишніх польових землях вже росло багато берези, липи, клена, дуба, хвойних. Насадження розмежовувалися мальовничими галявинами. Згодом у парку з’явилися дерева з Петергофського, Ризького та Нікітського ботанічних садів. Тоді ж стали садити дерева й за межами парку — смугами та гаями (Іванове, Бабусине, Вітерець). Відтак насадження гаїв створило м’який перехід від степового ландшафту до паркового масиву, водночас це захищало дендропарк від негоди, вітрів і суховіїв.

У 1858 р. Скоропадський доручив садівнику К. Шлінглофу утворити у південно-східній частині парку штучний гірський сад. Цій роботі передувало створення місцевим художником-пейзажистом ландшафту з загостреними вершинами, що нагадували Альпи. Земляні роботи тривали майже 30 років аж до смерті Івана Михайловича (1887). До речі, перші рослини приживалися погано, тому Скоропадський вирішив облаштувати власний розсадник на території парку. У середині ХІХ ст. в місцеві насадження почали вводити й екзотичні різновиди. Зараз, на жаль, ми можемо побачити тут лише парк, але колись, звичайно ж, тут була й садиба. Її спорудили у 1833 р. Вона включала великий дерев’яний будинок з баштами та чотири флігелі. Проте з кінця ХІХ ст. в історії дендропарку починається період занепаду, спричиненого смертю Івана Скоропадського. Апофеоз настав у січні 1918 року: тоді садибу було зруйновано й упродовж майже двох десятиліть поспіль парк належав тваринницькому радгоспу. На щастя після війни дендропарк skor2передали тодішньої Академії наук УРСР. Він стає науково-дослідницькою установою. Зараз у дендропарку ростуть понад 400 видів і форм дерев та кущів. У Великому ставі плавають лебеді, котрі нікого тут не бояться.

Ще за життя Скоропадський наказав насипати курган неподалік від галявини, обсадженої найрідкіснішими та найціннішими деревами. Так само завчасно він замовив собі мармуровий пам’ятник у вигляді янгола, що правицею вказував угору. Нині на могилі – лише постамент. А для людей, котрі, як відомо, далеко не янголи, тим більш сьогодні, на тому постаменті залишилася авто-епітафія Івана Михайловича:  «Люб’язний перехожий! Сад, у якому ти гуляєш, посаджений мною; він був втіхою у моєму житті. Якщо ти помітиш безлад, що веде до його знищення, то скажи про це господарю: ти зробиш добру справу».

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Игорь Галущак: Тарас Бульба-Боровец: украинский Че Гевара

Сентябрь 08, 2016 By: admin Category: Антифашизм, ВОВ, Волынь, Игорь Галущак, Украина

bulba«Армия без государства – то же, что и государство без армии. В одном и в другом случае, особенно на этапе становления, одна существующая сама по себе структура, как и другая, обречена на поражение».

Тарас Бульба-Боровец

История повстанческого движения эпохи второй мировой войны и первых лет после нее подтверждает одну истину, которая и сегодня вызывает ожесточенные дискуссии. Ведь любая партизанская борьба — во все времена, для всех народов и на всех континентах — была и остается явлением крайне неоднозначным. Как и мотивы, которые заставляют разных людей в критические моменты истории своей страны браться за оружие и идти в ряды повстанцев.
Практически всегда в обозримой человечеству истории там оказывались и идейные борцы за свободу своей родины, и болезненные честолюбцы, а рядом с ними — случайные люди, которых загоняла «в лес, или в горы» безысходность. А порой — и откровенные мародеры, уголовные преступники, а то и провокаторы и предатели, которые служили не отечеству, а его врагам. Наверное, именно поэтому далеко не всегда такие вооруженные формирования достигали своей цели — по крайней мере, при жизни их участников.
На этом фоне героическая фигура Тараса Бульбы-Боровца, к сожалению, должным образом недооцененная в Украине и по сей день, дает богатую пищу для размышлений, особенно сейчас, когда многонациональный народ Украины вступил не по своей воле в смертельный поединок с агрессивной и варварской Путинской империей.

Легендарный революционер Че Гевара в своей публицистике, которую никогда не издавали ни во времена Советского Союза, ни теперь в независимой Украине, а тем более в современной России в полном объеме, отмечал, интересное обстоятельство. Оказывается, что его, Фиделя Кастро и Камило Сьенфуэгоса много чему научил при организации восстания на Кубе против диктатора Батисты и дальнейшей партизанской борьбы, прежде всего … опыт УПА.
Но, по крайней мере, именно он точно знал, что авторство этой грозной аббревиатуры (первоначально — «Украинская Повстанческая Армия – Полесская Сечь») принадлежит именно Тарасу Боровицу. Дело в том, что Эрнесто Рафаэль Гевара дела Серна (1928-1967) – таково настоящее имя Че Гевары — родился в провинциальном аргентинском городке Росарио, в окрестностях которого, проживало тогда немало украинских эмигрантов. И, книгу одного из лидеров УПА, Тараса Боровца «Армия без государства», изданную уже тогда в Аргентине и в испанском переводе тоже, он читал еще в юности, о чем свидетельствуют некоторые авторитетные источники.

bulbaborovetsС «Кобзарем» в сердце

Тарас Дмитриевич Боровец (подпольные клички — Тарас, Ристриченко, Байда, Бульба Тарас) родился в тот же день, что и его гениальный тезка — Тарас Шевченко — 9 марта 1908 года в селе Быстричи на Ровенщине. Семья была многодетной (девять детей) и малоземельной. В детстве за похожий на картофелину нос соседские дети прозвали маленького Тараса «Бульбой». «За это пренебрежение, — писал впоследствии в своих мемуарах Боровец — я очень сердился и нередко дрался с соседской пацанвой. Но когда уже в начальной школе прочитал гоголевского «Тараса Бульбу», конечно, не в подцензурной «сталинской» версии, как я ее теперь читают школьники в несчастной Советской Украине, начал своим именем гордиться».
Детство его прошло в рассказах престарелого родного деда Юлиана о его прапрадеде — предке Боровцов, который воевал на стороне гетмана Мазепы против российского «царя-антихриста» Петра I. А первой книгой юного Тараса, по которой он учился грамоте, стал шевченковский «Кобзарь», подаренный ему бывшим воином армии УНР. Поэтому еще десятилетним сельским мальчиком проникся он идеалами Четвертого Универсала Украинской Народной Республики, который торжественно провозглашал: «Отныне Украинская Народная Республика становится самостоятельной, ни от кого независимой, свободной, суверенной Державой Украинского Народа». Живя в считанных километрах от тогдашней советско-польской границы, как и другие жители Западной Украины, он, уже, будучи молодым человеком, был хорошо осведомлен о страшном голодоморе, который искусственно создали кровавый людоед Сталин и его местные манкурты-пособники, чтобы уничтожить свободного крестьянина-собственника на подконтрольной им территории Украины. Ведь тысячи голодающих, несмотря на пулеметные очереди чекистских пограничников, нелегально пытались тогда перейти, или переплыть тогдашнюю польско-советскую границу в поисках хоть какого-то пропитания. (далее…)

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ігор Галущак: Товтри: мезозойська Україна

Сентябрь 02, 2016 By: admin Category: Игорь Галущак, Подолье, Украина

tovt3Національний природний парк (НПП) “Подільські Товтри” нещодавно було визнано одним із семи природних чудес України. Й цілком виправдано. Адже природа Подільського краю неповторна. Й головною його прикрасою є цей унікальний заповідник. Товтри в народі ще називають Медоборами за густі ліси-діброви, квітучі галявини та напоєні медом трави на мальовничих схилах.

Розташований він у межах Городоцького, Кам’янець-Подільського та Чемеровецького районів Хмельницької області на площі 261316,0 га (12,5% території області). До речі, за площею національний парк «Подільські Товтри» є найбільшим у Європі.

П’ятнадцять-двадцять мільйонів років тому поверхня сучасного Поділля була вкрита водами внутрішнього Сарматського моря. На ділянках суходолу, завдяки м’якому, теплому клімату, пишно розвивалася субтропічна рослинність. Багатими і різноманітними були фауна та флора тодішніх морських глибин. Протягом мільйонів років у теплих мілководних товщах відмирали гігантські колонії коралів, водоростей, молюсків та безлічі інших морських організмів. Їх рештки разом з дрібними частинками гірських порід поступово нашаровувалися вздовж узбережжя древнього моря, утворивши величезний коралово-рифовий бар’єр завдовжки кілька сотень кілометрів.

Коли внаслідок процесів Карпатського гороутворення територія сучасного Поділля почала підніматися, море відступило на південний схід. А замість його залишилося височіти довге пасмо вапнякових гір, яке називають тепер Товтрами.

Різні за висотою, заліснені й лисі, всі товтри мають спільну рису: їхній південно-західний схил крутий, а північно-східний – пологий. Вершини багатьох товтр вкриті білими вапняковими валунами, здалеку схожими на овечок. Недарма у народі переповідають легенду про товтру Грабина біля села Кривчик Дунаєвецького району. Вона про те, як циган-пастух покарав злого пана, заховавши в підземних нетрях поруйнованого замку панську отару вівців. Панові ж залишилися самі валуни. (далее…)

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Игорь Галущак: Бойки-кельты: полузабытый этнос

Август 31, 2016 By: admin Category: Бойки, Галиция, Галичина, Закарпатье, Игорь Галущак, Кельты, Славяне, Украина

IMG_5194Немало интересного можно узнать об этом уникальном славянском этносе, посетив Самборский историко-этнографический музей «Бойковщина», который относится к числу старейших музейных учреждений такого типа в Украине. Ведь прошло без малого 90 лет со времени его основания группой местных интеллигентов-украинцев.

— Кто же были эти люди, которые с таким энтузиазмом и жертвенностью взялись за организацию Общества «Бойковщина» и музея в Самборе? — рассказывает Роксолана Данчин, известный краевед и неизменный его директор со времени возрождения музея в 1991 году. — Это, прежде всего, Иван Филипчак — педагог, писатель и музеевед, Владимир Гуркевич — адвокат и общественный деятель, Владимир Кобыльнык — врач, этнограф, археолог и публицист, Антон Княжинский — педагог, музеевед и писатель, Михаил Скорык — педагог, публицист и ученый, Владимир Кордуба — инженер, картограф, культурно-общественный деятель. А особенно хочу отметить известного общественного деятеля Cамборщины, который в 20-30-х годах прошлого века вынужденно находился на Закарпатье (тогда Чехословакия), адвоката Данилу Стахура. Именно Стахур и уступил тогда для экспозиции музейных собраний весь первый этаж своего собственного дома, который находился в Самборе.

В целом же, по мнению госпожи Роксоланы, и сегодня в информационном поле Украины такой многочисленный карпатский субэтнос, как бойки присутствует наименее. Между тем происхождения этнонима «бойко» до сих пор остается одной из самых больших загадок украинской этимологии. Выводили его и от русского слова «бойкий», и от диалектной словоформы «бойе», и от формы обращения к Богу «богойку», и даже от греческого «боем», что означает вол. А наиболее экзотической, хотя и довольно теперь аргументированной, является гипотеза о происхождении бойков от кельтского племени боев, которые в VI в. н. э. овладели территорией современных Австрии, Чехии и Словакии. Однако, как бы там ни было, по подсчетам исследователей – выходцев из украинской диаспоры в Северной Америке, перед Второй мировой войной на территории тогдашней Польши проживало около 1 миллиона бойков. А среди исследователей Карпатского региона бойки имеют репутацию «чистейшей» касательно украинских черт этногруппы. Ведь они не несут на себе ни заметных румынских воздействий, как, например, гуцулы, или польских и словацких, как, скажем, лемки. А среди самых известных бойков первым традиционно называют Ивана Франко, уроженца с. Нагуевичи — теперь Дрогобычского района. Частицу бойковской крови имел и сам Тарас Шевченко, корни матери которого — Екатерины – тянутся из соседней с Самборщиной горной Сколевщины. Выдающийся астроном, астролог и медик эпохи Возрождения, ректор Болонского университета Юрий Дрогобыч также происходил из Бойковского края. Стоит упомянуть и легендарного гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного и о. Августина Волошина, президента Карпатской Украины.

(далее…)

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ігор Галущак: Маленька Франція у центрі Закарпаття

Август 31, 2016 By: admin Category: Бонапартизм, Закарпатье, Игорь Галущак, Украина

Perechin___PochtaljonЗакарпатське гірське село Тур’я-Ремета (Перечинський район) відоме, мабуть, єдиним у світі чавунним барельєфом cільському листоноші, встановленому більш ніж півтора століття тому. Але є ще одна унікальна відмінність цього села від всіх інших і не тільки в Закарпатті: адже воно є найбільш «французьким» у всій Україні.

Так ось: як стверджують історичні перекази, на початку XIX століття жив в Тур’ї-Реметі шанований чоловік, поштар Федір Фекета. Кожен день виходив він з Тур’янської долини, аби отримати й рознести листи по віддаленим селам Перечинщини. А відстань між деякими поселеннями становить тут інколи більше 30 кілометрів! Весь цей шлях Фекета у будь-яку пору року проходив пішки з важкою сумкою. Одного разу взимку, переходячи річку по льоду, листоноша провалився в підступну ополонку й разом зі своїм цінним вантажем почав тонути. З останніх сил Фекета зняв сумку й викинув її на берег, але сам, на жаль, загинув у гірському потоці. На знак подяки й поваги до подвигу поштаря односельці власним коштом й замовили металевий пам’ятний знак на згадку про цю подію. Меморіальна дошка на честь листоноші, який понад 30 років сумлінно виконував свою роботу, й донині знаходиться на стіні місцевого православного храму. На ній зазначено: IMG_1625«Въ Пам’ять ПриАзности, ТверезNости, ЧесNости й Послужности Посла Fedora Feketa». А коли виповнилося 165 років з часу загибелі реметівського листоноші, у районному центрі Перечин йому відкрили бронзовий пам’ятник. Ужгородський скульптор Михайло Белень зобразив славетного поштаря в народному однострої того часу, ступаючи з каменя на камінь у гірському потоці.

Є ще одна не менш цікава обставина, котра вирізняє це село з поміж усіх інших українських сіл. Адже жителів Тур’ї-Ремети мешканці сусідніх сіл називають здавен «жабники», або ж «жаблярі». Дійсно, якщо зазирнути в меню тамтешніх кав’ярень, то в ньому як на диво можна побачити й … традиційну французьку страву «жаб’ячі лапки». За словами науковця Ужгородського національного університету Федора Шандора, традицію споживання жаб у закарпатське село завезли французи на початку 19-го століття. Справа в тому, що 1816 році вже після битви під Ватерлоо країни-переможниці – Росія, Прусія, Австрія та Велика Британія – вирішили тимчасово вивезти з Франції всіх полонених офіцерів наполеонівської армії: була небезпека, що вони збираються влаштувати військовий заколот задля ще одного повернення Наполеона до влади. А оскільки найбільш глухим місцем Австрійської імперії тоді було Закарпаття, тому Відень і відправив сюди свою частину полонених французів, зокрема, й на Перечинщину.

Тур_3Місцеві краєзнавці дослідили, що серед виселенців опинився й один з таких офіцерів, водночас і дослідник-кулінар, учень знаменитого ресторатора Огюста Ескоф’є. Він і привіз із собою – на згадку про рідну кухню – кілька французьких жаб, і вже тут, на місці, схрестив їх з місцевими. Потім ці ропухи обжилися у старому руслі річки Турички. Тур’я-реметівці кажуть, що найсмачнішими виходять страви тільки з тих з жаб, котрих виловили до травневої першої грози, оскільки пізніше у їстівної жаби вже починає приростати шкіра до м’яса. А до того воно дуже чисте й поживне, й до того ж дуже легко відділяється.

Досвідчені місцеві «жаболюби» споживають лише задні лапки, з яких одразу здирають шкіру й зав’язують у вузлик. Так зручніше потім ці ніжки смажити. На кілограм делікатесного м’яса треба зловити майже 80 жаб. М’ясо залишають і собі, й з вигодою продають у місцеві ресторани та супермаркети. Тамтешні господині знають десятки рецептів приготування цього делікатесу. А перед приготуванням його маринують з часником, сіллю, червоним та чорним перцем.

Тур_2

Ігор Галущак

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Olympic flame lit ceremony in Olympia, Ilia, Greece


«... Зажги свой огонь.
Ищи тех, кому нравится, как он горит»
(Джалалладин Руми)

«… Традиция - это передача Огня,
а не поклонение пеплу»
(Густав Малер)

«... Традиционализм не означает привязанность к прошлому.
Это означает - жить и поступать,
исходя из принципов, которые имеют вечную ценность»
(Артур Мёллер ван ден Брук)

«... Современность – великое время финала игр олимпийских богов,
когда Зевс передаёт факел тому,
кого нельзя увидеть и назвать,
и кто все эти неисчислимые века обитал в нашем сердце!»
(Глеб Бутузов)


---------------------------------------------------------------------------------

НОВОСТНАЯ ЛЕНТА
Наши рекламодатели