• Приоритетом Аналитического Центра "Эсхатон" является этнополитическое просвещение, цель которого - содействовать развитию демократии, построению действительного гражданского общества, расширению участия сознательных граждан в общественной и этнополитической жизни, углублению взаимопонимания между народами, культурами, религиями и цивилизациями.
    Группа АЦ "Эсхатон" ВКонтакте - https://vk.com/club16033091
    Книги АЦ "Эсхатон" - http//geopolitics.mesoeurasia.org
    Директор АЦ "Эсхатон" - Олег Гуцуляк, Ph.D. - http://www.primordial.org.ua


Дмитрий Ольшанский: О постмодерных и модерных сепаратистах

Говорить правду полезно.
А правда состоит в том, что все модные сепаратисты — каталонские, шотландские, косовские, ближневосточные — не имеют никакого отношения к русским сепаратистам от Украины.
Отделение — оно разное бывает, и не так уж важно, кто в каком государстве играет роль центрального правительства, а кто — отделянтов-повстанцев, а имеет значение совсем другое: чего мы хотим и куда мы бежим.
Модные сепаратисты — бегут в сторону «нового порядка», в сторону, извините за надоевшее слово, постмодерна.
В сторону мира, где сложным образом женятся региональные идентичности и глобальное управление из двух обкомов, религиозный фанатизм и университетская политкорректность, миллиардеры и мигранты, интеллектуалы и каннибалы, общинные традиции и анархисты на велосипедах, феминистический матриархат и толпы арабских мачо, принципиальный пацифизм и дикая жестокость, крестьяне и мегаполисы, нью-эйдж и ислам, наконец.
В сторону мира, где все вокруг мозаичное, перепутанное, очень молодое и страшно неопределенное.
И этот мир своих сепаратистов примет и благословит.
Ну а русские отделенцы от Украины…
Помните, как было сказано у детского классика:
«Я бегу на Дон, только не к твоему собачьему Сиверсу, а к генералу Краснову».
Это значит, что русские хотят попасть не в новый порядок, а в старый.
Не в постмодерн, а в модерн.
В мир заводов и фабрик, школ и казарм, портрета Пушкина и портрета Ленина, военных парадов и сталинского ампира домов культуры, где обязательно есть драмкружок, кружок по фото, хоркружок — мне петь охота.
В мир просвещения и порядка, где мигрантов можно загнать на работу к станку, с религиозных фанатиков снять платки, общину выучить грамоте, интеллектуалов выпороть ремнем, а потом заставить их вытереть слезы и показать, как наматывать портянки, феминисткам сказать, чтоб прекратили сережки себе в нос пихать, шалавы, миллиардеров национализировать, каннибалов утилизировать, пацифистов призвать, а глобальному обкому погрозить ядерной бомбой и сказать, чтоб не очень-то задавался, а то мы покажем кузькину мать.
Но этот мир русских не примет и не благословит.
Потому что он не существует.
Он умер…

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Андрій Бондар: Україна без українського – це Україна з російським

Друзі та знайомі, від яких я чую, що становлення української нації відбудеться не за мовним і не за культурним принципом, дуже мудро говорять – зі свого погляду вони, безперечно, праві. Маючи на увазі українську мову та культуру.

Вони не хочуть об’єднуватися навколо української мови та культури і всі потуги такого плану викликають у них внутрішній спротив. І я їх можу зрозуміти. У них є цікавіша – і мова, і культура. Українське – для них чуже й навіть чужинське, а тому глибоко нецікаве, хоч нібито вони давно живуть поруч із ним. Від нього можна відмахнутися, з нього можна посміятися, оголосити недолугим, звести до анекдота, етнографії, низького соціального стану тощо. Воно до них не промовляє і цінністю для них не є. Ніхто з них ніколи не переймається українським, час від часу нагадуючи, що вони вищі за всі ці тарганячі перегони і муки формування ідентичності. Вони навіть не помічають, коли роблять нам неприємно або боляче. Тому що їм не болить. Без нього вони можуть спокійно обійтись – і обходяться. «Проблеми індіанців шерифа не турбують».

Зрештою, тут знову їхня правота: всі на цьому святі життя – егоїсти, і нема чого витрачати емпатію на якихось українців з їхніми партикулярними, хутірськими і вузькочолими інтересами. Українське ж для них завжди як не одіозне, то обтяжливе, зайве, факультативне, необов’язкове. Тоді як існує щось значно більш вагоме і значуще, на що можна за звичкою спертися. І воно аж ніяк не українське.

От тільки штука в тому, що вони лукавлять. Якщо становлення української нації відбудеться БЕЗ української мови та культури, значить, воно відбудеться З російською мовою та культурою. Такі реалії. Бо становлення нації у принципі неможливе без мови та культури. Нація не може бути безликою і без’язикою, хоч як її не називай – громадянською, політичною чи суперкультурною. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Валентина Мазур: Национально-культурные автономии (НКА) — объективное предусловие распада России

Рост этнического, и прежде всего этнокультурного, самосознания обусловил потребность в создании национально-культурных организаций. Люди поняли, что этнический признак как бы пронизывает культуру и межкультурное взаимодействие в самом широком смысле слова. Это вопросы и образования, и информации, и в определенной мере вопросы экономической и социальной жизни.

Представители одной национальности, где бы они ни проживали, всегда тянутся друг к другу. Это вполне естественно: общение с земляками помогает сохранить язык, обычаи и традиции, словом, все то, что определяет емкое понятие «национальная культура». Люди, оторванные от своей исторической родины, дабы не потерять своих корней, объединяются в землячества, культурные общества. Создание национально-культурных автономий (НКА) в России является одной из актуальных проблем национальной политики. Это обусловлено, во-первых, тем, что в любом многонациональном государстве, в том числе российском, этнические группы стремятся к самоидентификации особенно в сфере языка, литературы, искусства и культуры. Идет активный поиск форм и способов этой самоидентификации. Во-вторых, в соответствии со сложившимся административно-территориальным устройством далеко не все населяющие Россию коренные этносы имеют национально-территориальные образования: из 180 российских этносов их имеют лишь порядка 30, и в связи с укрупнением субъектов федерации это число имеет тенденцию к сокращению. В-третьих, история создания советского и российского государства, формирование его внешних границ, союзническая политика оказали большое воздействие на этнический состав населения.

В России проживают крупные этнические диаспоры, народы, представляющие страны ближнего и дальнего зарубежья, более или менее тесно связанные со своими государствами. На практике НКА важна и потому, что в России границы расселения народов не совпадают с границами национально-территориальных образований — республик, автономных округов и областей. В большинстве субъектов Федерации, носящих этническое название, титульные народы не составляют большинства населения. Зачастую большая часть титульного народа, давшего название субъекту Федерации, расселена вне своего территориального образования.

Как известно, за последние годы в России возросли миграционные потоки как внутри страны, так и за ее границы. Мигранты самым естественным образом, особенно на стадии общественной адаптации, тяготеют к более тесному общению с соплеменниками или соотечественниками, формированию этно-конфессиональных групп. По мере адаптации к окружающему обществу представители этих групп или ассимилируются, или сохраняют определенные черты своей национальной культуры. Проблема эта также находит свое решение, прежде всего, в рамках НКА. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Александр Кацура: Демократия против социализма: Борьба двух исторических проектов объединения человечества

 Кацура Александр Васильевич – к. ф. н., член Союза российских писателей. E-mail: akar36@yandex.ru

«Проклятый Запад»

Путем катастроф и падений… «уголь превращается в алмаз»,
Россия – в Америку; в новую, а не старую Америку.
А. Блок
(из предисловия к поэме «Возмездие»)

Мы «новой Америкой» не стали. «Старой», впрочем, тоже. Зато мы и сегодня продолжаем облагораживать мир, щедро расточая свой генофонд по многим странам, но особенно в сторону «проклятого Запада». Распространенное у нас это проклятье на самом деле – нелепость. Ибо Россия – не Восток. Она тоже Запад. Или, если хотите, восточный край западной христианской культуры. Другими словами, культуры европейской (духовная форма которой отлита по матрице иудеохристианского фермента). Именно в силу этого могучего влияния Европа породила (особенно за последнюю тысячу лет) великую науку, великое искусство и великий корпус гуманистических идей. Россия и Америка оказались в поле этого влияния, и это принципиально сказалось на их развитии за последние три столетия. Если хотите, Америка – это далекий западный край все той же христианской культуры (при таком широком взгляде конфессиональные различия в христианском учении принципиального значения иметь не могут). Сан-Франциско – в той же степени город европейской культуры, как и Владивосток, причем оба города спокойно взирают друг на друга прямо через океан. Здесь можно прибегнуть и к такой метафоре: Россия и Америка – это два могучих пространственных крыла старушки-Европы, которая, таким образом, словно птица, обняла все Северное полушарие планеты. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Maciej Albert Borodo: Synarchizm

Zygmunt Włodzimierz Tarło-Maziński (1889-1967), szef („generał zakonu») polskiej jurysdykcji Starożytnego i Mistycznego Zakonu Różo-Krzyża (The Ancient Mystical Order Rosae Crucis), w maju 1924 utworzył Polski Związek Synarchiczny, w sierpniu 1928 przemianowany na Związek Synarchiczny. Do głównych działaczy należeli także pallotyn ks. Józef Jankowski (1910-1941) i senator Stanisław Gaszyński (1865-1965). Do 1937 ugrupowanie nie przejawiało jednak szerszej działalności poza publikacyjną (pismo «Synarchista», wychodzące od 1926 w Warszawie oraz różne wydawnictwa książkowe). W 1937 podjęto próby rozszerzenia działalności, m.in. poprzez powołanie Konfederacji Synarchicznej, ale starania te przerwał wybuch wojny. Członkowie Związku Synarchicznego reprezentowali pogląd, że dla Polski najlepszym ustrojem byłaby synarchia, czyli połączenie głównej zalety ideologii liberalnych, tj. swobodnego rozwoju indywidualnego jednostek (który to rozwój w warunkach demokratycznych prowadzi do anarchii) z prawicowymi zasadami jedności państwa i silnych rządów. W praktyce uosobieniem tego związku miałby być synarcha – posiadacz pełnej władzy zwierzchniej. Przygotowaniem do ustroju synarchicznego byłaby monarchia konstytucyjna.

Program gospodarczy zakładał udział robotników w zyskach przedsiębiorstw, odejście od złota jako miernika wartości na rzecz towarowej jednostki rozliczeniowej. W latach trzydziestych XX w. Tarło-Maziński usiłował przekonać do synarchizmu śląskie środowisko ONR.

Synarchizm był nurtem filozoficzno-politycznym o korzeniach ezoterycznych przenikający się z masonerią okultystyczną oraz łączącym synkretycznie ustrojową koncepcję synarchii, a więc odwrotności anarchii.

Z greckiego oznaczała sỳn – razem i ἁrchein – panować, rządzić. Polscy synarchiści korzystali z dorobku filozofii mesjanistycznej Józefa Hoene-Wrońskiego.

Interesująco prezentowała się ideologia synarchistów. Dla nich synarchia oznaczała „współwładzę, czyli skoordynowanie dążności pozytywnych dwu sprzecznych kierunków prawicy i lewicy, jako dwu zasadniczych władz społeczeństwa, w imię dobra całego narodu”. Synarchia miała łączyć najlepsze cechy republiki parlamentarnej i monarchii konstytucyjnej, nie popadając w „skrajności” republiki demokratycznej i monarchii absolutnej, tym bardziej zaś bez odwołań do socjalizmu i faszyzmu, których najbardziej zdegenerowane postaci widzieli synarchiści w bolszewizmie i hitleryzmie. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Рядом с Дряхлой Рашей, Ненька Украина — «ягодка опять»

На завывания шовинистов, о том, что нет такого народа, как «украинцы», что «Украина» — это «неестественное/искусственное создание», «извращение Руси», «возникла только недавно», укажем, что они бьют мимо цели.

Ведь даже если принять их точку зрения, мы, однако, ответим: «Но ведь произошло и аналогичное позднее возникновение великих наций Америки, Северной и Южной, и борьба их за независимость от метрополий, как и оставление государственным языка бывшей метрополии, отнюдь их не умаляет, а наоборот — делает молодым авангардом мира» в сравнении со Старой Европой.

Поэтому рядом с Дряхлой Рашей, Ненька Украина — «ягодка опять». Вот поэтому Баба Яга с северо-востока исходит шовинистическим угаром от зависти.

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Юрій Макаров: Презумпція москаля: Я, етнічний росіянин, вважаю за умовчанням кожного по той бік лінії зіткнення поганим москалем, доки не буде доведено протилежне

Скандал не на жарт вибухнув ніби на рівному місці. Або не на рівному. Судіть самі. На гробки моя дружина їздила на цвинтар відвідати батька.
І знову зайшла на ділянку біля центрального входу, де тепер ховають вояків. Ми, як і кожна нормальна українська родина, весь час так чи так перебуваємо в силовому полі війни, тож уявлення про кількісні та якісні характеристики біди маємо, але побут бере своє, а безпосереднє зіткнення із проявами лиха спричиняє конче необхідний струс і додаткове щеплення адекватності. Сотні поховань: ім’я, прізвище, позивний, дата загибелі, інколи короткий коментар. Останні поховання свіжі, буквально двотижневої давності. І вже приготовлені вільні місця для могил, які невдовзі неминуче будуть заповнені. Ти розумієш, що це так. Майже в кожному місті та селі країни. Десь більше, десь менше.

Дружина не спала півночі, а відтак написала в соцмережі короткий, повний сліз пост із рефреном «Убий москаля!». І тут почалося! Запис перепостив один відомий у своєму середовищі літературний критик, який спеціалізується на російській та російськомовній літературі. Корінний киянин, здавалося б, людина зі смаком, досвідом і освітою, він обурився мракобіссям і дегуманізацією: «Світлано (це моя дружина. — Авт.)! Ти закликаєш убивати всіх росіян? Геть усіх?». Ну а далі жвава дискусія, градус якої тепер можна тільки уявляти заднім числом, бо пильний Цукерберґ негайно прибрав зі стрічки взірці «мови ненависті» разом із приводом.

Обговорюючи з друзями казус, я почув чимало пропозицій. Наприклад, завезти захисника толерантності прямо на цвинтар. Ні, не в тому сенсі, що ви подумали, а показати йому ті самі могили. Другий сценарій перевиховання — влаштувати екскурсію до військового шпиталю, до хлопців, яким щойно ампутували кінцівки. Ну є ще чимало інструментів занурення в контекст: познайомити з дітьми, які втратили тата; батьками, які не дочекалися з війни сина чи дочку; переселенцями, які залишили «за стрічкою» добробут, налагоджене життя й надії на майбутнє.

А в мене є до цього ще один маленький урок. Моєму другові Євгену Степаненку побратими з передової передали кицьку. Кумедне таке створіння, лисе й полохливе. Кажуть, дороге. Хлопці з дозору на неї натрапили, коли досліджували покинутий будинок у сірій зоні. На другому поверсі зачинена шафа, а в ній щось нявчить. Добре, що пацани виявилися досвідченими: першу розтяжку помітили відразу, другий дротик теж не проґавили. Складна пастка, багатоступенева. Замість кинути все як є, відкрутили бічну стінку шафи, а там — кошеня, сповите скотчем до повної нерухомості… на протипіхотній міні. Я пропускаю подробиці розмінування, на яких сам не розуміюся. Фінал: хлопці спромоглися звільнити тваринку і блискавично евакуюватися. Вибухнуло, коли вже були за кількадесят метрів, — знесло півбудинку. А кицьку через кілька днів співіснування в бліндажі відправили Жені, про якого там усі знають, що він опікується не лише людьми в скруті, а й різноманітною нужденною фауною…

Кожна людина — окремий випадок, і навіть у ворожому стані теоретично може знайтися хтось суб’єктивно чесний і доброзичливий («добрий німець» — іронічний американський вираз часів Другої світової), я нічого про це не хочу знати. Не всі вони влаштовували засідку з кицьою, не всі розрізали «украм» черево ножем заживо, не всі кидали тіла полонених у лісосмузі після того, як розстрілювали в голову, попередньо скувавши руки кайданками за спиною, все одно для мене вони всі злочинці, доки не заберуться з моєї країни. Усім їм я бажаю смерті.

Я, етнічний росіянин, слідом за своєю дружиною вважаю за умовчанням кожного по той бік лінії зіткнення поганим москалем, доки не буде доведено протилежне. Пояснювати літературному критикові сенс поняття «метонімія» мені здається непрофесійним, а апелювати до Константіна Сімонова («Если дорог тебе твой дом»), Іллі Еренбурга («Убей немца»), а також Юрія Винничука та Ореста Лютого — зайвим.

Періодичні істерики місцевих шанувальників «русского духа» — хімічно чиста маніпуляція. Це не що інше, як спроба самовиправдання, аби уникнути чіткої визначеності, по який бік цивілізаційного зіткнення ти перебуваєш. Кожне викриття, кожне звинувачення українців у фашизмі, націоналізмі, расизмі й утисках зрозуміло кого дає начебто моральне право залишатися «над битвою», а ще точніше співвідносити себе з «добрими росіянами».

Сувора реальність війни такої комфортної позиції не передбачає. За пізнього Табачника це ще було можливо, зараз — ні. Визначитися доведеться кожному. Не хочеш убити в собі москаля — живи з цим. Нічого тобі за це не буде, ми, либонь, не в Росії. А от читати мораль — то вже дзуськи.

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Игорь Галущак: Как юный еврей стал партизаном-бандеровцем

hasmanВ своих показаниях для советской специальной комиссии уроженец Львова Филипп Фридман упомянул, что две тысячи евреев все еще жили в городе Львове, когда Советская Армия заняла его в июле 1944 г. Тогда как перед немецкой оккупацией здесь проживало около 150 000 евреев! С точки зрения членов недолго просуществовавшего тогда львовского еврейского комитета, к которому очень неровно дышали послевоенные сталинские «органы», ничем по существу не отличавшиеся от нацистского гестапо, все выжившие тогда евреи делились на три категории. То есть: «арийцы», спасшиеся по так называемым арийским документам; «лесные братья», которые присоединились к партизанам (кстати, вопреки широко, сейчас, распространенным стереотипам, немало галицийских евреев влились в отряды УПА-ОУН, где храбро воевали с гитлеровцами в Украинских Карпатах и на Волыни – автор) и наконец условно так называемые «крысы», которые скрывались в семьях местных украинцев.

Показательна в этом смысле и далеко не исключительна судьба Мандыка Хасмана, который родился в 1929 году в многодетной еврейской семье в г. Дрогобыч (Львовская обл.). До войны семья Хасманов жила неплохо и даже зажиточно, но с приходом нацистов все члены этой семьи оказалась в Дрогобычском гетто. А летом 1942 года началась ликвидация его жителей — среди обреченных на уничтожение в Бронницком лесу возле Дрогобыча был и юный Мандык. Но ему вместе с другими детьми удалось сбежать. Голодные и уставшие они четыре дня блуждали прикарпатскими лесами, пока не вышли к железной дороге. Далее сели на поезд и отправились на север, на Волынь. Здесь скрывались в украинских семьях. Между тем гитлеровцы развернули массовую принудительную мобилизацию украинцев для работы в Германии. Местные крестьяне уже знали, какая «райская» жизнь ожидает их в этом случае, поэтому пытались избежать принудительной депортации, кто как мог. К счастью, Мандык своевременно узнал, что хозяин, у которого он работал, решил записать его отправку в Германию, вместо другой жительницы села, которая откупилась взяткой. Недолго думая, отважный парень решает сбежать во второй раз. И снова в лес, теперь уже к украинским повстанцам. Так четырнадцатилетний Мандык становится партизаном-бандеровцем. Они приняли его как родного, спасая, таким образом, от рабства, а может, и смерти. В благодарность подросток с двумя классами образования (больше не позволила война) помогал партизанам, чем мог и умел, а поскольку с детства любил лошадей, то именно уход за ними и стал для него главным заданием. Парню доверяли, поэтому вскоре он стал личным кучером сотенного «Довбуша», а потом куренного «Голубенко».
Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Видатний тибетський буддійський вчитель Ґарчен Рінпоче під час свого візиту до Києва вшанував пам’ять Небесної Сотні

14915231_1280164905368510_6701121830543898757_n

Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

10 жовтня 1835 року загинув Кармалюк Устим Якимович — український національний герой, керівник повстанського руху на Поділлі у 1813–1835 роках проти національного і соціального гніту

duoiqviksxy10 жовтня 1835 року загинув Кармалюк Устим Якимович-український національний герой, керівник повстанського руху на Поділлі у 1813–1835 роках проти національного і соціального гніту.

Народився у селі Головчинці (нині Кармалюкове) Літинського повіту Подільського воєводства (згодом губернії) в родині кріпака Якима Кармалюка 27 лютого 1787 року. Про ранній період життя відомо небагато крім того, що він володів грамотою та достатньо розумівся у російській, польській мовах та в їдиші. У віці 17 років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець був роботящий, але непокірний. Поміщик не міг пережити того, що його кріпак не дозволяв собою керувати, а тому вирішив позбутися його і 1812 року віддав на 25 років до царської армії. Проте Устим Кармалюк втік і згодом очолив ватагу кріпаків та військових-дезертирів, що нападала на маєтки панів.

1813 — разом з Д. Хроньом Кармелюк утік з 4-го уланського полку, який розміщався в Кам’янці-Подільському, і повернувся в рідні місця. Незабаром був спійманий і засуджений до 500 ударів батогом, після чого його скерували до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму Кармалюк втік із-під варти.

1814 — очолив повстанський рух селян проти російської адміністрації і дворянства, який розгорнувся в Літинському, Летичівському й Ольгопільському повітах.

1817 — жандарми схопили Кармелюка. Його засудили до страти, замінивши її в останню мить 25 ударами батогом і 10 роками каторги в Сибіру. Та Кармалюк втік із В’ятської етапної в’язниці. Повернувшись на Поділля, продовжував боротьбу, доки його знову не схопили під час облави. Скориставшись знанням російської мови й відповідними документами, видавав себе під час слідства за солдата з Костроми. Витримка не зрадила його й тоді, коли слідчі привели рідних на очну ставку і до нього радісно кинувся його 8-річний син Остап.

Невдовзі після того, як його запроторили у Кам’янець-Подільську фортецю, він організував разом з іншими в’язнями свою четверту втечу. Однак його поранили і прикували до кам’яного стовпа у вежі Юлія II (Папській), яку згодом назвали Кармалюковою. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • «… Зажги свой огонь.
    Ищи тех, кому нравится, как он горит»
    (Джалалладин Руми)


    «… Традиция — это передача Огня,
    а не поклонение пеплу»
    (Густав Малер)


    «… Tradition is not the worship of ashes, but the preservation of fire»
    (Gustav Mahler)

    «… Традиционализм не означает привязанность к прошлому.
    Это означает — жить и поступать,
    исходя из принципов, которые имеют вечную ценность»
    (Артур Мёллер ван ден Брук)


    «… Современность – великое время финала игр олимпийских богов,
    когда Зевс передаёт факел тому,
    кого нельзя увидеть и назвать,
    и кто все эти неисчислимые века обитал в нашем сердце!»
    (Глеб Бутузов)