• Приоритетом Аналитического Центра "Эсхатон" является этнополитическое просвещение, цель которого - содействовать развитию демократии, построению действительного гражданского общества, расширению участия сознательных граждан в общественной и этнополитической жизни, углублению взаимопонимания между народами, культурами, религиями и цивилизациями.
    Группа АЦ "Эсхатон" ВКонтакте - https://vk.com/club16033091
    Книги АЦ "Эсхатон" - http//geopolitics.mesoeurasia.org


Володимир Єрмоленко: Самообраз українців

На фото — Василий Ярославович Слипак (укр. Василь Ярославович Сліпак; 20 декабря 1974, Львов, УССР — 29 июня 2016, Луганское, по другим данным Логвиново) — украинский оперный певец, солист Парижской национальной оперы, волонтёр, участник боевых действий во время войны на востоке Украины в составе добровольческого украинского корпуса «Правый сектор». Герой Украины (2017), кавалер ордена «Золотая Звезда».

Часом я дивлюся на фото наших вояків, і мене вражає одне: як повертаються старі козацькі обличчя. Звісно, вони самі інтуїтивно чи свідомо ті обличчя наслідують — ці нові козацькі оселедці, вуса, поголені потилиці та скроні, цей погляд, у якому одначасно виклик і іронія. Але все одно дуже сильне враження: ті наші старі козацькі обличчя, які живуть у нашій памяті через живопис, просто сходять з картин і опиняються в реальності.

Драма України в тому, що наша аристократія так часто гинула. Або асимілювалася, або була знищена. І наратив нашого народу — це дуже часто наратив без аристократії, без еліти. Що дуже складно, бо без аристократії народ вижити може, але йому складно розповісти про себе, йому складно робити щось інше, ніж те, що безпосередньо повязане з його виживанням.

Але є й позитивний момент. Іконографія українців, образи його пантеону виразно антигламурні. Це не напарфумовані придворні в перуках, це не графи з маєтками і рабами, це не герцоги з заморськими компаніями, не генерал-губернатори з орденами, не королі і навіть не президенти. Це козаки, гайдамаки, гультіпаки, повстанці, партизани, і похідні — письменники-гайдамаки, художники-партизани, бізнесмени-гультіпаки. Це crazy folks. І він в памяті народу живе вічно. Самообраз українця ніколи не буде гламурним і вилизаним. Він завжди буде трохи божевільним, трохи п’яним, трохи безбашенним і не зовсім тутешнім

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Петро Дрогомирецький: Богдан Михайлович Задорожний (1914 – 2009): спогади про вчителя

Богдан Задорожний. 1945 р.

Відчайдушні змагання двох начал – лінгвіста і музиканта – все життя не вщухали, не погамовувалися за своє «узаконене» місце у розумі і душі відомого вченого – германіста, професора, незмінного протягом 36 років завідувача кафедри німецької філології Львівського університету Богдана Михайловича Задорожного.
Зухвалу перемогу святкувала філологія, бо не погодилась на «низький» статус (за М. Рильським) лиш спогадом своїм перебігти дорогу вченому. Волів зблизька обсервовувати, студіювати, досліджуючи інтерпретувати складні лінгістичні теоретичні смисли та прикладні проблеми.
Перехресні наукові шляхи лінгвістичних шукань та дороги музики, дивовижно перетинаючись, виявляли свою двоєдину сутність у творчості професора: у написанні монографій, статей і виступів (як згадують про блискучий емоційно-романтичний виступ у Москві 16 квітня 1957 року на одній з наукових конференцій, де йшлося про долю структурного мовознавства). Та й сам Богдан Михайлович стверджував: «Музиці було суджено назавжди увійти в моє життя. Музичні здобутки я якоюсь мірою вносив у сферу своєї наукової роботи. Можливо, інтуїція музиканта спонукала мене до написання ряду праць. Пишучи ту чи іншу статтю, я не раз намагався надати їй завершеності музичного твору».
Концептуальні ж наукові праці вченого завдяки його масштабному мисленню і творчій інтуїції осягають усю мовну картину світу, моделюють її або намагаються осмислити, вникаючи у сферу її основоположних сегментів, важливих механізмів і деталей.
Органічним був і мистецький профіль вченого, визнаючи, що музика – то родинне, яскраво започатковане ще подільським (на Тернопіллі) дідом Іваном, пасічником, сільським дяком, який умів грати прекрасно на всіх доступних йому музичних інструментах.
Найбільш сконцентровано музичний талант виявився у Богдана, Іванового внука, який прийшов на світ 27 червня 1914 року, найстаршого сина гімназійного вчителя з Городенки Михайла Задорожного. Відмінним скрипалем був його батько Михайло (як і два його брати). Як згадує у своїх мемуарах Богдан Задорожний: «Донині пам’ятаю, з якою насолодою я слухав, як татко грає “Traumerei” Р. Шумана та інші речі. Скрипка в його руках співала».
Так само чарівно співала скрипка у руках нашого завідувача кафедри Богдана Михайловича для нас, його студентів-германістів, слухачів факультетського музичного лекторію, який організував та опікувався ним професор Задорожний.
Подальша доля юнака Задорожного визначалася як щось самозрозуміле – мистецька кар’єра. Після закінчення Коломийської гімназії (1932 р.) і відмови Люблінського учительського інституту, за згодою батьків вступив до Празької консерваторії на клас скрипки професора О. Бастаржа.
Як лише міг, він всотував знання, крім спеціальності, з інших дисциплін – слухав лекції празького музикознавця, професора Зденека Неєдли (згодом той став президентом Чехословацької академії наук). Певна педантичність та легкість засвоєння знань дали змогу так твердо запам’ятати виклади музикознавця про дев’яту симфонію Л. Бетховена, що Богдан Михайлович відтак поклав її в основу своїх виступів на цю тему, знайомлячи нас в університетському музичному лекторії, слухачем і старостою якого був і я. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Илья Кононов: Раньше нас связывала территория. Теперь нас связала общность судьбы (эссе о людях Донбасса)

На четвертом году войны Донбасс для определенной части Украины становится все более ощутимой проблемой. Имею ввиду не депутатов Верховной Рады, часть из которых делает все, чтобы реинтеграция не состоялась. Речь об интеллектуалах и активистах, которые привычно именуют себя национал-демократами. Не буду сейчас разбираться, насколько это самоназвание соответствует сути демократии.

И вот писатель Юрий Андрухович, предлагавший не так давно отделить от Украины Донбасс и Крым, но при этом не считающийся сепаратистом, пишет тревожные тексты, что в его родном Ивано-Франковске и даже в Карпатах все чаще и мощнее звучит русская речь. Люди, называющие себя бойцами «Карпатської Січі» пикетируют организацию СТАН, переехавшую из Луганска в тот же Ивано-Франковск. И не просто пикетируют, а пытаются войти в офис организации, пугая своей агрессивностью сотрудниц. На пресс-конференции по поводу последнего инцидента обнаруживается главная претензия. СТАН объединяет НЕ ТАКИХ. Выходцы из Донбасса, борясь за Украину, борются за иную Украину, нежели «Правый сектор», «Азов» или та же «Карпатська Січ».

Донбассофобские нападки возникают не впервые. Самым большим потрясением во второй половине июля 2014 года, когда мы выехали из Луганска, были не фонтаны пыли и обломки бетона в Камброде, где рвались мины. Поезд на Киев отходил под такой аккомпанемент. Потрясением был сам Киев, который жил своей жизнью и отворачивался от наших проблем. Жестко царапали душу рассказы то в одном, то в другом СМИ о «переселенцах» (реально – беженцах в собственной стране) из Донбасса, которые, якобы, то тут, то там творят какие-то пакости.

О нас так долго твердят, что мы не такие, нас так долго призывают стать как все в нынешнем регионе проживания, что в нас просыпается эффект Маугли. В известной сказке Р. Киплинга этот герой говорит: «Вы так долго твердили, что я человек. И я наконец-то сам в это поверил!». Встречаясь с людьми Донбасса, я все больше чувствую нашу общность. Общность не по месту, откуда мы происходим, а общность духовную. Мы обнимаемся, прощаясь, и понимаем, что каждый уносит частичку Донбасса в себе.
Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Андрій Бондар: Герої вмирають для вічного життя

Скільки неймовірно гарних фотографій Аміни Окуєвої в цей трагічний вечір…

Сьогодні вбили людину особливої, я б сказав, нетутешньої, інопланетної краси – недосяжної і незбагненної. Сьогодні народився ще один могутній образ, ікона, від якої буде зводити шлунок у московських карликів і їхніх нащадків. Буквально в суботу сиділи в компанії з друзями, згадуючи той замах і те, як вона миттєво зреагувала в тісному салоні автомобіля…

Скільки їх уже є, починаючи з Нігояна і Вербицького… І ось – Аміна Окуєва. Герої вмирають для вічного життя. Вона житиме всюди: чесний і прямий погляд, екзотичність, загадковість, рішучість, шарм, цілісність…

Ми маємо своїх героїв. Як сумно, що ми маємо своїх героїв. І як було би нестерпно важко без них. Вічна пам’ять.

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Вадим Цымбурский: Гомеровский эпос и «Слово о полку Игореве»: принципы сюжетосложения как формы осмысления истории

Вадим Цымбурский всегда был убежден в подлинности «Слова о полку Игореве» — вслед за Львом Гумилевым он видел в этом произведении пророчество о грядущей гибели Киевской Руси, произнесенное неведомым поэтом еще до нашествия Батыя. Для ученого «Слово» было тем примером, когда поэзия опережает правду, когда разлитое в эпосе художественное мироощущение схватывает не только музыкальную доминанту настоящего, но и лейтмотив будущего. Малозначимый поход не самого великого князя, его поражение, плен и бегство предстают в воображении поэта предзнаменованием грядущей катастрофы целой цивилизации. Цымбурский сравнивал восточно-славянский эпос с «Илиадой» и усматривал общие черты двух поэм: переживание конца прежнего централизованного мира, переживание, отразившееся либо в парадоксальной грусти по поводу долгожданной победы, либо в столь же парадоксальной радости относительно не слишком героического бегства из плена. Отметим, что и сама дата выхода этой статьи – 1989 год – говорит о многом и в том числе о самых тревожных чувствах будущего автора «Острова Россия» за судьбу гибнущей на его глазах империи.

Текст воспроизводится по единственной публикации — Цымбурский В. Л. Гомеровский эпос и «Слово о полку Игореве»: принципы сюжетосложения как формы осмысления истории // Методы изучения источников по истории русской общественной мысли периода феодализма. Сб. науч. трудов / АН СССР. Ин-т истории СССР; Отв. ред. Б. М. Клосс. М., Наука, 1989. С. 29—49.

***

Повествовательных особенностей «Слова о полку Игореве» много раз касались авторы, писавшие о «многоголосности» «Слова», о вероятном наличии в нем вставных пассажей и даже о его «мозаичности». В последнее время значение этой проблематики возросло в связи с концепцией «перепутанных страниц», выдвинутой акад. Б.А. Рыбаковым. Разумеется, нет недостатка и в противниках данной гипотезы. Однако, сами факты, давшие повод говорить о «резких перепадах логики изложения», о «переходах от одной незавершенной темы к другой, взятой иной раз из совершенно иной эпохи и не увязывающейся с начатой темой» (1), по-видимому, ухвачены точно; дискуссионным является, главным образом, их истолкование.

Проблема выбора между возможными объяснениями методологически оказывается проблемой оценки разнящихся исследовательских тактик, и здесь неожиданную в своей яркости параллель предлагает история т. н. «гомеровского вопроса». Когда Б.А. Рыбаков в основу своей реконструкции кладет несоответствия между «тематическим» и «конструктивным» уровнем и объясняет их искаженностью дошедшего текста, – возникает впечатление, что мы имеем здесь ту же методику, которая более 100 лет господствовала в классической филологии под названием «аналитизма», щедро питаемая изучением Гомера. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Кириллица? На выход!

Вслед за Кыргызстаном, Казахстан тоже начал процесс избавления от кириллицы. Соответствующий указ подписан президентом страны, Нурсултаном Назарбаевым. Сообщается, что запущена программа постепенного перехода на латиницу государственных органов и учреждений. Понятно, что из Москвы посыпался шквал возмущения и обвинений в предательстве. Правда там не уточнили, о предательстве чего именно идет речь. Если в РФ имеют в виду предательство «русского мира», то он показал себя во всей красе и теперь должен умереть не только за пределами самой РФ, но и внутри Московии, какой бы вид она не умела. Это естественный акт освобождения бывших колоний от влияния бестолковой и агрессивной метрополии.

Тут есть забавный момент, характеризующий ровно такую же ситуацию, но с весьма неожиданной стороны. Автору довелось быть а Ашгабате и некоторых других городах Туркменистана, в середине 90-х годов. Уже тогда все таблички государственных органов были выполнены латиницей, как и большинство вывесок на различных зданиях. Тогда стало понятно, что русскоязычное население почти в полном составе уехало из республики насовсем. Это произошло даже не потому, что там расцвел авторитарный режим, в России ничего, кроме авторитарных режимов, не было отродясь, а потому, что «русскоязычные» отказались изучать туркменский язык. Многие прожили там уже десятки лет, но даже не шевельнулись в направлении изучения местного языка. Мало того, к нему, как и к местной истории, русскоязычные относились с глубоким презрением.

Как только все делопроизводство перешло на туркменский язык, с одновременным отказом от кириллицы, им там просто стало нечего делать, и они потянулись в митрополию. Не учить же язык, в самом деле. Но вот что интересно, тогда Москва даже не пикнула. С Туркменбаши старались не ссориться и практически мгновенная и полная деруссификация Туркмении прошла даже без «озабоченности», но говоря уже о войне. А все потому, что там были жестко привязаны интересы Газпрома и вмешивать в них этот глупый русский язык, кириллицу или русскоязычное быдло, никто не собирался.

В общем, Туркменистан перешел на латиницу и уже четверть века живет с латинским шрифтом, что никак не повлияло ни на экономику, ни на гуманитарную сферу. Важно то, что Ниязов довольно правильно оценил суть «русскоязычных», русского языка и кириллицы, как его носителя, чтобы раз и навсегда решить вопрос «пятой колонны». Если хочешь жить и работать в Туркменистане – ассимилируйся. Учи язык, встраивайся в общественную жизнь и живи интересами страны. Не хочешь? Чемодан, вокзал – Россия. Спустя два десятка лет, к этой же простой истине пришли и в соседних странах. Там справедливо решили, что все русское – заражено смертельным вирусом, а потому, следует вынести из дома все, что с этим контактировало. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Илья Кононов: Мировая гибридная война или Буржуазный бланкизм?: Эссе памяти концепта гибридной войны. Пусть покоится с миром

Кононов Илья Федорович — доктор социологических наук, профессор, заведующий кафедрой философии и социологии Луганского национального университета имени Тараса Шевченко (г. Старобельск), профессор кафедры философии, социологии и религиоведения Прикарпатского национального университета имени Василя Стефаника (г. Ивано-Франковск)

«Одним словом, неустанно стремитесь к тому,
чтобы разрушать шаткое сооружение рыцарских
романов, ибо хотя у многих они вызывают
отвращение, но сколькие еще превозносят их!
И если вы своего добьетесь, то знайте, сделано
немало» (Сервантес) [1, с.10]

Со второй половины ХХ века войны изменились. Гегемония США в мировой капиталистической системе после завершения Второй мировой войны сделала их маловероятными между ведущими странами, входившими в ядро этой системы. Достижение паритета в обладании оружием массового поражения между СССР и США, осознание самоубийственного для человечества характера масштабной ядерной войны между западным и восточным блоками (обоснование концепции «ядерной зимы» [2; 3, с. 48 — 110]) отодвинули ядерный Апокалипсис как перспективу реальной политики в сферу абстрактных возможностей. Но в результате этого войны в мире не исчезли. Они переместились в страны «третьего мира», которые стали зоной противостояния капитализма и социализма. Войны эти велись под «ядерным зонтиком». Интервенты и повстанцы, диверсанты и рейнджеры, спецслужбы и террористы, двойные агенты и революционеры-идеалисты – обычные субъекты военных конфликтов этого времени. Ситуация еще больше усложнилась с крушением мировой социалистической системы, глобализацией и кризисными явлениями в мировой капиталистической системе. По лику нашей планеты начали расползаться «войны малой интенсивности», в рамках которых практиковались этнические чистки с элементами геноцида. Террористические организации и спецслужбы все больше становились похожими друг на друга. Границы между миром и войной размывались.
В 2014 г. Украина превратилась в горячую точку, и проблемы современной войны утратили для нашей страны абстрактно-теоретический характер. Доминирующей концепцией при объяснении событий на Донбассе стала концепция «гибридная война». Постепенно она превратилась в официальную идеологическую установку, которая, с нашей точки зрения, существенно упрощает действительность и неверно ориентирует практическую деятельность военных. Поэтому мы считаем целесообразным критически рассмотреть концепцию «гибридной войны» и предложить альтернативное понимание реальности, которая скрывается за этим термином. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Валерій Верховський: Крим у творах іноземної літератури

Письменник Майкл Муркок

Історія вирішила так, що європейці знають про існування Криму не лише з абстрактної географії, вони пам’ятають, де розташовані Севастополь і Балаклава, півострів увійшов до їхніх підручників історії, їхньої міської топоніміки, він залишився і в їхній літературі.

В українській літературі Крим посідає окреме місце. Саме “окреме”, а не просто особливе — адже покоління письменників, котрі народилися в Криму, лише нині входить в україномовну літературу, і український погляд на сонячний півострів — такий собі погляд “прибульця”. У російській літературі — Крим був і лишається шматком екзотики в тілі великої імперії, “внутрішнім Середземномор’ям”, краєм, схожим на Рай, заміською резиденцією. Західного ж читача середземноморською “екзотикою” не здивувати, навіть далекі Індія та Африка стали частиною його світу. Тож яким уявляється Крим з їхнього ракурсу?

День коня за керченським календарем
“Історія просто фантастична! А що сталося далі?”
Майкл Муркок “Оберіг Шаленобога”

Майкл Муркок, британський письменник і рок-музикант, народився 1939 року неподалік Лондона. У нас після виходу перекладів його книжок — особливо “Хронік Хокмуна” — його жартома іменували Микола Мурко, з причин, про які йтиметься далі.

Жанр, у якому написано цикл Майкла Муркока про герцога Хокмуна, найточніше буде позначити як “технофентезі” — в ньому є більшість атрибутів типового фентезі, проте дія відбувається не у абстрактному минулому, а в (не менш абстрактному) майбутньому, коли після ядерного апокаліпсису настали нові “темні сторіччя”.
Отже, герцог Кельнський Доріан Хокмун, головний герой циклу семи романів Муркока, не з власної волі подорожує руїнами Європи. Він — бранець, його кинули до темниці за німецьке повстання проти окупантів з Гранбретанії. Хокмуну пропонують волю в обмін на послугу — викрасти Ісольду, дочку графа Браса з Камаргу. Однак дещо пішло не так: побачивши Ісольду, Хокмун закохався. Та обдурити гранбретанців неможливо — у лобову кістку черепа Хокмуна всаджений “Чорний Камінь” — засіб маніпуляції: варто Хокмуну ослухатися наказів або почати поводитися всупереч наказам — камінь карає шоковим болем; крім того, все, що побачить Хокмун, завдяки Чорному Каменю поневолювачі бачать так само. Але нізвідки приходить на допомогу і зникає, так само незрозуміло куди, таємничий Лицар у Чорному та Золотому.

У пошуках Ісольди, котра зникла, шлях Хокмуна веде до знайомих місцин:

“У Сімферополі вони продали здобич, і на частину отриманих грошей придбали харчів, необхідні речі та коней, а решту віддали на зберігання купцеві, котрого всі рекомендували як найчеснішу людину в Криму…”

На вітрильнику герої перепливають Чорне море з турецького Зонгулдака безпосередньо до портового міста Сімферополя, вони зазнають нападу зомбованих піратів, одного з них захоплюють у полон і, прийшовши до тями після психотропного “зілля”, пірат розповідає, що його звуть Коріантум, і він родом з Керчі, де найнявся матросом на корабель 11 березня, у “день коня за керченським календарем”, і після того дня не пам’ятає нічого.

“Чорний корабель, то хутко стрибаючи по хвилях, то потрапляючи в мертвий штиль, блукав морем понад тиждень. За розрахунками Хокмуна, вони опинилися поблизу протоки, що з’єднує Чорне та Азовське моря, біля Керчі…” Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Андрей Окара: Фильм «Крым» (2017) — жесткая, изощренная, циничная антироссийская русофобская провокация

Заставил себя посмотреть и досмотреть до конца фильм «Крым».
Кроме того, что это невыносимая пытка, этот фильм — жесткая, изощренная, циничная антироссийская русофобская провокация. (Хотя у неискушенных зрителей может создастся впечатление, что фильм украинофобский.) Фильм показывает всю абсурдность и сюрреалистичность той хрени, которой потчевали российских телезрителей четыре последних года.
Сценарий — это типа как «Ромео и Джульетта» плюс «Путь в родную гавань» в изложении 1 канала, НТВ, России-1, ТВЦ, RT и далее по списку.
Фильм не плохой, а вообще никакой. Выдающийся в своей жути и трэшевости. Авторы хотят создавать символизм, а создают грубые аллегории: Сашка-Россия насилует Алёну-Украину. Алёна посылает Сашку нахрен. Ну а Сашка-Россия, видимо, погибает на Донбассе.
Поскольку главная тема надвигающейся избирательной кампании — это Крымнаш, сей шедевр покажут по 1 каналу или в ночь перед выборами, или в ночь перед «днем тишины». Если, конечно, власть не разберется с темой театра абсурда, кэмпа и трэша и не ударит по тормозам телеканала — мол, рекомендуем не показывать и ваще не вспоминать.
Ну а фильм, в котором экранизировано подсознание тех, кто принимал решения по Крыму (какой там «референдум»! какие митинги крымских татар! просто жесткая силовая спецоперация по захвату / «спасению от бендеровцев»), не исключено, будет фигурировать в качестве косвенного доказательства в Гааге.
P.S.
Единственная эмоция, остающаяся после кина, — это сочувствие к одному известному талантливому артисту, вынужденному сниматься теперь вот в таких фильмах.

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ігор Галущак: Журнал «Дзвін» відродили у Львові в модерному форматі

У межах цьогорічного Форуму видавців відбулась і презентація легендарного часопису «Дзвін», зумовлена тим, що нещодавно започаткована серія молодіжних випусків журналу модернізувалась та набула оновленого дизайну.

Головний редактор часопису «Дзвін» Юрій Коваль передусім розповів про історію колись чи не найавторитетнішого літературно-мистецького журналу в Україні, що починається ще 1940-го року. Щоправда в 1940—1941 роках він виходив під назвою «Література і мистецтво» , в 1945—1951 роках як «Радянський Львів» , а в 1951—1989 роках мав назву «Жовтень». Свого часу у ньому дебютували такі знакові постаті української літератури, як: Микола Вінграновський, Юрій Андрухович, Марія Матіос, Оксана Забужко. Юрій Коваль також зауважив, що зараз так само не бракує молодих авторів, котрі вриваються у сучасний літературний контекст. Адже буває, що п’ятнадцятирічні сьогодні пишуть так, що це б зробило честь і вже зрілим літераторам. А модератор

зустрічі, а водночас упорядник молодіжної серії часопису Марія Ястремська розповіла, як впродовж півроку тривала робота над новим «Дзвоном». Присутні ж на презентації автори мали нагоду прочитати свої тексти, а гості – відкрити для себе нові імена.

У редакції часопису кажуть, що власне запровадження молодіжних номерів, у якому відтепер мають нагоду публікуватись автори від 15-ти до 35-ти років, само по собі було ризикованим кроком, а тому ці числа планували спершу видавати тільки раз на рік. Однак з огляду на розголос, якого зазнав перший – березневий – випуск, цьогоріч вийшов вже другий – вересневий – номер такого ж ґатунку, але у осучасненому дизайні – отож «Дзвін» став модерним. І, хоч редакція мала певні побоювання з приводу того, як відреагують читачі на такі сміливі кроки, втім, не минув ще й тиждень після презентації часопису у новітній інтерпретації, як майже всі примірники вже віднайшли свого читача. Вочевидь, це свідчить про правильний курс на зміни й спростовує будь-які сумніви з приводу нової концепції. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • «… Зажги свой огонь.
    Ищи тех, кому нравится, как он горит»
    (Джалалладин Руми)


    «… Традиция — это передача Огня,
    а не поклонение пеплу»
    (Густав Малер)


    «… Tradition is not the worship of ashes, but the preservation of fire»
    (Gustav Mahler)

    «… Традиционализм не означает привязанность к прошлому.
    Это означает — жить и поступать,
    исходя из принципов, которые имеют вечную ценность»
    (Артур Мёллер ван ден Брук)


    «… Современность – великое время финала игр олимпийских богов,
    когда Зевс передаёт факел тому,
    кого нельзя увидеть и назвать,
    и кто все эти неисчислимые века обитал в нашем сердце!»
    (Глеб Бутузов)