Центр Востока и Запада

Університет, драмтеатр, будинок-корабель, старовинні вулички… У розважальному центрі «Панорама» відкрилася персональна виставка графіки «Столиця Буковини» башкирської художниці Альбіни Амінової.

До нашого міста Альбіну привело кохання. Зі своїм майбутнім чоловіком–чернівчанином Петром – вона познайомилася в соціальній мережі на християнському сайті.

– Наша сім’я – християнська. А в Уфі проживає більше мусульман. Мені хотілося вийти заміж за чоловіка своєї віри. Тому розмістила анкету на християнському сайті, – розповіла Альбіна, з якою ми зустрілися на її виставці. – Петро вибрав мене з-поміж тисяч дівчат. Сказав, що йому сподобалася моя фотографія. Ми листувалися два з половиною роки. Потім зустрілися на морі. Побачивши Петра, я зрозуміла, що це та людина, з якою хотіла би прожити своє життя. (продовження…)

Проголошенню Івано-Франківської митрополії Української Греко-Католицької Церкви (13 грудня 2011 року) присвячується

Делятинський Руслан Іванович, магістр історії
Історія Станиславівської Єпархії УГКЦ (1885-1900)

Наукова редакція: Заборовський Я.Ю., кандидат історичних наук, професор.

Івано-Франківськ: Видавництво «Нова Зоря», 2001

Скачать: http://www.mesoeurasia.org/wp-content/uploads/2011/12/del-knyga.pdf (674 Kb)

Зміст (продовження…)

У статті автор розглядає участь греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії в суспільно-політичних процесах в Східній Галичині протягом 1918 р. В цей період відбувається певна еволюція суспільно-політичних поглядів духовенства, яке активно підтримує політичний курс Українського Парламентської Репрезентації в австрійському парламенті, москвофільський рух різко втрачає свої впливи серед священиків й зростає їхня національна свідомість. Певної популярності набуває ідея поширення унії на східну Україну. Підтримка у вересні 1918 р. духовенством ідеї створення українського коронного краю Галичина була проявом національних прагнень до самостійного життя, що в листопаді посприяло його активній участі у формуванні органів української влади. 

(продовження…)

У статті автор розглядає проблему ставлення греко-католицького духовенства до освітньої реформи в ЗУНР 1918 – 1919 рр. В процесі підготовки освітньої реформи окреслилися два протилежні погляди: з одного боку, радикально настроєні представники учительства виступали за відділення школи від церкви, а з іншого – Станиславівський єпископ Григорій Хомишин та окремі греко-католицькі священики – виступали за збереження інституту катехитів та релігійного виховання у школах. На думку автора, фактична незавершеність освітньої реформи сприяла подальшій підтримці греко-католицьким духовенством української державності.

В сучасній історіографії історії ЗУНР присвячено вже чимало досліджень, в яких розкрито взаємозв’язок українського національно-визвольного руху в підросійській та підавстрійській частинах України, події Листопадового зриву, формування державного апарату й органів влади на місцях, об’єднання УНР та ЗУНР, законодавча діяльність УНРади, розвиток суспільно-політичного життя тощо, проаналізовано причини поразки національно-визвольного руху та наслідки для розвитку національного життя у міжвоєнній Польщі. (продовження…)

У цій статті автор, повертаючись до порушеної раніше проблеми розвитку адміністративно-канонічної структури УГКЦ [див.: 36], зосереджує увагу на двох моментах: по-перше, щодо збереження канонічної правонаступності УГКЦ від Берестейського Собору 1596 року до створення / відновлення Галицької митрополії 1807 року, а далі – аж до перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва 2005 року; по-друге, щодо особливої історичної ролі Галицької митрополії у процесі трансформацій адміністративно-канонічної структури УГКЦ у ХІХ – на початку ХХІ століття.

Розвиток Української Греко-Католицької Церкви (далі – УГКЦ) на початку ХХІ століття відбувається не так екстенсивно, як інтенсивно, тобто спрямовано не стільки на розширення «території впливу», скільки на зміцнення й удосконалення власної адміністративно-канонічної структури та утвердження християнських цінностей серед українського народу. Очевидно, за останнє двадцятиліття УГКЦ не тільки вийшла поза вузькі територіальні рамки історичної Галичини, поширила власну адміністративно-канонічну структуру на всю територію України та серед української еміграції у світі, але й суттєво еволюціонувала в досягненні Патріаршого устрою, хоча й поки-що «незавершеного», не визнаного офіційно Римським Папою, проте фактично реалізованого через активну пасторально-місійну діяльність в суспільстві. Аналізуючи тенденції розвитку УГКЦ за останні 5 – 10 років, можемо констатувати поступову реалізацію окресленого Блаженнішим Любомиром Гузаром у Пастирському посланні «Про утвердження Патріаршого устрою УГКЦ» завдання «на майбутнє»: «…Новий струм динамізму повинен пробігти по всіх структурах Церкви. Мають ефективніше запрацювати патріарші та синодальні комісії, оскільки це головні органи, в яких формується душпастирське та адміністративне життя Церкви. Свіжою енергією має сповнитися діяльність церковних структур на єпархіальному, деканальному і парафіяльному рівнях. Тут розумна автономія, сперта на головні засади єпископського служіння та на принцип допоміжності (субсидіарності), має доповнюватися почуттям співвідповідальності, спільності мети й загальноцерковної солідарності…» (продовження…)

Розвиток гуцульської мови на Прикарпатті обговорюватимуть під час круглого столу на тему: «Гуцульська мова: всебічний розвиток та популяризація». В обговоренні візьмуть участь представники Івано-Франківської обласної державної адміністрації, письменники, які писали гуцульською мовою, освітяни та інші. Спеціальний гість круглого столу – директор інститут української мови Національної академії наук Павло Гриценко.

Круглий стіл відбудеться 25 листопада 2012 року, о 12.00 год. в Інституті післядипломної освіти.

Кожне добре починання мусить знайти якусь підтримку, навіть і у нас, в Україні. Через Івано- Франківські обласні ЗМІ голова ГО “Поклик Нації” Тарас Боднар запросив усіх небайдужих, незалежно від їх політичних уподобань, увійти доініціативної науково-дослідницької групи, що має за мету дослідження, вивчення і популяризацію гуцульської мови як факультативу для учнів середніх шкіл в етнічних гуцульських районах у рамках дії Європейської хартії.

(продовження…)

Найскладнішою частиною осмислення минулого є встановлення його зв’язку із сучасністю. Це – ключ, без якого ні минулому, ні теперішньому, ні навіть майбутньому не можна приписати жодного сенсу. На жаль, сучасний образ історії підавстрійської Галичини є результатом кількох ностальгійних традицій – польської, української, єврейської. Він наскрізь позбавлений зв’язку із сучасністю.

Попри національні різниці, у цьому образі можна знайти спільну рису – Галичина уявляється ареною останньої битви Добра і Зла, які визначають мало не долю всього світу та людської цивілізації.

«Не дурім себе з відстані споминів»

Не хочу думати, що ця ностальгія – єдиний зв’язок між давно минулою підавстрійською і сучасною (українською, пострадянською) Галичиною. І чи був справді той галицький рай? «…Це Князівство Балаку не було лише якоюсь Аркадією, сповненою вічного щастя і чару. Біда тут часом аж пищала, не дурім себе з відстані споминів, які все подають у рожевих барвах і перемінюють пропорції на милі й чудові», – так з тридцятилітньої відстані писав про Галичину (щоправда, уже міжвоєнну) в мемуарній оповіді «Атлантида» польський письменник і журналіст Анджей Хцюк, виходець із Дрогобича, який 1939 року залишив рідне місто і мав змогу повертатися до нього тільки у спогадах. Анджей Хцюк належав до кола паризької «Культури» і був одним з небагатьох східногалицьких поляків, хто намагався (хоча й не завжди успішно) не піддатися ілюзії втраченого раю.

В одній зі статей («Європа по-українськи: зі світу уявлень галицьких русинів ХІХ століття») я писав про неєвропейськість українського суспільства підавстрійської Галичини, про його якусь ірраціональну втечу від поляків і Європи загалом. Але як історик водночас розумію, що був ширший контекст, було середовище, яке диктувало умови, визначало поведінку. (продовження…)

Хотинська фортеця (рум. Cetatea Hotinului) — фортеця 13 — 18 століття у місті Хотин, що у Чернівецькій області, Україна. Сьогодні на території фортеці розташований Державний історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця». Одне з семи чудес України.
Хотинська фортеця веде свій початок від Хотинського форту, що був створений у 9 столітті князем Володимиром Святославичем як одне із порубіжних укріплень південного заходу Русі, у зв’язку з приєднанням до неї буковинських земель. Форт, який згодом було перебудовано у фортецю, знаходився на важливих транспортних шляхах, що з’єднували Київ із Пониззям, пізнішим Поділлям, і Придунав’ям.
Укріплення було споруджено на кам’янистому мисі, утвореному високим правим берегом Дністра і долиною впадаючої дрібної притоки. На початку воно являло собою замкнений земляний вал з дерев’яними стінами і оборонними спорудами. Завданням форту було оборона поселення Хотин і переправи через річку. (продовження…)