• Приоритетом Аналитического Центра "Эсхатон" Международной Ассоциации "Мезоевразия" является этнополитическое просвещение, цель которого - содействовать развитию демократии, построению действительного гражданского общества, расширению участия сознательных граждан в общественной и этнополитической жизни, углублению взаимопонимания между народами, культурами, религиями и цивилизациями.
    Группа АЦ "Эсхатон" ВКонтакте - https://vk.com/club16033091
    Книги АЦ "Эсхатон" - http//geopolitics.mesoeurasia.org
    Что такое "Мезоевразия" - https://uk.wikipedia.org/wiki/Мезоєвразія
    Апология национализма - http://www.mesoeurasia.org/archives/19348
    Институт стратегического анализа нарративных систем - http://narratio.primordial.org.ua
    Консалтинговая формация "Примордиал-Альянс" - http://alliance.primordial.org.ua
    Форум "Сверхновая Сарматия" - http://intertraditionale.forum24.ru


Флешмоб «Вишиванка цвіте над Україною»

Студенти Івано-Франківського коледжу Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника вже п`ятий рік поспіль відзначають свято — День Вишиванки — флешмобом.

Цьогоріч учасниками традиційного флешмобу «Вишиванка цвіте над Україною» стало 250 студентів спеціальностей «Початкова освіта» та «Дошкільна освіта». Дійство відбувалося на площі біля пам’ятника Іванові Франку.

Організатор та режисер-постановник флешмобу — культорганізатор Івано-Франківського коледжу Роксолана Павелко.

Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Марія Франчук, Наталія Ткачик: Танець «Сербен» у покутському селі Галичини

На Великдень та на Провідну неділю в селі Чортовець, що на Городенківщині (Івано-Франківська обл.) виконують ритуальний танець «Сербен». Традиційно, цей танок водять лише чоловіки, жінкам залишається спостерігати, або ж співати гаївки. Рухи сербена складаються із трьох кроків вперед та кроку назад, змаху руками доверху і потім донизу.

Розпочинається дійство ближче до вечора, чоловіки збираються біля церкви і без жодної команди самостійно організовуються. Таке враження, наче вони це роблять щодня. Традиційно обходять тричі церкву, а потім заводять коло і так закінчується танець. Через деякий час це знову повторюється, і так може тривати аж до пізнього вечора.

«Танок розпочинає чоловік з топірцем в руці. А за ним ідуть всі інші строго за ієрархією: від найстаршого до наймолодшого учасника. На Великодні свята Сербен водять окремо біля двох сільських церков. А вже на Провідну неділю люди збираються біля православної церкви і чоловіки «ідуть сербена» через ціле село до греко-католицького храму. Цій традиції вже дуже багато років», – розповідає місцевий житель Михайло Солоджук, який щороку бере участь у цьому дійстві.

Якщо когось спитати від коли в селі почали водити «Сербен», то люди й не згадають. Навіть старожили кажуть, що ще їхні діди-прадіди водили танок. А зараз цю традицію передають молодому поколінню. На перший погляд здається, що молодь таким не цікавиться, але це не про жителів села Чортовець. Тут і молоді хлопці, і навіть маленькі дошкільнята беруться за руки і «йдуть сербена».

Зазвичай, на Великдень до Чортівця приїжджає багато людей. Хтось їде в гості до родичів, а є й такі, що приїжджають просто подивитися на таке дійство як танець «Сербен». Але вони чомусь стоять осторонь і не йдуть до гурту, мешканці села кажуть, що мабуть трохи соромляться. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Кирилл Серебренитский: Наполеонологические заметки. Украина. 4. Янив, Скала и принцесса Анна Мюрат

…на единственной фотографии, которую мне удалось высмотреть в интернете, (но не удалось вытащить, похоже, платная услуга),
— она смирно приятна: вопросительно улыбчиво оживлённые взгляд, южно влажные тёмные глаза, тонкий нос, пухлые губы. Нет какой-либо королевской торжественности в облике, и вроде бы не усматривается откровенного сходства со знаменитым прадедом, разве что — пышно-мелкая кудрявость.
Наверно, она была небольшого роста. Так кажется, по крайней мере.

** Anna Napoleone Caroline Alexandrine princesse Murat,
Анна Наполеона Каролина Александрина принцесса Мюрат.
Она родилась в Париже, 20 мая 1863 года, умерла в коммуне Буасси Сэн Леже, в замке Гро-Буа, 18 ноября 1940 года.
Отец её — бригадный генерал Жоашен Жозеф Наполеон Мюрат, 4ый принц Мюрат, старший из внуков Жоашена Наполеона, короля Обеих Сицилий; мать — Мальси Бертье де Ваграм, принцесса де Ваграм; брат, Жоашен Наполеон Мюрат, принц де Понте-Корво, 10 мая 1884 года женился на принцессе Мари Сесиль Ней д’Эльшинген.
Треугольник наполеоновских имён. — первых после самого Наполеона, — Ней, Бертье, Мюрат.
Отец — внук Маршала Франции, мать — внучка Маршала Франции, брат женился на правнучке Маршала Франции.
Семейство это — сгусток, точнее, осколок Первой Империи, — твёрдый, как обломок гранитной статуи; вопреки всему сохранившийся полвека, семьдесят лет, девяносто, век спустя после свержения Наполеона.

Эта самая принцесса Анна Мюрат, по мужу графиня з Голухова Голуховская, проживала на территории нынешней Украины достаточно долго: определённо — с лета 1893 по май 1895 года, и, возможно, позже — у сыновей, в 1820х-30х годах. (Это ещё предстоит выяснить).

** 2 июня 1885 года (mercredi) в Париже состоялось бракосочетание: Анна (Наполеона Каролина) принцесса Мюрат и граф Агенор (Мари Адам) Голуховский герба Лелива.
Графу было 36 лет, Анне — 22 года.

(Собственно, родословная потомства Жоашена Мюрата соприкоснулась с территорией нынешней Украиной дважды,
(спустя шесть-семь десятилетий после расстрела этого удивительного короля).
За восемь лет до того, в 1873 году, принц Луи Наполеон Мюрат (младший из внуков короля, дядя графини Голуховской) женился в Одессе; жена — Евдокия Михайловна Сомова, наследница обширных поместий в Харьковской и Полтавской губерниях.
Украинский след принца Луи Мюрата: дворец в Александровке (стоял ещё года три назад, там — поликлиника) и вилла в Кучук-Ламбат (снесена в советское время, вроде бы фундамент можно ещё отыскать). Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Кирилл Серебренитский: Наполеонологические заметки. Украина. 3. Мария Валевская: предки из Галиции

1. … её, полагаю, нет необходимости как-то подробно рекомендовать: кто хотя бы отчасти интересовался, кто такой Наполеон, (не коньяк и не торт), — тот вспомнит, что была такая: Мария Валевская.
Кто не интересовался, — возможно, просто вспомнит один из звёздных фильмов. Энциклопедии насчитывают около полутора десятков кинематографических воплощений этого персонажа. Но если считать все исторические и псевдоисторические ленты, то — уверен, их больше.
В 1937ом в фильме Conquest её воплотила шведка Грета Гарбо, тогда уже вполне суперстар; в легендарном польском «Марыся и Наполеон» (1966) — литовка графиня Беата Тышкевич (дальняя родственница Марии); в британском «Napoleon and Love» (1974) — Кэтрин Шелл (одна из первых девушек Джеймса Бонда от 1969 года, венгерская баронесса Шелль фон Баухлотт, по женской линии потомок Габсбургов и Бурбонов); в американском изящном, несмотря на обильную мыльную пену, сериале «Napoleon and Josephine: A Love Story» (1987) — Венди Стокуэл; во французско-польском «Napoléon et l’Europe» (1991) — Иоанна Шчепковска, наконец, в бравурном французском «Наполеоне» — томная румынка Александра Мария Лара.

А впервые на экране Мария Валевская появилась в 1914ом.

2. Ни один из тех, кто действительно сооружал Империю вместе с Наполеоном, не высвечен кинематографом столь ярко.
Между тем, эта польская дама ничего особенного не сделала. И не могла успеть многого: она умерла в возрасте тридцати одного года.
В 1807ом Мария Валевская герба Колонна, — двадцати одного года от роду, — оказалась в роли возлюбленной Наполеона в Варшаве, потом в замке Финкенштейн; в июле 1809го снова встретилась с Наполеоном в Шёнбрунне, близ Вены; 4 мая 1810 года родила от Наполеона сына; в 1814ом бросилась на помощь Наполеону в Париже, потом побывала у него на Эльбе; в сентябре 1816 го вышла замуж за дивизионного генерала Филиппа д’Орнано, графа Империи (троюродного брата Наполеона); через год умерла в Париже.
Собственно, всё. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Кирилл Серебренитский: Наполеонологические заметки. Украина. 2. Королевство Обеих Галиций: беглый эскиз

1. 28 мая 1809 года во Львов (Лемберг) вступили полки князя Понятовского — сводный корпус Армии Герцогства Варшавского, и одновременно — формирование 9го корпуса Великой Армии. Рейд князя Понятовского — от Варшавы на юг, самые недра восточной окраины Австрийской Империи. И — в очередной раз в последние дни мая рухнули конструкции, казавшиеся до сих пор незыблемыми.

… ситуация — экзотичная, но не столь уж редкая в истории Европы, тем более в бурлящем котле наполеоновской эпохи: целое королевство возникло, — словно вспыхнуло, — совершенно случайно, как побочный эффект, неожиданный даже для самих экспериментаторов с политическими картами.

2. Главнокомандующий варшавскими войсками (довудца) князь Юзеф Понятовский рассматривал Восточную Галицию только как территорию возрождаемой Польши и намерение у него было — одно: присоединить эти земли к возрождённому Польскому королевству. В Лемберге в первый же день приказом Довудцы были назначены: глава гражданской администрации, генеральный интендант — Раймунд Рембелинский и военный губернатор — бригадный генерал Александр Рожнецкий29 мая было наспех сформировано местное управление (Дозор Сеймовый). Во главе его встал Презес — граф Теодор Потоцкий (влиятельнейший и всеми чтимый местный магнат, фигура символическая — ему было восемьдесят лет).

3. Но тут же выяснилось: не так сё просто: городская элита Лемберга решительно не приняла диктатуру князя Понятовского и власть варшавских ставленников. 2 июня 1809 года в Лемберге было провозглашено независимое Королевство Обеих Галиций и создано правительство — Временный Центральный Военный Жонд. Был избран Презесграф Станислав Замойский з Замошьчья, действительный тайный советник, тоже магнат, но — представитель нового поколения, (ему было 34 года). В Жонд вошли лидеры галицийской шляхты: Марцин Бадени, Франтишек Грабовский, каноник Юзеф Кожьмян, Максимилиан Левицкий, Игнацы Петрусский, Яцек Фредро, Ян Уруский, Яцек Дзержковский, граф Ян Амор Тарновский. Таким образом, в Военном Центральном Жонде были оба центра приятжения элиты: восточно-галицийские аграрные магнаты — граф Замойский, граф Тарновский, Фредро и Уруский (в будущем графы Галиции и Лодомерии), и — львовские городские элитарии — интеллектуалы, «учёная шляхта», практически все — деятельные масоны. Князь Понятовский вынужден был примириться с галицийской фрондой, но он сумел ввести в Жонд нескольких преданных соратников: пост военного министра занял его близкий друг — бригадный генерал граф Юзеф Вьельгорский; креатурой Понятовского был, видимо, презес Счётной палаты — князь Мацей Яблоновский; несомненно, ставленником Варшавы в львовском Жонде был литовский шляхтич Тадеуш Матушевич (уже через год — фактический руководитель варшавского правительства, министр финансов); в Жонд вошёл также известный апологет Великой Польши, идеолог Сарматской империи от моря до моря (и бывший лидер польских якобинцев) — Анджей ГородыскийТаким образом в Жонде были представлены две противостоящие политические группировки: варшавская (сторонники Великой Польши) и лембергская (сторонники независимой Галиции). Почти поголовно члены Временного Военного Центрального Жонда, — и лембергские уроженцы, и варшавские пришельцы, — принадлежали к карпаторосской шляхте из происходили из старых галицийских родов. Тадеуш Матушевич, чистокровный литвин, в этом отношении резко выделялся на общем фоне. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Петро Дрогомирецький: Богдан Михайлович Задорожний (1914 – 2009): спогади про вчителя

Богдан Задорожний. 1945 р.

Відчайдушні змагання двох начал – лінгвіста і музиканта – все життя не вщухали, не погамовувалися за своє «узаконене» місце у розумі і душі відомого вченого – германіста, професора, незмінного протягом 36 років завідувача кафедри німецької філології Львівського університету Богдана Михайловича Задорожного.
Зухвалу перемогу святкувала філологія, бо не погодилась на «низький» статус (за М. Рильським) лиш спогадом своїм перебігти дорогу вченому. Волів зблизька обсервовувати, студіювати, досліджуючи інтерпретувати складні лінгістичні теоретичні смисли та прикладні проблеми.
Перехресні наукові шляхи лінгвістичних шукань та дороги музики, дивовижно перетинаючись, виявляли свою двоєдину сутність у творчості професора: у написанні монографій, статей і виступів (як згадують про блискучий емоційно-романтичний виступ у Москві 16 квітня 1957 року на одній з наукових конференцій, де йшлося про долю структурного мовознавства). Та й сам Богдан Михайлович стверджував: «Музиці було суджено назавжди увійти в моє життя. Музичні здобутки я якоюсь мірою вносив у сферу своєї наукової роботи. Можливо, інтуїція музиканта спонукала мене до написання ряду праць. Пишучи ту чи іншу статтю, я не раз намагався надати їй завершеності музичного твору».
Концептуальні ж наукові праці вченого завдяки його масштабному мисленню і творчій інтуїції осягають усю мовну картину світу, моделюють її або намагаються осмислити, вникаючи у сферу її основоположних сегментів, важливих механізмів і деталей.
Органічним був і мистецький профіль вченого, визнаючи, що музика – то родинне, яскраво започатковане ще подільським (на Тернопіллі) дідом Іваном, пасічником, сільським дяком, який умів грати прекрасно на всіх доступних йому музичних інструментах.
Найбільш сконцентровано музичний талант виявився у Богдана, Іванового внука, який прийшов на світ 27 червня 1914 року, найстаршого сина гімназійного вчителя з Городенки Михайла Задорожного. Відмінним скрипалем був його батько Михайло (як і два його брати). Як згадує у своїх мемуарах Богдан Задорожний: «Донині пам’ятаю, з якою насолодою я слухав, як татко грає “Traumerei” Р. Шумана та інші речі. Скрипка в його руках співала».
Так само чарівно співала скрипка у руках нашого завідувача кафедри Богдана Михайловича для нас, його студентів-германістів, слухачів факультетського музичного лекторію, який організував та опікувався ним професор Задорожний.
Подальша доля юнака Задорожного визначалася як щось самозрозуміле – мистецька кар’єра. Після закінчення Коломийської гімназії (1932 р.) і відмови Люблінського учительського інституту, за згодою батьків вступив до Празької консерваторії на клас скрипки професора О. Бастаржа.
Як лише міг, він всотував знання, крім спеціальності, з інших дисциплін – слухав лекції празького музикознавця, професора Зденека Неєдли (згодом той став президентом Чехословацької академії наук). Певна педантичність та легкість засвоєння знань дали змогу так твердо запам’ятати виклади музикознавця про дев’яту симфонію Л. Бетховена, що Богдан Михайлович відтак поклав її в основу своїх виступів на цю тему, знайомлячи нас в університетському музичному лекторії, слухачем і старостою якого був і я. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ігор Галущак: Журнал «Дзвін» відродили у Львові в модерному форматі

У межах цьогорічного Форуму видавців відбулась і презентація легендарного часопису «Дзвін», зумовлена тим, що нещодавно започаткована серія молодіжних випусків журналу модернізувалась та набула оновленого дизайну.

Головний редактор часопису «Дзвін» Юрій Коваль передусім розповів про історію колись чи не найавторитетнішого літературно-мистецького журналу в Україні, що починається ще 1940-го року. Щоправда в 1940—1941 роках він виходив під назвою «Література і мистецтво» , в 1945—1951 роках як «Радянський Львів» , а в 1951—1989 роках мав назву «Жовтень». Свого часу у ньому дебютували такі знакові постаті української літератури, як: Микола Вінграновський, Юрій Андрухович, Марія Матіос, Оксана Забужко. Юрій Коваль також зауважив, що зараз так само не бракує молодих авторів, котрі вриваються у сучасний літературний контекст. Адже буває, що п’ятнадцятирічні сьогодні пишуть так, що це б зробило честь і вже зрілим літераторам. А модератор

зустрічі, а водночас упорядник молодіжної серії часопису Марія Ястремська розповіла, як впродовж півроку тривала робота над новим «Дзвоном». Присутні ж на презентації автори мали нагоду прочитати свої тексти, а гості – відкрити для себе нові імена.

У редакції часопису кажуть, що власне запровадження молодіжних номерів, у якому відтепер мають нагоду публікуватись автори від 15-ти до 35-ти років, само по собі було ризикованим кроком, а тому ці числа планували спершу видавати тільки раз на рік. Однак з огляду на розголос, якого зазнав перший – березневий – випуск, цьогоріч вийшов вже другий – вересневий – номер такого ж ґатунку, але у осучасненому дизайні – отож «Дзвін» став модерним. І, хоч редакція мала певні побоювання з приводу того, як відреагують читачі на такі сміливі кроки, втім, не минув ще й тиждень після презентації часопису у новітній інтерпретації, як майже всі примірники вже віднайшли свого читача. Вочевидь, це свідчить про правильний курс на зміни й спростовує будь-які сумніви з приводу нової концепції. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ігор Галущак: Завершився VI Конгрес Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань (СФУЛО)

На посаді очільниці СФУЛО Софію Федину замінила Ярослава Галик
У Львові завершився VI Конгрес Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань (СФУЛО). Відкриття розпочалось виконанням Державного Гімну України, Гімну лемків та спільною молитвою. У його роботі взяли участь представники обласної та міської влади, делегації з шести країн світу та керівництво Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань.

Делегати Конгресу представляли наступні українські лемківські громади: Організація Оборони Лемківщини (США), Об’єднання лемків Канади, Об’єднання лемків (Польща), Союз русинів-українців Словацької Республіки, Союз русинів-українців Сербії та Всеукраїнське товариство «Лемківщина». Зазначимо, що на Конгресі СФУЛО, який зазвичай відбувається кожні 5 років, обирається нове керівництво організації та закладаються пріоритети діяльності на наступні 5 років. Цьогоріч Конгрес відбувався під знаком 70-ї річниці сумнозвісної Акції «Вісла» (1947 р.) – кульмінації депортації українців з етнічних земель у Польщі, передусім із Лемківщини.

Після урочистого відкриття Конгресу, відбулось його засідання, під час якого було обрано нового Голову СФУЛО. Нею стала Ярослава Галик, котра замінила на цій посаді Софію Федину. Ярослава Іванівна Галик народилася 6 серпня 1953 року в с. Терновиця Тисменицького району на Івано-Франківщині в родині депортованих українців-лемків. Закінчила Івано-Франківське медичне училище та Чернівецький державний університет, біологічний факультет. Працювала медичною сестрою Ворохтянського кістково-туберкульозного санаторію «Черемшина», вчителькою біології та хімії Кремінцівської восьмирічної школи, екскурсоводом Ворохтянського бюро подорожей та екскурсій, лікарем-лаборантом, пізніше – директором пансіонату при медичному реабілітаційному центрі «Кремінці» МВС України. Перебувала у трудовій еміграції в Росії (Тюмень –1996) та Франції (Париж – 2000-2006). Багато подорожувала країнами Європи й Близького Сходу. У 2009 році вийшла її книга «Лемківщина – край наших предків». У 2012 році побачила світ її книжка «Маленька українка у великому Парижі». У 2013 році вийшла з друку третя її книжка — «Світло очей моїх».

«Дуже приємно, що після довгої перерви до Львова повернувся Конгрес Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань – організації, історія якої налічує понад 25 років. Це вже VI Конгрес і сюди приїхали делегації з шести країн світу: України, Польщі, Словаччини, Сербії, Канади та США. Для нас було дуже принципово Конгрес проводити саме на Львівщині, адже тут ми маємо одну з найбільших кількостей нащадків депортованих лемків, особливо в період з 1944 по 1946 роки. А останніми роками також на Львівщину повернулося дуже багато лемків, батьків і дідів котрих депортували у той же давній час на Донбас. А коли вони втратили свої тамтешні обійстя через московську агресію, то вони переселилися насамперед до Львова та області. Зазначимо, що у 2019 році в Україні вшановуватимуть 75-ті роковини початку великого злочину депортації: 9 вересня 1944 року почалася ця одна з найбільших етноцидних трагедій ХХ століття, під час якої постраждало понад 750 тис. людей. Тому сьогодні нашим основним завданням є звернутися до Президента, до Верховної Ради, до Прем’єр-міністра, до Світового Конгресу Українців, до місцевої влади, оскільки від них очікуємо, щоб були прийняті закони про депортацію лемків, щоби було засуджено усі депортації українців загалом і, зокрема, за період 1944-1951 років. Ми також виступили з ініціативою, що має бути створено Міністерство у справах закордонних українців. Адже наша діаспора є настільки великою потугою і має не тільки бути підтримкою України, але й Україна має нас підтримувати, розвивати, допомагати зберігати українську ідентичність, мову, культуру та координувати нашу посилену діяльність тому. На рівні громадських організацій це й так робиться, й це добре, але то насамперед повинна робити держава», — зазначила у спілкуванні зі львівськими журналістами Софія Федина.

Зазначимо, що представники СФУЛО у світі систематично відстоюють і захищають інтереси України і української спільноти, а останні кілька років активно задіяні у допомогу бійцям АТО, біженцям із тимчасово окупованих територій та відбудові постраждалих від війни регіонів.

Також учасники VI Міжнародного Конгресу Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань відвідали Третій обласний фестиваль лемківської культури «Гомін Лемківщини», що проходив водночас з Конгресом у селищі Зимна Вода під Львовом.

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Илья Кононов: Украине нужна модель развития, когда ее региональная гетерогенность будет не тормозом, а стимулом

Илья Кононов – доктор социологических наук, профессор, председатель общественной организации «Центр по изучению общественных процессов и проблем гуманизма», заведующий кафедрой философии и социологии Луганского национального университета им.Т.Шевченко, профессор кафедры философии и социологии философского факультета ГВУЗ «Прикарпатский национальный университет имени Василя Стефаника».

— Можно ли, опираясь на данные социологии, утверждать о единстве украинской нации или, наоборот, о ее расколе?

— Понятие нации является достаточно каверзным в социологическом и политологическом дискурсе. Оно сложилось в период Первого модерна и призвано было описать и, очевидно, спроектировать некое политико-культурное единство людей. От Иоаганна Готфрида Гердера идет представление о народе, как о некой духовной личности. Француз Эрнест Ренан применял это к нации: «Нация – это душа, духовный принцип». Другой подход был обоснован в марксизме, согласно которому, нация представляет собой историческую общность эпохи капитализма. Основополагающим фактором её становления является формирование национального рынка. Так думали и К. Маркс, и В. Ленин. И. Сталин в работе «Марксизм и национальный вопрос» даже дал четкое определение, согласно которому к признакам нации относятся общность языка, территории, экономической жизни и психического склада, который проявляется в общности культуры.

Я не буду сейчас заниматься критикой ни первого, ни второго подходов. Они принадлежат к дискурсам иного, уже ушедшего в прошлое мира. В том мире мировая капиталистическая система структурировалась отношениями между государствами, которые воспринимались как относительно автономные, относительно замкнутые. Это была так называемая Вестфальская система, утвердившая невмешательство во внутренние дела государств, как принцип взаимоотношений между ними. Конечно, этот принцип постоянно нарушался, но все же он выполнял регулирующую роль в международных отношениях. Однако, мы уже живем в новом мире, мире Второго модерна. В связи с глобализационными процессами и теория нации, и сами общности, которые называются этим именем, переживают кризис. Он связан с утратой государствами многих регулирующих функций на своих территориях, с массовыми миграциями, с интенсивными трансграничными информационными обменами, с усилением регионов, с распространением сетевого принципа организации социальных взаимодействий. О некой нации-личности с единой душой и судьбой говорить не приходится.

Это не означает, что само понятие «нация» нужно полностью списать в архив. Оно еще описывает политические единства в рамках государств, но эти единства становятся все более рыхлыми и неопределенными. В связи с этим усиливается не гражданский национализм, а национализм этнический. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ігор Галущак: На «Етновирі» разом зі слов’янами «Аркана» танцюватимуть естонці, турки та індійці

З 24-27 серпня у Львові вже вкотре проходитиме щорічний міжнародний фестиваль фольклору «Етновир», який власне й дасть старт святкуванню Дня Незалежності у столиці Галичини. Нагадаємо «Етновир» відбувається під егідою Міжнародної Ради Організацій Фестивалів Фольклору і Традиційних Мистецтв (CIOFF®) при ЮНЕСКО та Міжнародної Організації Народної Творчості (IOV).

Відтак найвідоміші етноколективи з таких країн, як Македонія, Туреччина, Естонія, Індія, Польща та Україна представлятимуть свою етнічну культуру в трьох найкращих локаціях міста. Кожного дня тут відбуватимуться колоритні концерти на площі Ринок, на площі Музейній та у ТРЦ Victoria Gardens. Родзинкою цьогорічного фестивалю буде унікальна програма «Етно-Моцарт».

Традиційно «Етновир» завершиться виконанням гуцульського бойового танцю «Аркан» танцюристами з усіх запрошених країн.

«Наближається День Незалежності і тепер складно собі уявити його святкування без фестивалю «Етновир». Кожного року в нас окрім виступів фольклорних колективів відбувається й змагання народних оркестрів. Але цього року для музикантів ми ускладнюємо життя. Адже їм потрібно буде не лише виконувати власну етнічну музику — перед ними стоятиме завдання вивчити музику Моцарта та оригінальні старі львівські мелодії – і це буде одним з основних критерієм вибору найкращого оркестру»,- зазначає Андрій Сидор, директор фестивалю «Етновир».

В межах фестивалю буде представлено й програму «Етнофешн» — показ сучасних мод у етностилі.

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • «… Зажги свой огонь.
    Ищи тех, кому нравится, как он горит»
    (Джалалладин Руми)

    «… Есть только один огонь — мой»
    (Федерико Гарсиа Лорка)

    «… Традиция — это передача Огня,
    а не поклонение пеплу»
    (Густав Малер)

    «… Традиционализм не означает привязанность к прошлому.
    Это означает — жить и поступать,
    исходя из принципов, которые имеют вечную ценность»
    (Артур Мёллер ван ден Брук)

    «… Современность – великое время финала игр олимпийских богов,
    когда Зевс передаёт факел тому,
    кого нельзя увидеть и назвать,
    и кто все эти неисчислимые века обитал в нашем сердце!»
    (Глеб Бутузов)