Центр Востока и Запада

Существует распространённое мнение о том, что после нашествия Батыя князья наиболее могущественных русских земель – Галицко-Волынской и Владимиро-Суздальской, столкнувшись с необходимостью определить своё отношение к Орде, сделали противоположный выбор – условно говоря, «европейский» и «азиатский», или «евразийский». Галицкие князья, якобы, предпочли борьбу с татарами в союзе со своими западными соседями, в то время как суздальские решили татарам подчиниться. Последующее развитие Галицко-Волынского и Владимиро-Суздальского княжеств выводится затем из этого выбора. Так, евразийцы объясняют исчезновение русской государственности и культуры в галицко-волынской земле пагубностью для Руси европейского пути развития, а успехи государственного и культурного строительства во владимиро-суздальской земле – благотворностью татарского влияния. Однако отвлечёмся от априорных утверждений и выясним на основании свидетельств исторических источников, каково было на самом деле отношение галицких князей к Орде и отличалось ли оно от отношения к ней суздальских князей, а если отличалось, то как.
(продовження…)

Писаний Камінь — унікальний витвір Природи, гора заввишки 1221 м, із величезними брилами пісковика, які починаються з північного заходу, з каменів висотою 2-3 м. і тягнуться ланцюгом (біля 80 м.) на південний схід, виростаючи у масивні моноліти висотою до 20 м. Верх каменів утворює горизонтальну площину, де можна відпочити, помилуватися навколишньою природою, прийняти сонячні і повітряні ванни. Гора знаходиться за 5 км. від Буковецького перевалу у Верховинському районі, Івано-Франківської обл.

На скелі Писаний Камінь збереглись загадкові напівсферичні ями-чаші й викарбувані в дуже давні часи петрогліфи та велика кількість різних написів, зроблених численними туристами впродовж двох минулих століть. На жаль, в багатьох місцях Писаного Каменя на давніх викарбуваних сакральних знаках зроблено нові сучасні написи і зображення. В такий спосіб багато давніх петрогліфів назавжди пошкоджено несвідомими туристами, які за допомогою сучасних електротехнічних інструментів “увіковічнюють” свої імена “глибокими шрамами” на славетному Писаному Камені.

Цілком ймовірно, що у глибоку давнину скеля Писаний Камінь була одним із найбільших культових дохристиянських святилищ природно-рукотворного походження у Карпатських горах (продовження…)

(продовження…)

   Прошу извинения у украинских читателей блога, которым имя Василя Вышиваного, я полагаю, хорошо известно. Но я узнал подробности этой грустной судьбы недавно, и она меня  растрогала (вот самое точное слово).  Это совершенно отдельная и очень интересная тема: когда член монаршего дома воспринимает высокое рождение не как подарок судьбы, а как бремя ответственности и в новой, чрезвычайно неромантической реальности пытается соответствовать романтическому образу принца-шармана.  Я не имею в виду шоуменов с пышной родословной, которые обожают фотографироваться в орденах и лентах. Речь о людях, которые действительно стремились сыграть важную роль в истории своей страны или человечества, не имея для того никаких креденциалов кроме августейшего происхождения. Некоторым это в той или иной степени даже удавалось: испанскому Хуан-Карлосу, камбоджийскому Нородому Сиануку, болгарскому Симеону Саксен-Кобургу, шведскому Фольке Бернадоту. Но большинство прекрасных принцев 20 столетия так и не сумели совершить никаких эпохальных деяний, однако дорого заплатили за дум высокое стремленье.

Вот одна из таких историй. (продовження…)

Мистические путешествия Владимира ЕШКИЛЕВА стали образцом для молодых украинских литераторов, считающих за честь посетить именно те пирамиды в Египте, тибетский храм и индийский ашрам, которые упоминаются в его трудах. С одним из самых интересных украинских писателей встретились Екатерина ДАЙС и Михаил БОЙКО.

– Пан Владимир, вы – автор термина «Ивано-Франковский феномен», благодаря которому осознало себя целое поколение украинских писателей-восьмидесятников. Можно ли услышать историю создания этого термина? И в чем состоит сам феномен?

– Когда ко мне обращаются «пан», это меня мобилизует. В этих случаях мне всегда кажется, что меня титулуют как очередную (и, конечно же, самозванную) инкарнацию бога Пана. Чувствую себя обязанным немедленно обзавестись гаремом нимф и дриад. Но это так, к слову… (продовження…)

Потреба тіснішого залучення мирян до життя Церкви в сучасних умовах не лише зберігає свою актуальність, але й набуває дедалі більшого значення на тлі духовного занепаду й релігійного збайдужіння (особливо в суспільствах із високим рівнем добробуту), поширення так званої «масової культури» з її пропагандою морального нігілізму, егоцентризму та споживацьких цінностей, ураженим якими виявляється передусім молоде покоління. Усе це, навіть перед лицем серйозних життєвих труднощів і суспільних негараздів, провокує та підтримує типову, на жаль, для сьогодення ситуацію «такого життя, мовби Бог не існував».

Другий Ватиканський Собор Католицької Церкви (1962–1965 рр.) у кількох документах («Догматична конституція про Церкву», «Декрет про апостолят мирян») дав докладні визначення місця й ролі віруючих мирян у Церкві, підкреслюючи їх покликання до святості та впорядкування земних справ по Божому. Ідеї Собору були розвинуті в посланнях римських понтифіків. Зокрема, Іван-Павло ІІ в Апостольському повчанні «Покликання і місія мирян» (1988 р.) указав на потребу нової євангелізації сучасного світу та активної участі мирян у цій апостольській справі. Важливим був наголос на тому факті, що вірні-миряни є не лише повноцінними й рівноправними членами Церкви, але що вони, властиво, є Церквою, з чого випливають їх апостольські й інші функції та обов’язки. Діючий понтифік Папа Римський Венедикт XVI у своєму Слові до греко-католицьких єпископів з України (1 лютого 2008 р.) також закликав сприяти активнішому включенню мирян у місію Церкви з тим, щоб вони могли «бути живою євангельською «закваскою» в різних суспільних середовищах» і зробили свій внесок до спільного добра українського суспільства.

Різноманітні спільноти віруючих-мирян («треті чини», світські інститути, «терціарії») є невід’ємними складовими частинами цілої низки католицьких чернечих орденів і згромаджень, (продовження…)

Розвиток гуцульської мови на Прикарпатті обговорюватимуть під час круглого столу на тему: «Гуцульська мова: всебічний розвиток та популяризація». В обговоренні візьмуть участь представники Івано-Франківської обласної державної адміністрації, письменники, які писали гуцульською мовою, освітяни та інші. Спеціальний гість круглого столу – директор інститут української мови Національної академії наук Павло Гриценко.

Круглий стіл відбудеться 25 листопада 2012 року, о 12.00 год. в Інституті післядипломної освіти.

Кожне добре починання мусить знайти якусь підтримку, навіть і у нас, в Україні. Через Івано- Франківські обласні ЗМІ голова ГО “Поклик Нації” Тарас Боднар запросив усіх небайдужих, незалежно від їх політичних уподобань, увійти доініціативної науково-дослідницької групи, що має за мету дослідження, вивчення і популяризацію гуцульської мови як факультативу для учнів середніх шкіл в етнічних гуцульських районах у рамках дії Європейської хартії.

(продовження…)

Лімінальність як феномен греко-католицизму

Унікальність українського греко-католицизму полягає в тому, що він на церковному рівні сприймається маргінальним у відношенні одразу до двох центрів імперської могутності: Риму і Москви. Для представників Римо-католицької церкви, греко-католики є «неповноцінними католиками»; для представників православія, уніяти – «неповноцінні православні». «Потеряли Православие, не стали католиками», так прокоментував «трагедію уніятства» американський православний богослов Александр Шмеман (Дневники, 1973-1983).

Український греко-католицизм – це Церква аутсайдерів католицизму і православія одночасно. За умови стабільності релігійних центрів, до церкви-аутсайдера ставляться як до невдахи: на неї не зважають, сприймають як ракову пухлину на тілі міжцерковного екуменічного діалогу, котру необхідно видалити. «Апостольський Римський Престіл під впливом і властю урядовців Римської Курії, може і в доброму намірі, взяв в 1970-х роках політичний курс, який спричинив болючий удар для нашої Церкви в Україні, а ще більше для тієї частини нашої Церкви і Народу, що залишились у вільному світі. Увесь християнський світ є свідком, що наші постійні перестороги і покірні арґументи, які ми перекладали Папі Павлу VI, не брано до уваги.

Тому й сьогодні, коли стало відомими таємні документи про контакти між Апостольською Римською Столицею і Московською Патріярхією, документи, що мають характер присуду смерти для Української Церкви, а разом з тим упокорююче вдаряють в саму Вселенську Христову Церкву, оглавлену Наступником св. Апостола Петра, ще раз благаю, наказую і заповітую тобі, моє Духовне стадо: «Браття, як діти світла ходіть… (продовження…)

Минулого року в Івано-Франківській Теологічній Академії відбулися урочисті заходи на відзначення декількох ювілейних дат: 125-ліття заснування Івано-Франківської (Станиславівської) єпархії УГКЦ, 20-ліття виходу з підпілля духовної семінарії та 10-ліття заснування Теологічної академії. Ці ювілеї стали доброю нагодою для виходу книги «Івано-Франківська Теологічна Академія УГКЦ: традиції та становлення». Уже в процесі підготовки до друку книги в авторів виникла ідея доповнити її шляхом публікації актуальних інтерв’ю з «першими особами» цього закладу богословської освіти УГКЦ.

Пропонуємо вашій увазі розмову з ректором Івано-Франківської Теологічної Академії єпископом-емеритом Івано-Франківської єпархії УГКЦ  Софроном Мудрим ЧСВВ.

— Владико Софроне, у 1994 році Ви були призначені ректором Теологічно-Катехитичного Духовного Інституту. До того моменту Ви були ректором Української Папської Колегії св. Йосафата в Римі. Який конкретний досвід з Риму Ви змогли використати тут?
— Я дякую Божому Провидінню та ординарієві Івано-Франківська Софронові Дмитерку, що він появився в Римі, де я перебував майже 40 років. В той час у 70-річному віці відпускали мене на пенсію до Америки, а він просить протоархимандрита і мене, щоби конче приїхав в Україну і допоміг зорганізувати катехитично-теологічний інститут. Я дуже радо сприйняв цю пропозицію. (продовження…)

Найскладнішою частиною осмислення минулого є встановлення його зв’язку із сучасністю. Це – ключ, без якого ні минулому, ні теперішньому, ні навіть майбутньому не можна приписати жодного сенсу. На жаль, сучасний образ історії підавстрійської Галичини є результатом кількох ностальгійних традицій – польської, української, єврейської. Він наскрізь позбавлений зв’язку із сучасністю.

Попри національні різниці, у цьому образі можна знайти спільну рису – Галичина уявляється ареною останньої битви Добра і Зла, які визначають мало не долю всього світу та людської цивілізації.

«Не дурім себе з відстані споминів»

Не хочу думати, що ця ностальгія – єдиний зв’язок між давно минулою підавстрійською і сучасною (українською, пострадянською) Галичиною. І чи був справді той галицький рай? «…Це Князівство Балаку не було лише якоюсь Аркадією, сповненою вічного щастя і чару. Біда тут часом аж пищала, не дурім себе з відстані споминів, які все подають у рожевих барвах і перемінюють пропорції на милі й чудові», – так з тридцятилітньої відстані писав про Галичину (щоправда, уже міжвоєнну) в мемуарній оповіді «Атлантида» польський письменник і журналіст Анджей Хцюк, виходець із Дрогобича, який 1939 року залишив рідне місто і мав змогу повертатися до нього тільки у спогадах. Анджей Хцюк належав до кола паризької «Культури» і був одним з небагатьох східногалицьких поляків, хто намагався (хоча й не завжди успішно) не піддатися ілюзії втраченого раю.

В одній зі статей («Європа по-українськи: зі світу уявлень галицьких русинів ХІХ століття») я писав про неєвропейськість українського суспільства підавстрійської Галичини, про його якусь ірраціональну втечу від поляків і Європи загалом. Але як історик водночас розумію, що був ширший контекст, було середовище, яке диктувало умови, визначало поведінку. (продовження…)

Решта можна прослухати тут:
(продовження…)

Самая старая древнерусская икона "Покрова" (XI в.) из Восточной Галиции

Русь находится под Покровом Святой Девы, Королевы Ангелов, Царицы Небесной: «Ты есть слава Иерусалима, честь нашего народа. Ты есть Королева небес и, королева Ангелов. Твоё имя будет благословенно вечно» (хорватская молитва на “Коронование Богородицы на Царицу Неба и Земли”); «Избрание Её для воплощения Сына Божия совершилось от всех лиц Святой Троицы – от Отца, Сына и Святого Духа. И венчание Её на царство совершилось от всех лиц Святой Троицы: Бог Отец венчал Ее как Свою Дщерь, Бог Сын венчал Её как Свою Матерь, Святой Дух венчал Её как Свою Невесту» (православная молитва).

Празднование Успения Пресвятой Богородицы (Assumption of Mary) посвящено воспоминанию о кончине Божией Матери Марии и Ее телесного вознесения на небеса. На Востоке и на Западе этот праздник имеет различные названия. Греки называли его «Koimesis» — «Погружение в сон» (от церковно-славянского — «успение»). На Западе закрепилось латинское название «Assumption» — «взятие», «принятие», поэтому среди русских католиков латинского обряда используется наряду с устоявшимся в русской традиции «Успением» название «Взятие Пресвятой Девы Марии в небесную славу».

Ранние христианские памятники содержат различные и, зачастую, противоречивые сведения о том, где и как долго жила Богоматерь после окончания земной жизни Христа. Также неточны сведения о кончине и погребении Богородицы. В большинстве текстов упоминается следующий сюжет: после вознесения Иисуса Христа на небо Дева Мария жила в Иерусалиме или Эфесе под опекой и заботой Иоанна Богослова, творила молитвы в ожидании встречи с Сыном. За три дня до кончины Девы Марии к Ней явился архангел Гавриил и возвестил о скором переходе к блаженному успению. Она призвала всех апостолов, чтобы с ними проститься. Согласно желанию Богоматери Ее тело было погребено в Гефсимании около Иерусалима, между могилами родителей и Иосифа Обручника. Через три дня к могиле пришел апостол Фома, отсутствовавший в Иерусалиме в день Ее кончины, но вместо тела Девы Марии в гробнице были розы. Телесное взятие Богородицы на небеса, так же как и ее свобода от первородного греха, является догмой католического вероучения. И хотя в Ее успение люди верили на протяжении веков, официально этот догмат был оформлен лишь в 1950 году.

Как и другие праздники почитания Богородицы, в этот день для верующих обязательно посещение мессы и совершение молитв. В некоторых странах Западной Европы, например, Австрии, Греции, Франции, этот день является национальным праздником и выходным. Русская Православная Церковь отмечает праздник     Успения Пресвятой Богородицы и Приснодевы Марии по новому стилю — 28 августа.

Благословенная Матерь Божия после своего Успения и Вознесения, разумеется, была достойна принять «царство благолепия и венец доброты от руки Господней» и стать одесную Бога в славе царской, как о том говорили пророки. Именно после коронации Мария может называться Царицей Небесной. Теперь в небесах Богоматерь предстоит по правую руку от Бога и Сына Своего, ходатайствуя пред ним за грешников. Но никакой из догматов и ни единая строка в Священном Писании не говорят ничего о том, что Мария после Вознесения на небеса была коронована. (продовження…)

Минулого тижня відбулася V сесія Патріаршого Собору про богопосвячене життя в УГКЦ. Представники УГКЦ з тридцяти архиєпархій, єпархій та церковних осередків в Америці, Європі, Азії та Австралії зібралися в Прудентополісі (Бразилія). Офіційне відкриття Собору відбулося 31 серпня.

Собор УГКЦ про богопосвячене життя і пов’язані з ним події надихають на певні роздуми. Перш за все, цікаве саме місце проведення Собору. Місто Прудентопіль (так його називають місцеві українці) знаходиться у штаті Парана і його називають столицею української Бразилії. Тут живе приблизно 50 тисяч мешканців, з яких 75% є українського походження. Цікаво, що за 120 років від прибуття на ці терени перших українських мігрантів тут на вулицях і досі вітаються «Слава Ісусу Христу», діють 23 парафії та 2 адміністратури, які мають 236 місць для богослужінь, де моляться 150000 українців греко-католиків. Чому ці люди не асимілювались серед місцевого населення? Як їм вдалось зберегти свою ідентичність?

Відповіді дає історія: разом з першими родинами до Бразилії прибули їх священики, а згодом туди переїхали перші сестри Служебниці Непорочної Діви Марії, брати та сестри Василіяни та Катехитки Серця Ісусового. (продовження…)

В Косові Івано-Франківської бласті відбувся XIX Міжнародний гуцульський фестиваль.  Дійство тривало 27–28 серпня 2011 р.. В рамках фестивалю відбулися науково-практична конференція «Гуцульський феномен: мистецтво життя і творчості», вернісаж-виставка  ліжникарства «Барвограй», конкурсні мистецькі програми художніх колективів та інші заходи. Оргкомітет з проведення фестивалю очолив заступник голови ОДА Роман Іваницький.

Гуцу́ли — субетнос українців, що живуть у Карпатах: Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області України (Верховинський, південна частини Косівського й Надвірнянського районів Івано-Франківської області, Путильський та південна частина Вижницького району Чернівецької області й Рахівський район Закарпатської області). Територія Гуцульщини в Україні — 6,5 тис. км². На півночі Румунії — мармароські гуцули. Український лінгвіст Б. Кобилянський на основі аналізу гуцульсько-покутського діалекту та історичних даних висунув гіпотезу про те, що предками населення Гуцульщини й Покуття були племена східних слов’ян — уличів (південь Наддніпрянщина від Дністра) і тиверців (край між Дністром і Карпатами), які переселилися в Карпати і асимілювались з місцевим населенням.

(продовження…)

Уже три роки поспіль літоб’єднання Sevama (Севама) проводить фестиваль “День Незалежного Поета”, перші два ДНП пройшли у Львові в університеті ім. І. Франка, третій выдбувся 23.08.2011 р. в Івано-Франківську.

Учасники фестивалю “День Незалежного Поета у Франику” – члени Спілки письменників і незалежні поети з усієї України. Цьогоріч гостями Івано-Франківська є Арсеній Барзелович, Василь Кузан, Діма Княжич, Заза Пауалішвілі, Іван Гентош, Іван Сергієнко, Ігор Павлюк, Катруся Матвійко, Микола Ільків-Свидницький, Михайло Жаржайло, Оксана Мазур, Оксана Шафаревич, Оксана Яблонська, Роман Лаврентій, Юрій Рудницький, Юлія Смаль, Юрій Сорока, Ярослав Чорногуз і багато інших поетів.

Пісні виконують відомі поети-барди Олексій Бик, Олег Король, Юрій Рудницький і поет-бандурист Ярослав Чорногуз.

Вітають гостей місцеві автори Адель Станіславська, Василь Мороз, Ірина Мандич, Ірина Тарновецька-Мороз, Марія Дзюба, Олег Гуцуляк, Оленка Бараненко, Олеся Овчар.

Цьогоріч на фестивалі звучала поезія і проза для дітей та дорослих. А родзинкою фестивалю є презентація збірки українського поета зі Швейцарії Назарія Незнаного.

(продовження…)

Философия, наука и искусство есть лишь приближение к Истинному прошлому. Исчезнувшее во Времени Бытие мы никогда не сможем воссоздать в его Полноте. Но само желание приблизиться к Истине рождает Надежду, что в пересчете глубинных оснований человеческой сущности Вечным Заветом остается потребность во Знании. Того знания, которое живет в Сфере Идей, архетипов и мифов.
В одной из герметических орденских систем XVIII века есть тайная степень иерархии, которая странствует под названием “Хранитель королевского молчания”.
Королевское молчание – знак неопределенности истоков Государственности, Династии, Власти. Хранитель-исследователь и ревнитель этого знака, традиционалист. Начало государственности, например, Руси также закрыто королевским молчанием: мало фактов, противоречивая хронология, мифологизированные политической коньюктурой. (продовження…)

17 июля в селе Верхний Ясенив Ивано-Франковской области похоронили известного украинского мольфара (вещуна и целителя) Михаила Нечая. Мольфар — в гуцульской культуре так называют наделенного сверхъестественными способностями человека, наподобие волшебника или народного мага.

Похороны прошли по всем прикарпатским традициям, с трембитами и ходом. Отпевал покойного православный священник.

81-летний народный целитель Михаил Нечай, который считался последним карпатским мольфаром, был найден мёртвым в своем доме в селе Верхний Ясенив в пятницу, 15 июля.

В тот же день по подозрению в совершении преступления милиция задержала 33-летнего мужчину, который последним заходил в жилище Нечая. Подозреваемый пытался скрыться от правоохранителей, но безуспешно.

Как оказалось, это житель Львова и прихожанин Московского патриархата, (продовження…)

В имперском неистовстве, замешанном на хроническом комплексе неполноценности, российское руководство с помощью спецслужб пытается зомбировать собственной украинофобией и мировое сообщество, и российскую общественность, и – через подконтрольные СМИ и агентов влияния – определенную часть населения Украины.

Напомним и о том, как ведется дезинформационная спецоперация относительно Главного командира УПА генерала Романа Шухевича. Сначала в СМИ забросили версию, будто Роман Шухевич был «капитаном СС». Дезинформаторам ответили, что такого звания не существовало. Тогда дезинформаторы превратили Романа Шухевича на некоего «оберштурмфюрера». Им объяснили, что для того, чтобы к 1944 году попасть в «СС», надо было долго доказывать свое «арийское происхождение», которого Роман Шухевич, конечно же, не имел. Тогда дезинформаторы забросили в СМИ версию, будто Роман Шухевич получил военную награду из рук Гитлера. Дезинформаторам напомнили, что из рук Гитлера военную награду получил лишь Гиммлер. Что же касается Главного командира УПА Романа Шухевича, то, согласно информации Военного архива Германии, который находится в городе Фрайбурге, Роман Шухевич вообще не был награжден ни одной немецкой наградой.

Но дезинформаторам очень нужно дискредитировать и генерала Шухевича, и УПА, и все украинское национально-освободительное движение. Поэтому они прибегли к старой чекистской провокации и разыграли «еврейскую карту» (продовження…)

Гуцулка Ксеня (“Hutsul girl Ksenia”), western Ukrainian song performed by Bohdan Melnyk of folk band Kapeliuky (The Hats) from Ukraine. The song is of the Carpathian motive – about Hutsul woman Ksenia and a man that fell in love with her. It was composed in prewar years in Lviv by Yaroslav Barnych.

* Hutsuls are ethnic subgroup of Ukrainians that inhabit the mountain regions of the Carpathians in westernmost Ukraine.

Співає Богдан Мельник з гурту “Капелюхи”

Українська пісня в стилі танго написана у передвоєнні роки на західно-українських землях тодішньої Польщі. Пісня набула широкої популярності у Львові у роки війни. Автор музики та слів Ярослав Барнич. Пісню написано перед війною у Львові. Автор помер у 1967 р. у Клівленді (США).

Из фильма-концерта “Ровно двадцать с гаком”, 1967 г. Музыка А. Горчинский, слова Л. Татаренко.
Поет Юлия Пашковская

Червону троянду дарую тобі. Не знаю чи стрінемось знову. Могла б я віддати і серце своє Та серце належить другому. Червону троянду сьогодні віддам я — Це найдорожчий дарунок тобі. Червона троянда — це квітка кохання, Це спомин про зустріч, що в серці моїм. Червону троянду тобі берегла, Єдиний, мій любий, жаданий. Та доля чомусь нас обох не звела. Навіщо ж мені ця троянда?

12 июля 2011 г. участники “МезоЕвразии” осуществили комплексную экспедицию в горный регион Украинских Карпат – в с. Манява Богородчанского района Ивано-Франковского района.

В первой половине дня провели паломничество к святым местам древнего и ныне действующего на Прикарпатье православного монастыря “Манявский Скит” (основан в 11 в.  как Ивановский скит монахами Киево-Печерской Лавры, позже в нем крестился литовский князь Войшелк, сын Миндовга,  после перехода монахов в унию в 1601 г. восстановлен монахами со Святого Афона Иовом Княгиницким и Иваном Вишинским, был главноначальным (“протасом”) для 500 монастырей от Сучавы до Волыни, но  осквернен и ликвидирован в 1785 г. австрийским комиссаром Штрассером, прадедом нацистского преступника Отто Штрассера).

Во второй половине дня была осуществлена экологическо-познавательная экспедиция к находящемуся в 7 км от монастыря “Манявскому водопаду”.

Фото и видео: (продовження…)

Дискуссионный клуб «Будущее Сегодня» и Воронежская Экспертная Школа 1 июля приглашает Вас принять участие в круглом столе с участием Эдуарда Анатольевича Юрченко на тему: «Русско-Украинские межнациональные отношения на современном этапе. От конфронтации к сотрудничеству». В рамках круглого стола планируется затронуть аспекты межгосударственных и межнациональных отношений, одной из задач мы ставим поиск возможностей для диалога и сотрудничества между нашими народами.

Эдуард Анатольевич Юрченко являться преподавателем кафедры философии и педагогики, Национального Транспортного университета, магистр философии. Эдуард Юрченко участник многочленных общественных объединений Украины, один из активнейших членов Партии Регионов, соучредитель Украинского Традиционалистского Клуба. В рамках семинара молодые политологи и учённые двух стран смогут обменяться мнениями и найти решения для сложных вопросов научного и мировоззренческого характера.
После развала единой страны мы знали взлёты и падения в наших отношениях, а после известного периода охлаждения сейчас мы делаем робкие шаги навстречу друг другу. В современном высоконкурентном мире растут угрозы и риски для наших стран, и наша стратегическая задача искать партнёров для совместного развития и сотрудничества. Наш ближайший сосед и наиболее близкая культурно и этнически страна это Украина, мы сделаем попытку найти формулу для диалога с нашим украинским гостем. (продовження…)

«Останнім молодогвардійцем» символічно називає себе колишній керівник українського підпілля на Донбасі у роки Другої світової війни Євген Стахів. Сьогодні він проживає у США, де тривалий час очолював Українську головну визвольну раду за кордоном. 88-річний діяч майже щороку буває в Україні, зустрічається з молоддю і відомими політиками.

Найулюбленіша тема пана Євгена — це зміна світогляду націоналістів під час ІІ Світової війни, коли похідні групи ОУН прийшли на Схід і поспілкувалися з нащадками запорожців, для яких демократизм і толерантність є такими ж природніми, як захист рідного краю від нападників. Тоді, в 1943 році, під впливом «філософії східняків» ОУН змінила програму з тоталітарної на демократичну. Україна справді об’єдналася. Як блискавка, спинним мозком народу черкнула істина: національна Україна поважає усі людські права й свободи і забезпечує вільний розвиток представникам усіх народів і віросповідань, які шанують її як Батьківщину.

Молода гвардія

«Чому в Україні й далі вчать брехню? — запитав Євген Стахів студентську молодь, яка завітала на квартиру його київських друзів, аби поспілкуватися з «живою історією». — СРСР нав’язав книжку Фадєєва школам скрізь по «соцтабору» — у Польщі, Угорщині, Болгарії, навіть у Китаї. І от, у 2002 році Кучма дає указ відзначити 60-рiччя «нашої геройської «Молодої гвардії». Нині з багатьох свідчень і архівних документів ми знаємо, з яким «натхненням» творився літопис «Молодої гвардії». У своєму передсамогубному листі автор однойменного роману Олександр Фадєєв писав: (продовження…)