Центр Востока и Запада

Праздник прошел, но мы помним своих героев всегда. Чудовищный случай имел место 13 июля 1941 года в окрестностях городка Песец (и число 13, и название населенного пункта – все совпало!), далее выдержка из приказа о награждении:

«13 июля 1941 года из района Песец, красноармеец Овчаренко вез боеприпасы для 3-й пульроты, находясь от своего подразделения в 4-5 километрах. В этом же районе на красноармейца напали и окружили две автомашины в составе 50 германских солдат и 3-х офицеров. Выходя из машины германский офицер скомандовал красноармейцу поднять руки вверх, выбил из его рук винтовку и начал учинять ему допросы.

У красноармейца Овчаренко в повозке лежал топор. Взяв этот топор, красноармеец отрубил голову германскому офицеру, бросил три гранаты вблизи стоящей машины. 21 германский солдат был убит, остальные в панике бежали. Вслед за раненым офицером, Овчаренко с топором в руках преследовал его и в огороде м. Песец, поймал его и отрубил ему голову. 3-й офицер сумел скрыться.

Тов. Овчаренко не растерялся, забрал у всех убитых документы, у офицеров карты, планшеты, схему, записи и предоставил их в штаб полка. Повозку с боеприпасами и продуктами доставил вовремя своей роте…»

Как это могло произойти (продовження…)

Данная статья публикуется на дискуссионной основе и отдельные взгляды выражены в ней могут не совпадать с официальной точкой зрения “МОЛОЛОЙ ЕВРАЗИИ”.

Скажу по секрету: если Россия спасется,

то только как евразийская держава.

Л.Гумилев. 1990 г.

Или Россия найдет в себе силы стать либеральной,

или у нее совсем нет будущего.

А.Кара-Мурза. 1994 г.

Зародившаяся в 1920-х гг. в среде русских эмигрантов и развитая в конце ХХ в. Л.Н. Гумилевым теория (и выросшая из нее идеология) «евразийства» стала предметом многочисленных дискуссий. Адепты этой теории объявили Российскую Империю органическим синтезом населявших ее народов, в течение последних полутора тысячелетий – преимущественно восточных славян и тюрков-степняков, каковой синтез просто не мог не привести к образованию на данной территории единого государства. В 1940-1950-х гг. эту точку зрения приняли сталинские историки, провозгласившие, что единство народов существовало на территории будущего СССР уже с III в. до н.э.[1]

(продовження…)

Володимир Війтишин, Правлячий Архиєрей Івано-Франківської єпархії УГКЦ

Наша зустріч із владикою Володимиром відбулася 1 жовтня 2011 року в резиденції єпископів Івано-Франківської єпархії УГКЦ. Головною темою нашої розмови була історія богословської освіти УГКЦ в період підпілля та в незалежній Україні. Особливу увагу ми звернули на процеси відновлення духовної семінарії, становлення і розвитку теологічно-катехитичного духовного інституту та теологічної академії в Івано-Франківській єпархії.
Пропонуємо увазі читачів скорочену версію інтерв’ю, аудіозапис та повніший текст якої зберігається в архіві автора. (продовження…)

У статті автор розглядає участь греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії в суспільно-політичних процесах в Східній Галичині протягом 1918 р. В цей період відбувається певна еволюція суспільно-політичних поглядів духовенства, яке активно підтримує політичний курс Українського Парламентської Репрезентації в австрійському парламенті, москвофільський рух різко втрачає свої впливи серед священиків й зростає їхня національна свідомість. Певної популярності набуває ідея поширення унії на східну Україну. Підтримка у вересні 1918 р. духовенством ідеї створення українського коронного краю Галичина була проявом національних прагнень до самостійного життя, що в листопаді посприяло його активній участі у формуванні органів української влади. 

(продовження…)

У статті автор розглядає проблему ставлення греко-католицького духовенства до освітньої реформи в ЗУНР 1918 – 1919 рр. В процесі підготовки освітньої реформи окреслилися два протилежні погляди: з одного боку, радикально настроєні представники учительства виступали за відділення школи від церкви, а з іншого – Станиславівський єпископ Григорій Хомишин та окремі греко-католицькі священики – виступали за збереження інституту катехитів та релігійного виховання у школах. На думку автора, фактична незавершеність освітньої реформи сприяла подальшій підтримці греко-католицьким духовенством української державності.

В сучасній історіографії історії ЗУНР присвячено вже чимало досліджень, в яких розкрито взаємозв’язок українського національно-визвольного руху в підросійській та підавстрійській частинах України, події Листопадового зриву, формування державного апарату й органів влади на місцях, об’єднання УНР та ЗУНР, законодавча діяльність УНРади, розвиток суспільно-політичного життя тощо, проаналізовано причини поразки національно-визвольного руху та наслідки для розвитку національного життя у міжвоєнній Польщі. (продовження…)

У цій статті автор, повертаючись до порушеної раніше проблеми розвитку адміністративно-канонічної структури УГКЦ [див.: 36], зосереджує увагу на двох моментах: по-перше, щодо збереження канонічної правонаступності УГКЦ від Берестейського Собору 1596 року до створення / відновлення Галицької митрополії 1807 року, а далі – аж до перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва 2005 року; по-друге, щодо особливої історичної ролі Галицької митрополії у процесі трансформацій адміністративно-канонічної структури УГКЦ у ХІХ – на початку ХХІ століття.

Розвиток Української Греко-Католицької Церкви (далі – УГКЦ) на початку ХХІ століття відбувається не так екстенсивно, як інтенсивно, тобто спрямовано не стільки на розширення «території впливу», скільки на зміцнення й удосконалення власної адміністративно-канонічної структури та утвердження християнських цінностей серед українського народу. Очевидно, за останнє двадцятиліття УГКЦ не тільки вийшла поза вузькі територіальні рамки історичної Галичини, поширила власну адміністративно-канонічну структуру на всю територію України та серед української еміграції у світі, але й суттєво еволюціонувала в досягненні Патріаршого устрою, хоча й поки-що «незавершеного», не визнаного офіційно Римським Папою, проте фактично реалізованого через активну пасторально-місійну діяльність в суспільстві. Аналізуючи тенденції розвитку УГКЦ за останні 5 – 10 років, можемо констатувати поступову реалізацію окресленого Блаженнішим Любомиром Гузаром у Пастирському посланні «Про утвердження Патріаршого устрою УГКЦ» завдання «на майбутнє»: «…Новий струм динамізму повинен пробігти по всіх структурах Церкви. Мають ефективніше запрацювати патріарші та синодальні комісії, оскільки це головні органи, в яких формується душпастирське та адміністративне життя Церкви. Свіжою енергією має сповнитися діяльність церковних структур на єпархіальному, деканальному і парафіяльному рівнях. Тут розумна автономія, сперта на головні засади єпископського служіння та на принцип допоміжності (субсидіарності), має доповнюватися почуттям співвідповідальності, спільності мети й загальноцерковної солідарності…» (продовження…)

Среди украинских политиков и мыслителей ХХ века Дмитрий Иванович Донцов (1883—1973) занимает особое место. И не только потому, что он стал идеологом крайних правых движений, фактически основателем мировоззренческой составной Организации украинских националистов. Создатель «интегрального национализма», на первый план выдвигающего приоритет интересов нации и оправдывающего любые поступки ради этого, всю жизнь прожил настоящим отшельником, несмотря на то, что постоянно был в центре внимания. И главное — Донцов очень ревниво относился к посягательствам на личную свободу; имея ореол несомненного лидера национального движения, он был далек от практики, повседневной партийной работы (даже в ряды ОУН так и не вступил, хотя и симпатизировал бандеровской фракции). В послесловии к киевскому дневнику «Рік 1918, Київ» Донцов писал, что с 1922 года «став я пропагувати свої ідеї як free lancer (англ. — «вольный улан»), тільки в пресі і слові».

Могли ли «похвалиться» хорошо известные сегодня политики, такие, как Михаил Грушевский, Симон Петлюра, Владимир Винниченко или Вячеслав Липинский, хоть какой-то соизмеримой частью влияния на сознание нации (особенно молодежи), которую имел уроженец Мелитополя Дмитрий Донцов? Наверное, нет, (продовження…)

Дискуссионный клуб «Будущее Сегодня» и Воронежская Экспертная Школа 1 июля приглашает Вас принять участие в круглом столе с участием Эдуарда Анатольевича Юрченко на тему: «Русско-Украинские межнациональные отношения на современном этапе. От конфронтации к сотрудничеству». В рамках круглого стола планируется затронуть аспекты межгосударственных и межнациональных отношений, одной из задач мы ставим поиск возможностей для диалога и сотрудничества между нашими народами.

Эдуард Анатольевич Юрченко являться преподавателем кафедры философии и педагогики, Национального Транспортного университета, магистр философии. Эдуард Юрченко участник многочленных общественных объединений Украины, один из активнейших членов Партии Регионов, соучредитель Украинского Традиционалистского Клуба. В рамках семинара молодые политологи и учённые двух стран смогут обменяться мнениями и найти решения для сложных вопросов научного и мировоззренческого характера.
После развала единой страны мы знали взлёты и падения в наших отношениях, а после известного периода охлаждения сейчас мы делаем робкие шаги навстречу друг другу. В современном высоконкурентном мире растут угрозы и риски для наших стран, и наша стратегическая задача искать партнёров для совместного развития и сотрудничества. Наш ближайший сосед и наиболее близкая культурно и этнически страна это Украина, мы сделаем попытку найти формулу для диалога с нашим украинским гостем. (продовження…)

…Импершовинисты называют наш язык «русским языком, испорченным польскими да австрийскими влияниями». Однако честные российские историки, такие, например, как Василий Ключевский, давно признали, что языком Киевской Руси был украинский. С XVII ст. начались запрещения украинского языка со стороны северного соседа. По данным В. Яворивского, таких запрещений было 642, из которых более 40 — официальные, а остальные — тайные. Кстати, московский язык стал называться русским только после переименования в 1721 г. Московии в Российскую империю. Поэтому следует откровенно говорить о русском языке (не преуменьшая его значения в мировом культурном пространстве) как, во-первых, о самом молодом среди славянских, во-вторых, о некоторой искусственности его создания на основе церковно славянского, который в свою очередь тоже был искусственно создан для религиозных потребностей на основе староболгарского, в-третьих, о его несамостоятельности. Ведь, согласно четырехтомнику академика Фасмера «Этимологический словарь русского языка», в русском языке 58,5% поздних заимствований из тюркского, немецкого, французского, 29,5% заимствований из украинского, 0,8% — из других восточнославянских языков, 0,9% — собственно русская составляющая. Украинский же, как еще в XIX ст. доказано полиглотом-лингвистом польского происхождения М. Красуским, является древним языком. Именно он был «спонсором» не только славянских, но и некоторой части индоевропейских языков. Так считают, в частности, и английские ученые Роберт Макрам, Уильям Крен и Роберт Макней в своем труде The storу of English.
Наш язык не уступает другим информационными возможностями. Объем украинского текста, переведенного с европейских языков, как правило, совпадает с объемом английского, французского оригинала. В то же время русский перевод на 15% больше оригинала. Общеизвестно и воспоминание о конкурсе языков разных народов мира на красоту звучания в Париже в 1936 г., где наш язык занял второе место. В то же время русскому было отведено лишь 36-е место, которое он разделил с африканским языком суахили. Такие вот упрямые факты… Кстати, слово «хохол» (или «кохол»), как россияне любят пренебрежительно называть украинцев, происходит с тюркского и означает «сын неба». (продовження…)

«Німеччино, здрастуй!.. Може , тепер
про мене думку зміниш»
Михайль Семенко. «Німеччина». Харків. 1933-1936

У 1937 році, коли радянська преса рясніла гаслами й агітками на тему «зовнішніх ворогів» та обов’язкової військової підготовки, до органів НКВД Харкова поступила вказівка з Москви активізувати роботу щодо ліквідації «окупаційного резерву», тобто потенційних кадрів для адміністративної структури можливої, в майбутньому, німецької окупаційної влади. Це було так само, як за часів Голодомору: в рази збільшилося найменувань періодики про село,  з кольорових обкладинок під сталінським гаслом «Жить стало лучше, жить стало веселей», з фанатичним блиском зубів і очей дивилися в світле майбутнє дебелі трактористки і буряководи, – а села в цей час без будь-яких ознак життя лежали, виморені голодом.

Тож місцеві енкеведисти у 1937 році зіткнулися із проблемою, як декілька років тому «фахівці по селу», - норми по арештах (як раніше по зерну) збільшувались, а відомий контингент «ворогів народу» майже вичерпався. Але звітувати чимсь то  треба. Вихід енкаведисти знаходили в тому, щоби  фабрикувати справи. Тобто слідчий разом із розконспірованими сексотами згадували своїх знайомих, їхніх родичів, знайомих родичів, придумували очні ставки, допити ніби за їхньою участю, і підписувались замість них. А потім заднім числом згаданих людей арештовували і в короткий термін об’являли їм вирок (вищу міру – не покарання, між іншим, а, як писалося у вироках – справедливості!).

Яким же, цікаво, був предмет і критерії звинувачень за цими вигаданими справами? У вороги радянської влади потрапляли за найрейтинговими темами обговорень, які провокували в різних середовищах Харкова у тридцятих роках ті ж таки сексоти. Однією з найбільш популярних тем групових обговорень  була, як виявляється, тема війни з німцями, в невідворотності якої люди за п’ять років перед її початком не лише не сумнівалися, а навіть висловлювались за  скоріше її розв’язання, і це щоби  остаточно звалити  ненависну червону совдепію.

Хоч як це не звучить  цинічно, але сексотів тридцятих років можна порівняти в цьому контексті із сучасними соціологами, які відслідковують панівні настрої загалу.  Настрої ж у суспільстві були такими, що хапати і нищити можна було в принципі кого завгодно -  совєтської тиранії перед війною загал хотів позбутися (продовження…)

«Останнім молодогвардійцем» символічно називає себе колишній керівник українського підпілля на Донбасі у роки Другої світової війни Євген Стахів. Сьогодні він проживає у США, де тривалий час очолював Українську головну визвольну раду за кордоном. 88-річний діяч майже щороку буває в Україні, зустрічається з молоддю і відомими політиками.

Найулюбленіша тема пана Євгена — це зміна світогляду націоналістів під час ІІ Світової війни, коли похідні групи ОУН прийшли на Схід і поспілкувалися з нащадками запорожців, для яких демократизм і толерантність є такими ж природніми, як захист рідного краю від нападників. Тоді, в 1943 році, під впливом «філософії східняків» ОУН змінила програму з тоталітарної на демократичну. Україна справді об’єдналася. Як блискавка, спинним мозком народу черкнула істина: національна Україна поважає усі людські права й свободи і забезпечує вільний розвиток представникам усіх народів і віросповідань, які шанують її як Батьківщину.

Молода гвардія

«Чому в Україні й далі вчать брехню? — запитав Євген Стахів студентську молодь, яка завітала на квартиру його київських друзів, аби поспілкуватися з «живою історією». — СРСР нав’язав книжку Фадєєва школам скрізь по «соцтабору» — у Польщі, Угорщині, Болгарії, навіть у Китаї. І от, у 2002 році Кучма дає указ відзначити 60-рiччя «нашої геройської «Молодої гвардії». Нині з багатьох свідчень і архівних документів ми знаємо, з яким «натхненням» творився літопис «Молодої гвардії». У своєму передсамогубному листі автор однойменного роману Олександр Фадєєв писав: (продовження…)