Скандал не на жарт вибухнув ніби на рівному місці. Або не на рівному. Судіть самі. На гробки моя дружина їздила на цвинтар відвідати батька.
І знову зайшла на ділянку біля центрального входу, де тепер ховають вояків. Ми, як і кожна нормальна українська родина, весь час так чи так перебуваємо в силовому полі війни, тож уявлення про кількісні та якісні характеристики біди маємо, але побут бере своє, а безпосереднє зіткнення із проявами лиха спричиняє конче необхідний струс і додаткове щеплення адекватності. Сотні поховань: ім’я, прізвище, позивний, дата загибелі, інколи короткий коментар. Останні поховання свіжі, буквально двотижневої давності. І вже приготовлені вільні місця для могил, які невдовзі неминуче будуть заповнені. Ти розумієш, що це так. Майже в кожному місті та селі країни. Десь більше, десь менше.
Дружина не спала півночі, а відтак написала в соцмережі короткий, повний сліз пост із рефреном «Убий москаля!». І тут почалося! Запис перепостив один відомий у своєму середовищі літературний критик, який спеціалізується на російській та російськомовній літературі. Корінний киянин, здавалося б, людина зі смаком, досвідом і освітою, він обурився мракобіссям і дегуманізацією: «Світлано (це моя дружина. — Авт.)! Ти закликаєш убивати всіх росіян? Геть усіх?». Ну а далі жвава дискусія, градус якої тепер можна тільки уявляти заднім числом, бо пильний Цукерберґ негайно прибрав зі стрічки взірці «мови ненависті» разом із приводом.
Обговорюючи з друзями казус, я почув чимало пропозицій. Наприклад, завезти захисника толерантності прямо на цвинтар. Ні, не в тому сенсі, що ви подумали, а показати йому ті самі могили. Другий сценарій перевиховання — влаштувати екскурсію до військового шпиталю, до хлопців, яким щойно ампутували кінцівки. Ну є ще чимало інструментів занурення в контекст: познайомити з дітьми, які втратили тата; батьками, які не дочекалися з війни сина чи дочку; переселенцями, які залишили «за стрічкою» добробут, налагоджене життя й надії на майбутнє.
А в мене є до цього ще один маленький урок. Моєму другові Євгену Степаненку побратими з передової передали кицьку. Кумедне таке створіння, лисе й полохливе. Кажуть, дороге. Хлопці з дозору на неї натрапили, коли досліджували покинутий будинок у сірій зоні. На другому поверсі зачинена шафа, а в ній щось нявчить. Добре, що пацани виявилися досвідченими: першу розтяжку помітили відразу, другий дротик теж не проґавили. Складна пастка, багатоступенева. Замість кинути все як є, відкрутили бічну стінку шафи, а там — кошеня, сповите скотчем до повної нерухомості… на протипіхотній міні. Я пропускаю подробиці розмінування, на яких сам не розуміюся. Фінал: хлопці спромоглися звільнити тваринку і блискавично евакуюватися. Вибухнуло, коли вже були за кількадесят метрів, — знесло півбудинку. А кицьку через кілька днів співіснування в бліндажі відправили Жені, про якого там усі знають, що він опікується не лише людьми в скруті, а й різноманітною нужденною фауною…
Кожна людина — окремий випадок, і навіть у ворожому стані теоретично може знайтися хтось суб’єктивно чесний і доброзичливий («добрий німець» — іронічний американський вираз часів Другої світової), я нічого про це не хочу знати. Не всі вони влаштовували засідку з кицьою, не всі розрізали «украм» черево ножем заживо, не всі кидали тіла полонених у лісосмузі після того, як розстрілювали в голову, попередньо скувавши руки кайданками за спиною, все одно для мене вони всі злочинці, доки не заберуться з моєї країни. Усім їм я бажаю смерті.
Я, етнічний росіянин, слідом за своєю дружиною вважаю за умовчанням кожного по той бік лінії зіткнення поганим москалем, доки не буде доведено протилежне. Пояснювати літературному критикові сенс поняття «метонімія» мені здається непрофесійним, а апелювати до Константіна Сімонова («Если дорог тебе твой дом»), Іллі Еренбурга («Убей немца»), а також Юрія Винничука та Ореста Лютого — зайвим.
Періодичні істерики місцевих шанувальників «русского духа» — хімічно чиста маніпуляція. Це не що інше, як спроба самовиправдання, аби уникнути чіткої визначеності, по який бік цивілізаційного зіткнення ти перебуваєш. Кожне викриття, кожне звинувачення українців у фашизмі, націоналізмі, расизмі й утисках зрозуміло кого дає начебто моральне право залишатися «над битвою», а ще точніше співвідносити себе з «добрими росіянами».
Сувора реальність війни такої комфортної позиції не передбачає. За пізнього Табачника це ще було можливо, зараз — ні. Визначитися доведеться кожному. Не хочеш убити в собі москаля — живи з цим. Нічого тобі за це не буде, ми, либонь, не в Росії. А от читати мораль — то вже дзуськи.
Після двадцяти п’яти років відносного затишшя, квітнева активізація бойових дій в Нагірному Карабасі вкотре привернула увагу світової спільноти до даного регіону.
