• Приоритетом Аналитического Центра "Эсхатон" является этнополитическое просвещение, цель которого - содействовать развитию демократии, построению действительного гражданского общества, расширению участия сознательных граждан в общественной и этнополитической жизни, углублению взаимопонимания между народами, культурами, религиями и цивилизациями.
    Группа АЦ "Эсхатон" ВКонтакте - https://vk.com/club16033091
    Книги АЦ "Эсхатон" - http//geopolitics.mesoeurasia.org
    Директор АЦ "Эсхатон" - Олег Гуцуляк, Ph.D. - http://www.primordial.org.ua


Ігор Галущак: Журнал «Дзвін» відродили у Львові в модерному форматі

У межах цьогорічного Форуму видавців відбулась і презентація легендарного часопису «Дзвін», зумовлена тим, що нещодавно започаткована серія молодіжних випусків журналу модернізувалась та набула оновленого дизайну.

Головний редактор часопису «Дзвін» Юрій Коваль передусім розповів про історію колись чи не найавторитетнішого літературно-мистецького журналу в Україні, що починається ще 1940-го року. Щоправда в 1940—1941 роках він виходив під назвою «Література і мистецтво» , в 1945—1951 роках як «Радянський Львів» , а в 1951—1989 роках мав назву «Жовтень». Свого часу у ньому дебютували такі знакові постаті української літератури, як: Микола Вінграновський, Юрій Андрухович, Марія Матіос, Оксана Забужко. Юрій Коваль також зауважив, що зараз так само не бракує молодих авторів, котрі вриваються у сучасний літературний контекст. Адже буває, що п’ятнадцятирічні сьогодні пишуть так, що це б зробило честь і вже зрілим літераторам. А модератор

зустрічі, а водночас упорядник молодіжної серії часопису Марія Ястремська розповіла, як впродовж півроку тривала робота над новим «Дзвоном». Присутні ж на презентації автори мали нагоду прочитати свої тексти, а гості – відкрити для себе нові імена.

У редакції часопису кажуть, що власне запровадження молодіжних номерів, у якому відтепер мають нагоду публікуватись автори від 15-ти до 35-ти років, само по собі було ризикованим кроком, а тому ці числа планували спершу видавати тільки раз на рік. Однак з огляду на розголос, якого зазнав перший – березневий – випуск, цьогоріч вийшов вже другий – вересневий – номер такого ж ґатунку, але у осучасненому дизайні – отож «Дзвін» став модерним. І, хоч редакція мала певні побоювання з приводу того, як відреагують читачі на такі сміливі кроки, втім, не минув ще й тиждень після презентації часопису у новітній інтерпретації, як майже всі примірники вже віднайшли свого читача. Вочевидь, це свідчить про правильний курс на зміни й спростовує будь-які сумніви з приводу нової концепції. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ярослав Галущак: Станиславів – Станіслав – Івано-Франківськ у дослідженнях прикарпатських науковців й краєзнавців

У цьому (2017) році виповнилося 355 років моєму місту. Місту, в якому я народився через 300 років після його заснування, й прожив 55 років життя. Місту, яке перейменували зразу після мого народження (1962 року). Значить я — корінний франківчанин. І свою статтю присвячую моєму рідному Івано-Франківську.

Історію Івано-Франківська, другого після Львова великого адміністративного, економічного і освітянського центру Галичини, умовно можна розділити на вісім (8) періодів, які знаменують собою віхи історії та розвитку міста:

1) Перший польський період (Речі Посполитої) — середина XVII-1772 р. Для підсилення галицького напряму оборони Польщі, у межиріччі Бистриць стратегічно було обрано місце закладки модерної на той час фортеці, названої на честь старшого сина, засновника фортеці-міста, графа Андрія Потоцького Станіслава. 7 травня 1662 року Станиславівська фортеця і цивільне поселення отримують міські привілеї на щоденні торги і ярмарки. А наступного року (14 серпня 1663 року) польський король Ян Казимир юридично підтвердив місту Станиславову самоврядування за Магдебурзьким правом (даним привілеєм був передбачений і герб міста – відчинена міська брама з трьома вежами);

2) Австрійський період — 1772 – 1918 рр. Внаслідок поділу Польщі, Галичина увійшла в склад Австрійської монархії. 25 жовтня 1772 року у місто вступили австрійські війська і створили його гарнізон. Станиславів став центром округу. У 1801 р., внаслідок погашення великих боргів, м. Станиславів було вилучено з власності родини Потоцьких і передано Австрійській державі. У 1867 р. Австрійська монархія, згідно нової конституції, стала називатися Австро-Угорською. Імперія була поділена на повіти. Станиславів став повітовим центром. Закінчення Австрійського періоду знаменується Першою світової війною, революційними ситуаціями, революціями в Європі, розпадом імперії, локальними й громадянськими війнами, утворенням нових держав; Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ярослав Галущак: Праці Ігора Ярославовича Райківського на сторінках наукового і культурно-просвітнього краєзнавчого часопису «Галичина» (до 50-ліття вченого)

Ігор Ярославович Райківський народився 24 червня 1967 року в м. Івано-Франківську. У 1984 році на «відмінно» закінчив Івано-Франківську СШ № 2, а в 1992 році закінчив історичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту імені В. Стефаника. Отримав диплом з відзнакою. У 1992-1995 роках навчався в аспірантурі на кафедрі історії України Прикарпатського університету.
У 1996 році І. Райківський успішно захистив кандидатську дисертацію в Інституті Українознавства ім. І. Крип’якевича у Львові. А в 2014 році у тому ж інституті успішно захистив і докторську дисертацію.
З вересня 1996 року вчений працює на кафедрі історії України асистентом кафедри, старшим викладачем. В 2002 році І. Райківському присвоєне вчене звання – доцент кафедри.
Протягом 2003 – 2008 років І. Райківський працює вченим секретарем спеціалізованої вченої ради Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника для захисту кандидатських дисертацій за спеціальностями «Історія України», «Етнологія».
У березні 2007 року І. Я. Райківського обирають завідувачем кафедри історії України Інституту історії, політології і міжнародних відносин ПНУС, яку він очолює по сьогоднішній день, протягом 10 років.
Сфера наукового зацікавлення вченого – політична історія України, український національний рух ХІХ – першої половини ХХ століть, українсько-польські стосунки того ж періоду.
Ігор Ярославович є автором понад 130 публікацій, включаючи монографічні видання та статті в періодичних виданнях.
Ознайомившись коротко з біографією, науковим шляхом та сферою наукових інтересів вченого, переходимо безпосередньо до теми даного дослідження, а саме до публікацій І. Райківського в часописі «Галичина». Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ярослав Галущак: Слово про краєзнавця Тараса Маланюка

Роблячи підбірку матеріалу про краєзнавців Прикарпаття, з великою радістю дізнаюсь, що мій колега по попередній роботі Маланюк Т. З. написав і опублікував досить значну й актуальну на сьогоднішній день монографію по патріотичному вихованню (Маланюк Т. З. Патріотичне виховання учнів основної школи засобами туристсько-краєзнавчої роботи: монографія. – Івано-Франківськ, Місто НВ, 2017. – 304 с.). В якій зібрано великий теоретичний матеріал з даного питання, багатий власний досвід автора, розкрито патріотично-виховний потенціал туристсько-краєзнавчої роботи. Радіючи за колегу, я дав собі слово, що напишу про нього статтю, як про цікаву й комунікабельну людину, трударя на педагогічній ниві, невтомного туриста, досвідченого краєзнавця. І ось, стаття написана, прошу, читайте й дізнавайтесь.

Маланюк Тарас Зіновійович народився 30 вересня 1962 року в селі Гошів Долинського району Івано-Франківської області. Шкільну освіту здобув у Гошівській восьмирічній школі та у Болехівській середній школі №2. Після закінчення школи навчався в Івано-Франківському технічному училищі №13. З 1981 по 1983 рік проходив строкову службу у збройних силах СРСР.

Свою трудову діяльність Т. Маланюк розпочав на виробництві. Працював слюсарем-складальником радіоапаратури на «Радіозаводі» (виробниче об’єднання «Карпати») в Івано-Франківську в мікрорайоні «Пасічна» (1983 – 1987 рр.). Відчувши в собі поклик до педагогічної роботи, краєзнавчої діяльності, історичних знань, здобуває вищу освіту на історичному факультеті Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. В. Стефаника (1987 – 1992 рр.). Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ярослав Галущак: Праці Степана Миколайовича Борчука на сторінках наукових періодичних видань ПНУС (до 50-ліття)

Народився С. М. Борчук 29 жовтня 1966 року у селі Любківці Снятинського району Івано-Франківської області. В 1984 році закінчив Вовчківську середню школу і поступив у Івано-Франківський державний педагогічний інститут ім. В. Стефаника, який через службу в армії закінчив у 1991 році.

По закінченні інституту вчителював у школі (1991 – 1994 рр.). У 1994 – 1995 роках працював старшим лаборантом кафедри нової і новітньої історії Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. З 1995 по 1998 рік навчався в аспірантурі ПУС. В 1999 році С. Борчук успішно захистив кандидатську дисертацію в Чернівецькому університеті ім. Ю. Федьковича. А в 2015 році С. М. Борчук успішно захистив докторську дисертацію. На сьогоднішній день Степан Миколайович є професором кафедри всесвітньої історії факультету історії, політології і міжнародних відносин.
Напрямками наукових інтересів С. М. Борчука є дослідження творчого доробку та діяльності українських істориків та громадських діячів Галичини ХІХ – ХХ ст., історія студентського руху кінця ХІХ – початку ХХ ст., проблеми військової історії ХХ ст., українська енциклопедична традиція ХІХ – ХХ ст.

Коротко ознайомившись з біографією, науковим шляхом та напрямками досліджень С. М. Борчука, переходимо до теми нашого дослідження, до публікаторської діяльності вченого, до його статей на шпальтах наукових періодичних видань ПНУС, що містяться в читальному залі суспільних наук. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ігор Галущак: Дрогобич має найдревнішу дерев’яну сакральну пам’ятку

yur3Декілька  років тому львівська культурна громадськість  відзначила 250 років з часу побудови найстарішої нині у Львові дерев’яної бойківської церкви, котра тепер розташована в паркові-заповіднику «Шевченківський гай». Означена церква є унікальною пам’яткою бойківської карпатської сакральної архітектури. Свого часу завдяки сприянню великого духовного провідника — митрополита Андрея Шептицького, церква Св. Миколая була перевезена із с. Кривки (тепер Турківського району Львівської обл.) до міста Лева та встановлена у тій його частині, де з ініціативи митрополита створювалася Свято-Іванівська лавра Студійського уставу. У 1931 році церква була заново змонтована та освячена як храм Премудрості Божої.

Проте сусід Львова, ще більш древній Дрогобич, сьогодні може пишатися тим, що має ще старшу бойківську карпатську дерев’яну сакральну пам’ятку – церкву святого Юра. Тим більш, що  на 37-й сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Камбоджі бойківська дрогобицька церква Святого Юра була внесена до переліку 16-ти найстарших дерев’яних церков Карпатського регіону Польщі та України. А історія її споруди належить ще до кінця XIV – початку XV сторіч. У 1656 році вона була перенесена у Дрогобич з карпатського села Надіїв, що поблизу міста Долина (нині – Івано-Франківська обл.). Цю церкву дрогобицькі міщани обміняли на … сіль, а потім розібрали та перевезли до рідного міста на yur2волах. Встановили її на місці попередньої церкви, що згоріла, а у 1678 році збудували поруч дзвіницю.

Церкву святого Юра згодом декілька разів ремонтували, але вона й донині не втратила свого первісного вигляду. А Карпатському краї в тамтешні часи при житловому чи церковному будівництві все робилося, так би мовити «без жодного цвяха», себто без застосування будь-яких металевих скріпів. Тодішні майстри-будівничі того й не потребували, оскільки знали «дух» дерева та були з ним на «ти». Конструкція ж дрогобицької церкви – дерев’яна тридільна (тризрубна) з квадратною головною навою й двома гранчастими бічними криласами та зрубами вівтаря й притвору (бабинцем). Низ церкви обведений широкою опаскою у вигляді аркадyur1и-галереї на стовпах. Над бабинцем є хори з аркою-галереєю та Введенська каплиця. Церква увінчана над головними зрубами трьома верхами, а криласи — малими верхами з одним заломом, причому всі — на восьмибічних підбанниках.

Внутрішнє  опорядження церкви розписане фресками, виконаними під керівництвом карпатського генія тодішньої епохи – Стефана-маляра (Медицького). Крім релігійних композицій («Страсті Христові»), тут присутній багатющий декоративний орнамент переважно рослинного характеру. А іконостас маляра Стефана («Акафіст Богоматері», «Діяння апостола Павла», «Відсічення голови Великомученика Юрія») виконаний ним в коричнево-вохристій та оливково-зеленій гамах. Отож, скромними малярськими засобами середньовічний карпатський митець надав індивідуального, майже портретного виразу зображуваним постатям.

Слід зазначити, що посольство США в Україні ще 2013 року надало грант у розмірі 85 тисяч доларів на реставрацію церкви Св. Юра. Чимало реставраційних робіт тут нині вже зроблено, але зрозуміло, аби остаточно віднови вити весь сакральний комплекс, цих коштів недостатньо. Відтак, видається тут дрогобицька громада мала би брати приклад зі Львова, де подібні пам’ятки  нині відновлюють як коштом міського бюджету, так і на доброчинні пожертви самих львів’ян.

 

 

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ігор Галущак: Дністер: дні стер

pud09bkiwІснує в Західній Україні прадавня легенда, за якою колись замість теперішнього Дністра протікав лише невеликий струмок, уздовж якого жили люди. Вони запровадили свій календар, позначаючи дні на прибережному піску. Але одного разу струмок розлився й затопив все довкола. Коли зранку вода зійшла, вийшли люди на берег, а від їхніх позначок на піску й сліду нема. «Хто дні стер? — бідкались мешканці, й самі ж відповідали, — Та хто?! Струмок дні стер».

З того часу, нібито, й стали називати найбільшу на Правобережній Україні водну артерію — Дністер. Зрозуміло, що сучасні науковці нині мають більш обґрунтовану версію цієї назви. «Дн (е)», твердять вони, — це, безперечно, скіфо-сарматське «dānu» — вода, річка, а ось друга частина слова «-стр» — висхідна до давньоіранського «stūra» — велика, величезна. Проте кожному, хто неодноразово бував на берегах Дністра, починаючи від витоку й закінчуючи чорноморсько-дністровськими лиманами, більш до вподоби народне пояснення. Адже, коли тут мандруєш, то мимоволі втрачаєш лік дням, мов би сідаєш у своєрідну машину часу, занурюючись у різні епохи та віки.

Звісно, починаючи цю подорож, не минеш село Вовче Турківського району Львівської області. Саме тут, на північних схилах Українських Карпат, й розпочинає ця ріка свій величний шлях. Вовче — одне з найбільших сіл Турківщини. У нижній частині села, під старою липою, колись знаходилась криниця з дуже холодною, чистою й смачною водою — її називають Франковою. За переказами, перебуваючи у Вовчому, сюди приходив пити воду Іван Франко, тут він полюбляв поговорити з селянами, вислухати їхні біди, дати поради. Поряд — одна із найстаріших церков району — церква Введення Пресвятої Богородиці, яка збудована у 1680 році й є пам’яткою архітектури. А відстань від Франкової криниці до витоку Дністра — 7 кілометрів. Це джерело чистої карпатської води, яке розташоване на схилі гори Розлуч на висоті 760 метрів. Навколо — пам’ятка природи місцевого значення, яка обіймає площу 54 гектари. Все тут добре впорядковане зусиллями працівників Вовчанського лісництва й є чудовим місцем відпочинку. Звідси відкривається вражаюча панорама Стрийсько-Сянської Верховини й басейну верхів’їв Дністра. Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Игорь Галущак: Бойки-кельты: полузабытый этнос

IMG_5194Немало интересного можно узнать об этом уникальном славянском этносе, посетив Самборский историко-этнографический музей «Бойковщина», который относится к числу старейших музейных учреждений такого типа в Украине. Ведь прошло без малого 90 лет со времени его основания группой местных интеллигентов-украинцев.

— Кто же были эти люди, которые с таким энтузиазмом и жертвенностью взялись за организацию Общества «Бойковщина» и музея в Самборе? — рассказывает Роксолана Данчин, известный краевед и неизменный его директор со времени возрождения музея в 1991 году. — Это, прежде всего, Иван Филипчак — педагог, писатель и музеевед, Владимир Гуркевич — адвокат и общественный деятель, Владимир Кобыльнык — врач, этнограф, археолог и публицист, Антон Княжинский — педагог, музеевед и писатель, Михаил Скорык — педагог, публицист и ученый, Владимир Кордуба — инженер, картограф, культурно-общественный деятель. А особенно хочу отметить известного общественного деятеля Cамборщины, который в 20-30-х годах прошлого века вынужденно находился на Закарпатье (тогда Чехословакия), адвоката Данилу Стахура. Именно Стахур и уступил тогда для экспозиции музейных собраний весь первый этаж своего собственного дома, который находился в Самборе.

В целом же, по мнению госпожи Роксоланы, и сегодня в информационном поле Украины такой многочисленный карпатский субэтнос, как бойки присутствует наименее. Между тем происхождения этнонима «бойко» до сих пор остается одной из самых больших загадок украинской этимологии. Выводили его и от русского слова «бойкий», и от диалектной словоформы «бойе», и от формы обращения к Богу «богойку», и даже от греческого «боем», что означает вол. А наиболее экзотической, хотя и довольно теперь аргументированной, является гипотеза о происхождении бойков от кельтского племени боев, которые в VI в. н. э. овладели территорией современных Австрии, Чехии и Словакии. Однако, как бы там ни было, по подсчетам исследователей – выходцев из украинской диаспоры в Северной Америке, перед Второй мировой войной на территории тогдашней Польши проживало около 1 миллиона бойков. А среди исследователей Карпатского региона бойки имеют репутацию «чистейшей» касательно украинских черт этногруппы. Ведь они не несут на себе ни заметных румынских воздействий, как, например, гуцулы, или польских и словацких, как, скажем, лемки. А среди самых известных бойков первым традиционно называют Ивана Франко, уроженца с. Нагуевичи — теперь Дрогобычского района. Частицу бойковской крови имел и сам Тарас Шевченко, корни матери которого — Екатерины – тянутся из соседней с Самборщиной горной Сколевщины. Выдающийся астроном, астролог и медик эпохи Возрождения, ректор Болонского университета Юрий Дрогобыч также происходил из Бойковского края. Стоит упомянуть и легендарного гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного и о. Августина Волошина, президента Карпатской Украины.

Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ярослав Галущак: Геннадій Васильович Бурнашов (1936-2012) – літератор, історик, краєзнавець:  біографічно-бібліографічне дослідження (на пам’ять про дослідника)

7add09202eВ сузір’ї краєзнавців Прикарпаття яскравою, незбагненною, окремою зіркою світить ім’я літератора, історика, краєзнавця Геннадія Бурнашова. Людини, яка зростала й більшу частину свого життя прожила в умовах партійно-тоталітарного радянського режиму, а незалежність України зустріла вже в зрілому віці. Людини, яка пройшла глибоку світоглядну внутрішню еволюцію й ніколи не відступала від свого набутого радикального українства, яка відобразила в своїх працях щирий патріотизм й міцну громадську позицію.

Бурнашов Геннадій Васильович, росіянин, народився 27 квітня 1936 року в м. Іртиськ Іртиського району Павлоградської області Казахської РСР, в сім’ї службовця.

В 1946 році сім’я Бурнашових переїздить до міста Станіслава – обласного центру в Українській РСР (нині Івано-Франківськ). В 1947-1957 роках Геннадій навчався в Станіславській СШ робітничої молоді №1, вчився в студії образотворчого мистецтва, був учнем в художній майстерні. В 1954 році виконав норматив I розряду з шахів, а в 1964 одержав звання судді республіканської категорії з шахів. Слід зазначити, що Геннадій Васильович – інвалід ІІ групи внаслідок важкого захворювання, перенесеного в дитинстві, й не міг займатися активними видами спорту. В 1955-1959 роках Геннадій Бурнашов працював художником в Парку культури й відпочинку, робітником на скло-дзеркальному заводі. В 1959-1963 роках навчався в Станіславському педагогічному інституті на історико-філологічному факультеті. В 1963-1964 роках вчителював у Кобаківській СШ Косівського району, проходив річну педагогічну практику. В 1964-1965 роках він продовжив навчання в педінституті. В 1965 році, на останньому курсі інституту, напередодні державних екзаменів, Бурнашов був прийнятий в члени КПРС, став комуністом. По закінченні педінституту отримав диплом (спеціальність) вчителя історії, російської мови і літератури. В 1965-1966 роках вчителював у СШ №12 м. Івано-Франківська. В 1966-1967 роках працював в Івано-франківській обласній дитячій туристичній станції. В 1967-1969 роках вчителював у Липівській СШ Тисменицького району. В 1970-1990 роках Г. Бурнашов працював у системі туризму Івано-Франківської області, в обласному туристично-екскурсійному об’єднанні «Івано-Франківськ-Турист». У 1990 році Геннадій Васильович виходить на пенсію за станом здоров’я (по хворобі).

Біографія Г. В. Бурнашова отримана з іменного фонду В. Г. Полєка: папка №№69, 70, 71, 72, стор. 109 (лист від 09.10.1989р.); стор. 110-112 (листи від 08.10.1989р.).

Працюючи в системі туризму області, Геннадій Бурнашов віднайшов собі хист до написання (письменника). Протягом свого творчого життя він опублікував близько 80 видань (книжок),  є автором понад 1000 публікацій в періодичній пресі. Його творчий доробок умовно можна поділити на два періоди (опубліковані в радянський період та опубліковані в період незалежності) та на три напрямки творчої, дослідницької діяльності (туристично-краєзнавчий, радянсько-військовий і національно-визвольний). Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Представляем: Богдан Томенчук

fotoБогдан Петрович Томенчук —  заместитель директора Центра «Мезоевразия», кандидат исторических наук, доцент и заведующий кафедры этнологии и археологии Института истории, политологии и международных отношений Прикарпатского национального университета имени Василия Стефаника, руководитель Галицкой археологической экспедиции.

Томенчук Богдан Петрович, кандидат історичних наук, доцент, є відомим спеціалістом в галузі археології, історії та туризму. Автор численних наукових публікацій, присвячених проблемі державотворчих та містотворчих процесів на території Галицької землі, а також проблемам транскарпатських і трансєвропейських шляхів.

Народився 3 вересня 1950 р. в с. Ценява Коломийського району Івано-Франківської області. В 1971–1976 рр. навчався на історичному факультеті Чернівецького державного університету. З 1970-х рр. спеціалізувався по археології, проходив щорічні стажування у археологічних експедиціях Чернівецького державного університету та наукових закладах Києва і Москви. Особливо плідною стала багаторічна співпраця із Західноукраїнською експедицією Ленінградського державного Ермітажу. Набутий досвід дав можливість самостійно керувати археологічними експедиціями, спочатку Чернівецького, а потім Івано-Франківського краєзнавчого музеїв, де протягом 1976-2000 рр. працював науковим співробітником та завідуючим відділом археології. Протягом 2002 — 2008 рр. працював науковим співробітником Інституту археології НАН України. У 90-х рр. приймав участь, як науковий консультант, в дослідженнях місць захоронень жертв сталінських репресій (Дем’янів Лаз, Посіч, Меморіальний сквер в Івано-Франківську).

З 1998 р. працює в Прикарпатському університеті імені В. Стефаника. Нині Томенчук Б.П. є завідувачем кафедри етнології і археології в Інституті історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника (з осені 2014 р.) та провідним фахівцем, завідувачем відділу археології у навчально-науковому Інституту історії, етнології і археології Карпат (діє з 2008 р.).

134600_originalЯк керівник експедицій, Томенчук Б.П. провів 40 археологічних сезонів, під час яких, зокрема, досліджувались такі літописні міста як Василів, Кучелмін та Биковен на Дністрі, Олешків на Пруті та Городок на Черемоші. Розкопано десятки оборонних споруд і більше сотні житлово-господарських та ремісничих будівель Х – ХІІІ ст. Крім того, досліджено 5 дерев’яних церков ХІІ – ХІІІ ст. і серед них унікальна в Європі Олешківська ротонда-усипальниця. Загалом Томенчуком Б. вивчено більше 500 давніх поховань періоду ХІІ – ХІІІ ст. З 2000 р. є керівником Галицької археологічної експедиції Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника, яка досліджує давній Галич.

В останні роки проводить археологічне обстеження Великого Скиту в с. Манява Богородчанського району Івано-Франківської області. У результаті цих робіт виявлено залишки двох дерев’яних церков XVII ст., кладовище, монастирські келії та оборонні стіни. Крім цього, в складі Карпатськьої експедиції взяв участь в широкомасштабних обстеженнях на території Гуцульщини городищ, замків, монастирів і транскарпатських шляхів.

За зазначеними проблемами видано понад 150 наукових статей та 6 монографій («Олешківська ротонда. Археологія дерев’яних храмів Галицької землі ХІІ – ХІІІ ст.» (2005), «Археологія некрополів Галича і Галицької землі. Одержавлення. Християнізація» (2006), «Прикарпаття: спадщина віків» (2006), «Археологія городищ Галицької землі. Галицько-Буковинське Прикарпаття. Матеріали досліджень. 1976-2006 рр.» (2008), «Старожитності Гуцульщини. Джерела з етнічної історії населення Українських Карпат. Каталог пам’яток історії та культури. Т.ІІ. Городища, замки, осередки солевидобутку, давні транскарпатські шляхи» (2011)). Continue reading

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • «… Зажги свой огонь.
    Ищи тех, кому нравится, как он горит»
    (Джалалладин Руми)


    «… Традиция — это передача Огня,
    а не поклонение пеплу»
    (Густав Малер)


    «… Tradition is not the worship of ashes, but the preservation of fire»
    (Gustav Mahler)

    «… Традиционализм не означает привязанность к прошлому.
    Это означает — жить и поступать,
    исходя из принципов, которые имеют вечную ценность»
    (Артур Мёллер ван ден Брук)


    «… Современность – великое время финала игр олимпийских богов,
    когда Зевс передаёт факел тому,
    кого нельзя увидеть и назвать,
    и кто все эти неисчислимые века обитал в нашем сердце!»
    (Глеб Бутузов)