Ігор Галущак: Дрогобич має найдревнішу дерев’яну сакральну пам’ятку

yur3Декілька  років тому львівська культурна громадськість  відзначила 250 років з часу побудови найстарішої нині у Львові дерев’яної бойківської церкви, котра тепер розташована в паркові-заповіднику «Шевченківський гай». Означена церква є унікальною пам’яткою бойківської карпатської сакральної архітектури. Свого часу завдяки сприянню великого духовного провідника — митрополита Андрея Шептицького, церква Св. Миколая була перевезена із с. Кривки (тепер Турківського району Львівської обл.) до міста Лева та встановлена у тій його частині, де з ініціативи митрополита створювалася Свято-Іванівська лавра Студійського уставу. У 1931 році церква була заново змонтована та освячена як храм Премудрості Божої.

Проте сусід Львова, ще більш древній Дрогобич, сьогодні може пишатися тим, що має ще старшу бойківську карпатську дерев’яну сакральну пам’ятку – церкву святого Юра. Тим більш, що  на 37-й сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Камбоджі бойківська дрогобицька церква Святого Юра була внесена до переліку 16-ти найстарших дерев’яних церков Карпатського регіону Польщі та України. А історія її споруди належить ще до кінця XIV – початку XV сторіч. У 1656 році вона була перенесена у Дрогобич з карпатського села Надіїв, що поблизу міста Долина (нині – Івано-Франківська обл.). Цю церкву дрогобицькі міщани обміняли на … сіль, а потім розібрали та перевезли до рідного міста на yur2волах. Встановили її на місці попередньої церкви, що згоріла, а у 1678 році збудували поруч дзвіницю.

Церкву святого Юра згодом декілька разів ремонтували, але вона й донині не втратила свого первісного вигляду. А Карпатському краї в тамтешні часи при житловому чи церковному будівництві все робилося, так би мовити «без жодного цвяха», себто без застосування будь-яких металевих скріпів. Тодішні майстри-будівничі того й не потребували, оскільки знали «дух» дерева та були з ним на «ти». Конструкція ж дрогобицької церкви – дерев’яна тридільна (тризрубна) з квадратною головною навою й двома гранчастими бічними криласами та зрубами вівтаря й притвору (бабинцем). Низ церкви обведений широкою опаскою у вигляді аркадyur1и-галереї на стовпах. Над бабинцем є хори з аркою-галереєю та Введенська каплиця. Церква увінчана над головними зрубами трьома верхами, а криласи — малими верхами з одним заломом, причому всі — на восьмибічних підбанниках.

Внутрішнє  опорядження церкви розписане фресками, виконаними під керівництвом карпатського генія тодішньої епохи – Стефана-маляра (Медицького). Крім релігійних композицій («Страсті Христові»), тут присутній багатющий декоративний орнамент переважно рослинного характеру. А іконостас маляра Стефана («Акафіст Богоматері», «Діяння апостола Павла», «Відсічення голови Великомученика Юрія») виконаний ним в коричнево-вохристій та оливково-зеленій гамах. Отож, скромними малярськими засобами середньовічний карпатський митець надав індивідуального, майже портретного виразу зображуваним постатям.

Слід зазначити, що посольство США в Україні ще 2013 року надало грант у розмірі 85 тисяч доларів на реставрацію церкви Св. Юра. Чимало реставраційних робіт тут нині вже зроблено, але зрозуміло, аби остаточно віднови вити весь сакральний комплекс, цих коштів недостатньо. Відтак, видається тут дрогобицька громада мала би брати приклад зі Львова, де подібні пам’ятки  нині відновлюють як коштом міського бюджету, так і на доброчинні пожертви самих львів’ян.

 

 

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ярослав Галущак: Сторінками альманаху «Краєзнавець Прикарпаття»: бібліографічне дослідження

Layout 1У наш новітній час, коли Україна на даному етапі своєї історії ось уже 25 років стверджується як незалежна держава поглиблюється й духовно-культурний потенціал як всієї країни, так і її регіонів. У суспільному житті посилюється роль історичної науки, краєзнавства, історичного краєзнавства в осмисленні багатовікової минувшини, тобто розуміння закономірностей і тенденцій внутрішнього розвитку в загальноукраїнському і регіональному контекстах. Краєзнавство, історичне краєзнавство відіграє величезну роль в розчищенні, відновленні, наповненні джерел національної пам’яті, відживленні, зміцненні та активізації національної свідомості на локально-регіональному (крайовому) рівні.
Г.С. Дем’янчук у своїй праці (довершеній його синами) «Українське краєзнавство: сторінки історії» (2006) так написав про роль краєзнавства: «Краєзнавство, як вияв самопізнавальних та практичних потреб окремих громад суспільства, відіграє велику роль не тільки як підґрунтя історичних та природничих наук; постачальник «місцевих фактів» для узагальнень у фундаментальних працях (допоміжне знання), а й як активний чинник формування побутово-історичної (буденної) свідомості населення, особливо підростаючого покоління, і чи не єдиний засіб для одержання інформації про довкілля (природне, історичне, економічне, літературно-мистецьке) в масштабах села, міста, району, області».
Для подальшого дослідження потрібно визначитися з терміном «краєзнавство». «Українська радянська енциклопедія» (УРЕ, 1980) дає таке визначення: «Краєзнавство – всебічне вивчення частини країни (області, району, міста тощо) переважно місцевим населенням. Основним завданням краєзнавства є вивчення природи, населення, господарства, історії та культури рідного краю з пізнавальною, науковою, навчальною, виховною і практичною метою». Continue reading / Читать далее

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ярослав Галущак: Академік Володимир Васильович Грабовецький (1928-2015): біографічно-бібліографічне дослідження наукового шляху (пам’яті вченого)

grabovetskiВ сузір’ї відомих вчених, краєзнавців Прикарпаття яскравою, потужною, «Полярною» зіркою світить ім’я видатного вченого, історика, академіка Володимира Грабовецького.
Людини, яка присвятила себе історичній науці, дослідженню історії Прикарпаття, навчанню та вихованню студентів, підготовці цілої плеяди українських науковців, прищепленню молодому поколінню інтересу до історії України та свого рідного краю.
Людини, яка зростала при трьох окупаційних владах, а більшу частину свого життя прожила в умовах партійно-тоталітарного радянського режиму, безперервного тиску на інтелігенцію, нищенню її, особливо західноукраїнської, яка зуміла зберегти свою українськість, автентичність, свій «тихий» патріотизм.
Доля, життєвий і творчий шлях вченого, педагога, громадського діяча є цікавою і повчальною в суспільному і виховному аспектах. Це доля людини, яка вибрала свій шлях, поставила собі мету і наполегливо, протягом усього свого життя, рухалася до неї.
Народився Володимир Грабовецький 24 липня 1928 року в селищі Печеніжині Коломийського повіту Станіславівського воєводства, в сім’ї ткача Василя Дмитровича та Гафії Федорівни Грабовецьких. Continue reading / Читать далее

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ярослав Галущак: Михайло Іванович Головатий (1943 – 2016): краєзнавець, історик, журналіст, громадський діяч: біографічно-бібліографічне дослідження (пам’яті дослідника)

загружено (1)В сузір’ї краєзнавців Прикарпаття цікавою, своєрідною, незвичайною зіркою світить ім’я Михайла Івановича Головатого. Нашого земляка, краянина, міщанина, франківчанина. А також краєзнавця, історика-аматора, журналіста, інженера, співака, громадського діяча, патріота Станіславова / Івано-Франківська. Людини непростої, незвичайної, цікавої долі.

Народився Михайло Головатий 22 січня 1943 року в селі Братишів Тлумацького району Станіславської / Івано-Франківської області (Україна) в сім’ї українських патріотів. В 1950 році сім’я Головатих, за допомогу воїнам ОУН-УПА харчами і медикаментами, за спротив колективізації, була депортована (як спецпереселенці) на Сибір, на північ Томської області в посьолок Бєлий Яр (Росія), де трудилися в лісовій промисловості.

Освіту юний Михайло Головатий здобував за місцем заслання. У 1960 році в п. Бєлий Яр він отримав атестат про середню освіту. А в 1965 році закінчив Томський інститут автоматизованих систем управління і радіоелектроніки. У 1965-1972 роках працював за фахом інженером-конструктором у місті Омську.
Але Михайло Іванович завжди мріяв про Батьківщину. Не зважаючи на великі «сибірські» зарплати, він вирішив повернутися на Прикарпаття.
В 1972 році в Івано-Франківську М. Головатий влаштовується працювати на завод «Промприлад», де пройшов шлях від інженера до завідувача сектору СКБ (конструкторського бюро).

Під час роботи на виробництві проявив себе як хороший організатор і громадський діяч. Був організатором та головою осередку ТУМ (Товариства української мови) уже на той час ВО (виробничого об’єднання) «Промприлад». Пізніше був одним із організаторів і засновників обласної організації НРУ (Народного Руху України) – серпень 1989 року. Був обраний депутатом Обласної ради першого демократичного скликання – 1990-1994 роки. Від 1992 року до виходу на пенсію в 2003 році, працював в «Білому домі» (ОДА –Обласній державній адміністрації). Дослужився до посади заступника начальника Управління курортів і туризму.
По переїзді до міста Івано-Франківська, ще працюючи інженером на заводі, М. Головатий захопився краєзнавством. Continue reading / Читать далее

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Ярослав Галущак: Володимир Михайлович Гнатюк (1871-1926): видатний фольклорист, етнограф, краєзнавець: біографічно-бібліографічне дослідження (до 145-річчя від дня народження)

загружено В історії української науки кінця ХІХ – першої чверті ХХ століть, в плеяді науковців того періоду яскраво висвітлюється ім’я славного вченого Володимира Михайловича Гнатюка. Людини різнопланової, наполегливої, працьовитої. Цікавої й непересічної особистості. Важко назвати другу таку постать того періоду, яку б за широтою інтересів і багатогранністю діяльності можна було б поставити поряд з величною фігурою Каменяра. Послідовник і соратник І. Я. Франка, В. М. Гнатюк відомий як визначний фольклорист, етнограф, краєзнавець, літературознавець, мовознавець і перекладач. А також громадсько-політичний діяч, що мав прямий стосунок до журналістики, публіцистики, педагогіки й народної освіти, музейної справи. Людини унікальної, з якоюсь своєю внутрішньою програмою, яку намагався виконати протягом свого яскравого життя.

Народився В. М. Гнатюк 9 травня 1871 року у селі Велеснів Бучацького повіту Королівства Галичини і Лодомерії Австро-Угорської імперії (нині Монастириського району Тернопільської області України).

В багатодітній селянській сім’ї, в родині панувала атмосфера щирої поваги до рідної мови, культури, звичаїв. Саме в сім’ї, в родині Володимир пройнявся шанобливим ставленням до українського слова, книжок, відчув красу і неповторність українського фольклору, української пісні.

У 1880 році, коли Володимир навчався у першому класі, до його рук потрапила збірка поезій, яка справила на нього таке сильне враження, що він собі переписав деякі вірші до зошита. Слідом за віршами потрапили туди й народні пісні. Пізніше цей зошит-збірка поповнювався новими записами народних творів (фольклору), знаменуючи перший крок В. Гнатюка як збирача фольклору. Continue reading / Читать далее

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Кирилл Серебренитский: «Наполеоновская Галиция». Год 1809 и далее (II)

Краткие очерки истории забытого государства. Специально для портала «Огонь Прометея».

Aleksander Antoni Jan Rożniecki herbu Rola

Aleksander Antoni Jan Rożniecki herbu Rola

ЖОНД. ЦЕНТРАЛЬНОЕ ВРЕМЕННОЕ ВОЕННОЕ ПРАВИТЕЛЬСТВО.

** В те дни действительный статский советник Николай Брусилов, виленский гражданский губернатор, писал министру внутренних дел от 26 мая 1809 года — о слухах, бродящих по Вильно:
«… в Варщаве народ ничем более не занимается, как военными приготовлениями, что даже дети, собираясь на улицах. вооружаются палками, деревянными саблями, маршируют и производят всякого рода эволюции. Жители Варшавы очень недовольны вступлением наших войск в Галицию, и предполагали, что это делается для того, чтобы овладеть ею, и потому все состояния выражали ненависть к русскому имени. Многие патриоты ободряют себя тем, что Наполеон не допустит Россию владеть Галицией, а напротив, Литва и прочие польские провинции России будут непременно присоединены к Варшаве; Польша по-прежнему будет восстановлена и возьмет в России все провинции до Днепра».
27 мая 1809 года князь Юзеф Понятовский во главе победоносной армии вступил в столицу Королевства Галиция и и Лодомерия — великий город Лемберг, он же — польский Львув и нынешний Львив.

До сих пор стратегия князя Понятовского была успешной — потому, что была стремительной. Варшавское войско слово не воевало, а путешествовало: внезапные зигзаги по карте, быстрые переходы, — почти перелёты. Театр военных действий в Австрии тоже был непредсказуем: слишком уж огромные силы сошлись в схватке.
Никто не мог безусловно предугадать дальнейшую судьбу — самой Австрии и герцогства Варшавского, — не говоря уж о Галиции.
Continue reading / Читать далее

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Кирилл Серебренитский: «Наполеоновская Галиция». Год 1809 и далее (I)

Краткие очерки истории забытого государства. Специально для портала «Огонь Прометея».

Ksiaze_Jozef

НАПОЛЕОНОВСКАЯ РУСЬ.

** Королевство Обеих Галиций, Królestwo Obydwoch Galicjow, Королівство Обидвох Галичин.
Странно звучит, правда?

Названия этой страны нет в школьных учебниках; более того — о ней не понятия не имею даже школьные учителя. И, чаще всего, даже доценты, учившие этих учителей, — прочитают это название впервые.

Тем не менее. Это государство действительно существовало. Правда, очень недолго: со 2 июня до 14 октября 1809 года, четыре с половиной месяца. И ещё два с половиной месяца, до последнего дня этого года, существовало правительство этого Королевства — в Варшаве, в изгнании.

Совсем коротко эта государственность чиркнула, — словно одинокий удар клинка – о бесконечный гранитный свод Большой Истории.

Про эту монархию не знает почти никто, но имя монарха известно всем. Протектор Королевства Обеих Галиций в 1809ом – Наполеон, Император французов и Король Италии.

** 8 июля 1809 года состоялась грандиозная битва при Ваграме. Снова победил Наполеон. 12 июля был заключён договор о перемирии на театре Австрии и Моравии: весьма похожий на репетицию капитуляции. Ваграм разом снял невероятное напряжение, в котором Наполеон пребывал после тяжкого сражения при Асперне и Эсслинге, которое обе стороны объявили своей победой, и обе ощутили его, как поражение. Но Ваграмская баталия вернула ситуации отчётливость: срединная Империя с панконтинентальными амбициями, (ещё три года назад именовавшаяся Священной Римской), — была сокрушена.
До середины июля Наполеон, совершенно поглощённый событиями на основном театре военных действий, — не уделял никакого внимания стране, которая оказалась под его владычеством случайно. Без какого-либо его личного участия, за пределами его стратегических планов.

На Романским Западе о том, что есть такая страна — вообще помнили только путешественники, дипломаты, географы и прочие специалисты. Наполеон — знал. Он с детства был превосходным знатоком географии.

Эта страна называлась — Königreich Galizien und Lodomerien, Королевство Галиция и Лодомерия. Точнее, это было две страны — Восточная Галиция (она же Северная, Старая, Рутения, Червоная Русь, или — Герцогство Русское), и Западная (она же Южная, Новая, Малая Польша).

Страны это — совсем разные; собственно, на протяжении предыдущих шести веков название Галиция и Лодомерия относилось именно к Восточной Галиции; Малая Польша была присоединена к королевству указом Кайзера только в 1803ем, для упрощения управления.

Западную Галицию прочно захватили варшавские войска, которыми командовал порывистый дивизионный генерал князь Юзеф Понятовский. В Восточной Галиции расположились российские дивизии, которыми командовал медлительный генерал-аншеф князь Сергей Голицын. Россия — основной союзник Наполеона в этой войне. В отдалённом Западном Подоле, к югу от города Тарнополь, повстанцы, которыми командовал никому не ведомый майор Пётр Стржижевский, спешили обозначить: что это – территория Императора Наполеона.

В костёлах священники поминали Императора Наполеона как правящего Монарха; ему приносили присягу все должностные лица. На административных зданиях появились золотые орлы, эмблема Наполеона. И сам Наполеон это своё присутствие в украинских пределах в июле 1809го отчётливо подтверждал. Continue reading / Читать далее

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Олег Панфилов: Львов – многовековый центр «земли руськой»

104F066_1Любой современный справочник российского происхождения разъяснит, что первое письменное упоминание термина греческого происхождения «Росия» (с одним «с») относится к середине 10 века. В византийских сочинениях императора Константина Порфирогенета именно так и пишется – «Руси». Кириллицей этот топоним впервые был употреблен в 1387 году. В русской Википедии написано, что «в XV—XVI веках название «Рос(с)ия» закрепилось за русскими землями, которые не вошли в состав Польши и Литвы и были объединены в единое государство под началом Московского княжества». Там же пишется, что «после венчания Ивана IV на царство в 1547 году государство стало называться Российским царством, а при Петре Первом в 1721 году была провозглашена Российская империя». Странное дело, но до 1772 года в Европе уже существовало Русское Королевство.

Кажется, что давно можно свыкнуться с фальсификацией или манипуляцией российской истории, но каждый раз становится неудобно задавать риторические вопросы непонятно кому и непонятно зачем. Иногда кажется, что российскую историю сочиняют все, кому не лень, и часто делают это второпях. Авторы не согласовывают друг с другом факты, перевирая биографии и события. Загадкой остается история с использованием названия «Россия» и производного прилагательного «русский», которое используется по своему разумению, так, как захочется очередному историку или политику. Вроде идея назвать Московское княжество Русским царством принадлежит потомку Мамая из монгольского племени кыйят, известного как Иван IV Васильевич, по прозвищу Грозный. До того применяемые современными историками обозначения «Древнерусское государство» или «Русские княжества» мягко говоря притянуты за уши. Как и этноним – по форме прилагательное «русский», как обозначение народа – такая же нелепая ложь.

У слова «русский» может быть одно применение – как принадлежности к территории, а не народу, который делился тогда на новгородцев и псковичей («мы – псковскИе»), суздальцев, а потом и московитов. Как арабское «нисба» в восточных именах, часто передающее название места рождения: аль-Бухорои – из Бухары, или аль-Хоразми – из Хорезма. Continue reading / Читать далее

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS

Суверенный Рыцарский Орден Храма Престола Пречистой Св. Девы Галиции — Хранители Королевского Молчания

Философия, наука и искусство есть лишь приближение к Истинному прошлому. Исчезнувшее во Времени Бытие мы никогда не сможем воссоздать в его Полноте. Но само желание приблизиться к Истине рождает Надежду, что в пересчете глубинных оснований человеческой сущности Вечным Заветом остается потребность во Знании. Того знания, которое живет в Сфере Идей, архетипов и мифов.
В одной из герметических орденских систем XVIII века есть тайная степень иерархии, которая странствует под названием «Хранитель королевского молчания».
Королевское молчание — знак неопределенности истоков Государственности, Династии, Власти. Хранитель-исследователь и ревнитель этого знака, традиционалист. Начало государственности, например, Руси также закрыто королевским молчанием: мало фактов, противоречивая хронология, мифологизированные политической коньюктурой. Continue reading / Читать далее

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • «… Зажги свой огонь.
    Ищи тех, кому нравится, как он горит»
    (Джалалладин Руми)

    «… Есть только один огонь — мой»
    (Федерико Гарсиа Лорка)

    «… Традиция — это передача Огня,
    а не поклонение пеплу»
    (Густав Малер)

    «… Традиционализм не означает привязанность к прошлому.
    Это означает — жить и поступать,
    исходя из принципов, которые имеют вечную ценность»
    (Артур Мёллер ван ден Брук)

    «… Современность – великое время финала игр олимпийских богов,
    когда Зевс передаёт факел тому,
    кого нельзя увидеть и назвать,
    и кто все эти неисчислимые века обитал в нашем сердце!»
    (Глеб Бутузов)