Петро Дрогомирецький: Богдан Михайлович Задорожний (1914 – 2009): спогади про вчителя

Богдан Задорожний. 1945 р.

Відчайдушні змагання двох начал – лінгвіста і музиканта – все життя не вщухали, не погамовувалися за своє «узаконене» місце у розумі і душі відомого вченого – германіста, професора, незмінного протягом 36 років завідувача кафедри німецької філології Львівського університету Богдана Михайловича Задорожного.
Зухвалу перемогу святкувала філологія, бо не погодилась на «низький» статус (за М. Рильським) лиш спогадом своїм перебігти дорогу вченому. Волів зблизька обсервовувати, студіювати, досліджуючи інтерпретувати складні лінгістичні теоретичні смисли та прикладні проблеми.
Перехресні наукові шляхи лінгвістичних шукань та дороги музики, дивовижно перетинаючись, виявляли свою двоєдину сутність у творчості професора: у написанні монографій, статей і виступів (як згадують про блискучий емоційно-романтичний виступ у Москві 16 квітня 1957 року на одній з наукових конференцій, де йшлося про долю структурного мовознавства). Та й сам Богдан Михайлович стверджував: «Музиці було суджено назавжди увійти в моє життя. Музичні здобутки я якоюсь мірою вносив у сферу своєї наукової роботи. Можливо, інтуїція музиканта спонукала мене до написання ряду праць. Пишучи ту чи іншу статтю, я не раз намагався надати їй завершеності музичного твору».
Концептуальні ж наукові праці вченого завдяки його масштабному мисленню і творчій інтуїції осягають усю мовну картину світу, моделюють її або намагаються осмислити, вникаючи у сферу її основоположних сегментів, важливих механізмів і деталей.
Органічним був і мистецький профіль вченого, визнаючи, що музика – то родинне, яскраво започатковане ще подільським (на Тернопіллі) дідом Іваном, пасічником, сільським дяком, який умів грати прекрасно на всіх доступних йому музичних інструментах.
Найбільш сконцентровано музичний талант виявився у Богдана, Іванового внука, який прийшов на світ 27 червня 1914 року, найстаршого сина гімназійного вчителя з Городенки Михайла Задорожного. Відмінним скрипалем був його батько Михайло (як і два його брати). Як згадує у своїх мемуарах Богдан Задорожний: «Донині пам’ятаю, з якою насолодою я слухав, як татко грає “Traumerei” Р. Шумана та інші речі. Скрипка в його руках співала».
Так само чарівно співала скрипка у руках нашого завідувача кафедри Богдана Михайловича для нас, його студентів-германістів, слухачів факультетського музичного лекторію, який організував та опікувався ним професор Задорожний.
Подальша доля юнака Задорожного визначалася як щось самозрозуміле – мистецька кар’єра. Після закінчення Коломийської гімназії (1932 р.) і відмови Люблінського учительського інституту, за згодою батьків вступив до Празької консерваторії на клас скрипки професора О. Бастаржа.
Як лише міг, він всотував знання, крім спеціальності, з інших дисциплін – слухав лекції празького музикознавця, професора Зденека Неєдли (згодом той став президентом Чехословацької академії наук). Певна педантичність та легкість засвоєння знань дали змогу так твердо запам’ятати виклади музикознавця про дев’яту симфонію Л. Бетховена, що Богдан Михайлович відтак поклав її в основу своїх виступів на цю тему, знайомлячи нас в університетському музичному лекторії, слухачем і старостою якого був і я. Continue reading / Читать далее

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • «… Зажги свой огонь.
    Ищи тех, кому нравится, как он горит»
    (Джалалладин Руми)

    «… Есть только один огонь — мой»
    (Федерико Гарсиа Лорка)

    «… Традиция — это передача Огня,
    а не поклонение пеплу»
    (Густав Малер)

    «… Традиционализм не означает привязанность к прошлому.
    Это означает — жить и поступать,
    исходя из принципов, которые имеют вечную ценность»
    (Артур Мёллер ван ден Брук)

    «… Современность – великое время финала игр олимпийских богов,
    когда Зевс передаёт факел тому,
    кого нельзя увидеть и назвать,
    и кто все эти неисчислимые века обитал в нашем сердце!»
    (Глеб Бутузов)