Валерій Верховський: Крим у творах іноземної літератури

Письменник Майкл Муркок

Історія вирішила так, що європейці знають про існування Криму не лише з абстрактної географії, вони пам’ятають, де розташовані Севастополь і Балаклава, півострів увійшов до їхніх підручників історії, їхньої міської топоніміки, він залишився і в їхній літературі.

В українській літературі Крим посідає окреме місце. Саме “окреме”, а не просто особливе — адже покоління письменників, котрі народилися в Криму, лише нині входить в україномовну літературу, і український погляд на сонячний півострів — такий собі погляд “прибульця”. У російській літературі — Крим був і лишається шматком екзотики в тілі великої імперії, “внутрішнім Середземномор’ям”, краєм, схожим на Рай, заміською резиденцією. Західного ж читача середземноморською “екзотикою” не здивувати, навіть далекі Індія та Африка стали частиною його світу. Тож яким уявляється Крим з їхнього ракурсу?

День коня за керченським календарем
“Історія просто фантастична! А що сталося далі?”
Майкл Муркок “Оберіг Шаленобога”

Майкл Муркок, британський письменник і рок-музикант, народився 1939 року неподалік Лондона. У нас після виходу перекладів його книжок — особливо “Хронік Хокмуна” — його жартома іменували Микола Мурко, з причин, про які йтиметься далі.

Жанр, у якому написано цикл Майкла Муркока про герцога Хокмуна, найточніше буде позначити як “технофентезі” — в ньому є більшість атрибутів типового фентезі, проте дія відбувається не у абстрактному минулому, а в (не менш абстрактному) майбутньому, коли після ядерного апокаліпсису настали нові “темні сторіччя”.
Отже, герцог Кельнський Доріан Хокмун, головний герой циклу семи романів Муркока, не з власної волі подорожує руїнами Європи. Він — бранець, його кинули до темниці за німецьке повстання проти окупантів з Гранбретанії. Хокмуну пропонують волю в обмін на послугу — викрасти Ісольду, дочку графа Браса з Камаргу. Однак дещо пішло не так: побачивши Ісольду, Хокмун закохався. Та обдурити гранбретанців неможливо — у лобову кістку черепа Хокмуна всаджений “Чорний Камінь” — засіб маніпуляції: варто Хокмуну ослухатися наказів або почати поводитися всупереч наказам — камінь карає шоковим болем; крім того, все, що побачить Хокмун, завдяки Чорному Каменю поневолювачі бачать так само. Але нізвідки приходить на допомогу і зникає, так само незрозуміло куди, таємничий Лицар у Чорному та Золотому.

У пошуках Ісольди, котра зникла, шлях Хокмуна веде до знайомих місцин:

“У Сімферополі вони продали здобич, і на частину отриманих грошей придбали харчів, необхідні речі та коней, а решту віддали на зберігання купцеві, котрого всі рекомендували як найчеснішу людину в Криму…”

На вітрильнику герої перепливають Чорне море з турецького Зонгулдака безпосередньо до портового міста Сімферополя, вони зазнають нападу зомбованих піратів, одного з них захоплюють у полон і, прийшовши до тями після психотропного “зілля”, пірат розповідає, що його звуть Коріантум, і він родом з Керчі, де найнявся матросом на корабель 11 березня, у “день коня за керченським календарем”, і після того дня не пам’ятає нічого.

“Чорний корабель, то хутко стрибаючи по хвилях, то потрапляючи в мертвий штиль, блукав морем понад тиждень. За розрахунками Хокмуна, вони опинилися поблизу протоки, що з’єднує Чорне та Азовське моря, біля Керчі…” Continue reading / Читать далее

Сохранить в:

  • Twitter
  • Grabr
  • WebDigg
  • Community-Seo
  • email
  • Facebook
  • FriendFeed
  • Google Bookmarks
  • Yandex
  • Memori
  • MisterWong
  • BobrDobr
  • Moemesto
  • News2
  • Live
  • MSN Reporter
  • MySpace
  • PDF
  • RSS
  • «… Зажги свой огонь.
    Ищи тех, кому нравится, как он горит»
    (Джалалладин Руми)

    «… Есть только один огонь — мой»
    (Федерико Гарсиа Лорка)

    «… Традиция — это передача Огня,
    а не поклонение пеплу»
    (Густав Малер)

    «… Традиционализм не означает привязанность к прошлому.
    Это означает — жить и поступать,
    исходя из принципов, которые имеют вечную ценность»
    (Артур Мёллер ван ден Брук)

    «… Современность – великое время финала игр олимпийских богов,
    когда Зевс передаёт факел тому,
    кого нельзя увидеть и назвать,
    и кто все эти неисчислимые века обитал в нашем сердце!»
    (Глеб Бутузов)