• Приоритетом Аналитического Центра "Эсхатон" Международной Ассоциации "Мезоевразия" является этнополитическое просвещение, цель которого - содействовать развитию демократии, построению действительного гражданского общества, расширению участия сознательных граждан в общественной и этнополитической жизни, углублению взаимопонимания между народами, культурами, религиями и цивилизациями.
    Группа АЦ "Эсхатон" ВКонтакте - https://vk.com/club16033091
    Книги АЦ "Эсхатон" - http//geopolitics.mesoeurasia.org
    Что такое "Мезоевразия" - https://uk.wikipedia.org/wiki/Мезоєвразія
    Апология национализма - http://www.mesoeurasia.org/archives/19348
    Институт стратегического анализа нарративных систем - http://narratio.primordial.org.ua
    Консалтинговая формация "Примордиал-Альянс" - http://alliance.primordial.org.ua
    Форум "Сверхновая Сарматия" - http://intertraditionale.forum24.ru


Мария Галина: Hyperfiction: Жестокие объятия утопии, или Как избежать смерти духа

В марте 2017 года центр исследований России и Евразии (Uppsala Centre for Russian and Eurasian Studies) старейшего скандинавского университета (Уппсала, Швеция) провел международную конференцию с показательным названием Languages of Utopia: (Geo)political Identity-Making in Post-Soviet Russian Speculative Fiction.

Speculative Fiction — довольно удобный термин, объединяющий «фэнтези», «научную фантастику» и «альтернативную историю», от высоких образцов жанра до массовых поделок. Этот род литературы многими
критиками и литературоведами воспринимается пренебрежительно (мол, какая-то фантастика!), да и само слово «фантастика» благодаря нашей, отечественной авторской и издательской неразборчивости тоже уже стало чуть ли не ругательством. И вот вдруг — казалось бы, неожиданно — этому «низкому» жанру оказалась посвящена целая конференция. Да еще где! В одном из старейших университетов Европы.

На самом деле эта самая Speculative Fiction (литература условности) — прекрасный индикатор того, что называют «умонастроениями масс». Возможно, более информативный, чем так называемые реалистические
тексты (где реализм выступает в качестве инструмента). «Научная фантастика» ХХ века помогала современникам адаптироваться в быстро меняющемся мире, фэнтези — приспосабливаться к эпохе глобализации (Марк Липовецкий [1], в частности, говорит о том, как благодаря произведениям с неантропоморфными героями массовое сознание осваивает образ другого). Потому неудивительно, что наряду, скажем, с докладами о «Лавре» и «Авиаторе» Евгения Водолазкина (Muireann Maguire), «Теллурии» Владимира Сорокина (Марк Липовецкий) и «ЖД» Дмитрия Быкова (Sofya Khagi) рассматривалась, например, «конвентная литература» — от запорожской вольницы «Звездного моста» (Matthias Schwartz) до вальяжно-имперского «Бастиона» (Михаил Суслов) и «проектная» литература — в частности, серия «Этногенез» (Ирина Коткина). Хороша ли, плоха ли наша фантастика — именно она оказалась зеркалом той картины реальности, которая выстраивается в умах народонаселения, и в этом смысле она интереснейший объект исследования. Continue reading

Назип Хамитов: Величие духовности и тоска души: Трансцендентология духа

1

Многим из тех, кто устремился к выходу за свои пределы, кажется, что открытость бытия – это открытость всемирного пространства духа. Это открытость безграничного мира культуры, в котором соприкасаешься с гениями прошлого. Но оказавшийся во всемирном пространстве культуры, дух человека испытывает одиночество. Общаясь с другими одухотворенными существами, человек грустит по душевности.
Дух странствует и тоскует. Вместе с ним тоскует все мироздание. Очищенный от обыденности и освобожденный от замкнутости индивидуального существования, человек испытывает недостаток теплоты.
Ибо наполненный духом, человек уносится из пространства семьи, нации и человечества в Космос. Космический холод струится изнутри и приходит извне. И тогда тоска сгущается в страх.
Дух справляется с этим страхом.
Он просто отбрасывает его. Но, отринув страх, влекомый духом человек, попадает в бездну новой проблемы. Он погружается в пучину бездушности. Continue reading

Олег Короташ: Війна за культуру під час деконструктивних ігор концептуалістів

У світу проблеми або з тотемами, або з жерцями. Хтось може сказати, що історія України – це суцільні чвари ватажків, втім так стверджуватимуть жерці. Як учасник літературної сцени фестивалю ХолоднийЯр2018, наполягатиму на думці, що література не потребує імені автора, але історія потребує імен героїв. Адже ментальна парадигма етносу криється в особливостях національної культурної антропології. І я дуже хочу, аби вшанування героїв Визвольної боротьби українців за свою незалежність у Холодному Яру та інших місцевостях не обмежувалося спорудженням пам’ятників, меморіальних дощок, відновлення їхніх могил та найменування вулиць іменами видатних жінок і чоловіків.

Інтелектуалам потрібні символи семіотичні, нації – історичні. Перші живлять розум, другі – вільний дух нескорених. Насправді точиться глобальна війна культур, а не політична, як нам розповідають із телеекранів. Якщо найголовнішим питанням націоналізму має стати питання мови, то найкраща революція – це вища освіта, знання кількох мов і любов до власної держави. Цього року на фестивальних Вшануваннях було не так багато людей. Мовлено – нація без ентузіазму. Тут варто пригадати слова Фрідріха Великого: «Шахи виховують схильність до самостійного мислення а тому не треба їх заохочувати».

Має бути інший рівень розуміння літератури, історії, держави. Чому карають за незаконну торгівлю зброєю та фальшивомонетників, і не карають за торгівлю словами. Ота провладна потолоч чітко розуміє, що таке повіє «огонь новий з Холодного Яру»; вони не хочуть бути ініціаторами і організаторами фестивалів, що виховують у людині відчуття громадянської гідності та право на право. Українським політикам пора вдягти ряси. Серед благословенних партій народу заблукане стадо… Continue reading

Michael Pojarsky: Не нужно стесняться быть националистами. Национализм — не архаика, а то, что от нее освобождает

Буквально на днях постсоветском пространстве случилась очередная маленькая национальная революция — в Армении. Казалось бы, очередной пример того, что гражданское общество функционирует лишь в рамках национального проекта. Причем пример наглядный — не какой-то далекий 19-ый век Англии и Франции, а вот прямо под носом. Но стоит заговорить об этом, всегда найдется кто-то готовый заявить, будто национализм равен племенному сознанию — это нечто темное, иррациональное, инстинктивное, архаичное.

На самом деле все ровно наоборот — появление национальных государств в Новое время впервые ОСВОБОДИЛО людей от иррационального, инстинктивного, архаичного. Как жили люди до того? Каждый относился к какой-то малой группе: семье, клану, цеху, гильдии, сословию, религиозной секте и т.д. Эти группы требовали беспрекословной лояльности. Семья решала как вам жить, на ком жениться. Наказывала, если вы «позорили род». Цеха и гильдии решали, как можно работать, что производить, какие цены устанавливать. Так и проходила жизнь индивида от рождения до смерти — в рабстве у малых групп. Это «естественное состояние», в котором человечество провело большую часть истории. Это и есть самое иррациональное, инстинктивное, архаичное. Это закрытость и ненависть к чужакам, ксенофобия, «парохиальный альтруизм»

Вся классическая культура («Ромео и Джульетта» и т.д.) пронизана этим конфликтом личного и группового, где групповое насилует индивида под страхом остракизма или убийства.

Это на первый взгляд кажется, что будто произошло банальное масштабирование иерархии. Но на самом деле между малой группой и воображаемым сообществом принципиальная разница в способах организации порядка. В малой группе господствуют личные связи — отсюда и власть может быть основана на харизме и произволе. Тогда как многомиллионное сообщество по определению не выстроишь на личных связях — порядок приходится институционализировать, создавать абстрактные правила, независимые от личного фактора. Вот это такая принципиальная разница.

Но все начало меняться в Новое время. Впервые в истории индивид получил возможность вырваться из семейного, сословного и цехового рабства, став частью того, что исследователь национализма Бенедикт Андерсон назвал «воображаемым сообществом» — обширного социального организма, члены которого не знакомы между собой (в отличие от малых групп, где господствуют тесные личные связи). Оставаясь членом нового национального организма, можно было самому выбирать себе малые группы — так формировалась горизонтальная и вертикальная мобильность, основа современного социального порядка.

Сегодня жителям развитых стран кажется естественным, что они могут менять круг общения, место работы и даже выбирать себе семью, исходя из принципа, что «семья — это там, где тебя любят, а не там, где ты родился». Людям кажется, будто так было всегда.

Но, в действительности, это завоевание последней пары-тройки веков. Это то, что подарила нам эпоха национальных революций. А миллиарды людей на планете до сих пор живут под властью малых групп. Поэтому не нужно стесняться быть националистами. Национализм — не архаика, а то, что от нее освобождает.

Нацизм — это не национализм, а реванш ряда малых групп (по большей части, мелкой буржуазии), которые решили, что можно не договариваться с другими.

Любой успешный нацпроект будет гражданским. И любой гражданский национализм будет формироваться вокруг относительно гомогенного этнического ядра, т.к. это просто удобно. Людям проще наладить диалог с похожими на них, чем с непохожими. Энтони Смит об этом, в частности, писал. Поэтому никакого российского национализма не будет, сложиться может только русский. Русские формировались независимо от государства. Что российское государство действительно сумело сделать, так это вовремя спохватиться и подсунуть русским эрзац национализм в виде уваровской триады. Российское государство не создавало русских, а просто оседлало. И нужно его сбросить с плеч.

Сергій Дацюк: Геть від Фронтиру!

Україна повністю занурилася в болото. Клацаючи ввечері телеканали з навколополітичними розмовами, раптом піймав себе на відчутті неймовірної нецікавості і нудьги. І справа навіть не в тому, як часто пишуть, що одне і те ж і одні і ті ж.

Справа у тому, що від революційного руху, який за інерцією існував ще навіть восени минулого року, не залишилося майже нічого. Тепер ми опинилися в полоні політтехнологічних операцій та їх обговорення. І навіть воєнні загрози не здатні розворушити це болото і породити серйозне обговорення ситуації.

В Україні обговорюються якісь політичні дурниці. В Україні не обговорюються соціальні інновації, нові ідеї, нові концепти, нові моделі. Навіть нові лідери це не обговорюють.

Втома. Фундаментальна історична втома. Втома бути фронтиром. Втома від руйнацій цього фронтиру на геополітичних розривах.

Територіальна анексія частини України з боку Росії. Добровільна інтеграція (чи добровільна анексія) іншої частини України до Європи. Соціально-демографічні контрибуції на користь Росії – окуповані природні ресурси, анексовані державні та приватні фінанси та власність, інтерновані люди, вивезені трофейні технології Криму та окупованої частини Східної України. Соціально-демографічні контрибуції на користь Європи – природні ресурси, державні фінанси, люди як емігранти.

Україну рве на шматки черговий геополітичний розрив. Але в Україні не вистачає ресурсів, щоб подолати цей розрив – ні інтелектуальних, ні організаційних.

Правлячий клас України не бажає воювати. Він зайнятий намаганням виторгувати мир за рахунок міжнародних економічних санкцій, політичного тиску міжнародної спільноти та чужих миротворців.

Зараз – пауза. Перед новим важким випробуванням є небагато часу. Не на перепочинок. А на перегрупування сил. На прийняття рішення – зберегтися чи зруйнуватися.

Уважно вивчаючи історію, можна побачити, що це вже було декілька разів так. І цей історичний досвід дозволяє побачити більш-менш діючу модель, за якої Україна може виживати. Continue reading

Ігор Галущак: Українських вчителів зі всього світу запрошують позмагатися за педагогічну «Нобелівку»

Всі без виключення вчителі українських середніх шкіл, як в Україні, так і поза її межами, нині можуть подати заявку на участь у національній премії Global Teacher Prize Ukraine, яка вже вдруге пройде в Україні. Номінувати ж улюбленого вчителя також зможуть і пересічні українці. Про це було оголошено підчас Фестивалю освіти у Львові «Вчителі Майбутнього».

Нагадаємо, що Global Teacher Prize — «Нобелівська премія» для вчителів, започаткована арабським мільярдером Санні Варкі у 2014 році. Нагорода вручається за видатний внесок у професію вчителя та становить 1 000 000 доларів. Національну премію в Україні ініціювала громадська спілка «Освіторія» у 2017 році, мета якої не лише популяризувати новаторські підходи в освіті, а й підняти престиж викладача. У минулому році національна премія зібрала 2500 номінацій і 632 заявки з усіх областей країни. З п’ятіркою найкращих педагогів-новаторів зустрічався Президент України, а переможець Global Teacher Prize Ukraine Паул Пшенічка потрапив до рейтингу «100 найвпливовіших українців» (вперше за 26 років незалежності в такому рейтингу опинився педагог), але що найважливіше — більше українців стали поважати професію вчителя — всього за півроку показник поваги до педагога звичаєвої школи зріс з 39% до 54%. Continue reading

Диакон Андрей Кураев: Об автокефалии Украинской православной церкви

Можно долго перебрасываться канонами и прецедентами.

Но главное для христиан это вроде бы люди. Кому в России, в РПЦ станет плохо, если в Киеве будут автокефалия? И отчего этому православному станет плохо? Разве что затруднятся переходы священником. Теперь вместо решения епископа нужно будет получать отпускные грамоты от Синодов.

Плохо станет только группе кремлевских мечтателей-геополитиков. В их планах «единство Церкви» нужно для их сценария: «Однажды бандеровский режим осточертеет киевлянам. Они устроят про-российский майдан. Позовут Януковича на царство. И вот когда русские танки помчатся освобождать братьев, православные прихожане и батюшки выстроятся вдоль дорог, станут махать георгиевскими флагами и приветствовать долгожданных освободителей и воссоединителей. И на очередной Переславской Раде выйдет киевский митрополит и благословит нового Богдана». То есть — единство Церкви — это та последняя виртуальная ниточка, вокруг которой при случае нарастет плоть реального военно-государственного единства.

Все ссылки «воссоединителей» на каноны не более чем прикрытие их собственных вполне земных и политических амбиций.

Итак, за исключением малоадекватной группы имперцев, в России автокефалия УПЦ никого особо не потревожит. А на самой Украине кому она навредит? Что имеет обычный украинский священник или прихожанин от видимости единства с МП? Ничего. Только проблемы. Ну и ощущение «я не такой, как другие; я каноничный». Но если появится каноническая автокефалия — то ему будет, куда унести это свое чувство избранности.

Мне кажется, московской дипломатии надо сейчас бороться не против автокефалии как таковой, а за статус тех прихожан, приходов, монастырей, которые пожелают остаться именно в МП. Может, уместно их передать в РПЦЗ (наличие Синода в Нью-Йорке избавит их от многих подозрений). А для кого-то создать статус прямых патриарших ставропигий. Но в любом случае им должны быть даны жесткие государственные гарантии неприкосновенности и равноправия…

От редакции Портала. Тема об автокефалии на форуме http://intertraditionale.forum24.ru/?1-13-0-00000122-000-0-0

Ігор Галущак: «Світ зрештою має визнати Голодомор геноцидом українського народу» — заявив генеральний секретар Світового Конґресу Українців і президент Союзу українських організацій Австралії Стефан Романів

З нагоди вшанування 85-их роковин Голодомору в Україні Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою спільно із Народним домом «Просвіта» Львівської політехніки провели зустріч під назвою “Україна пам’ятає — світ визнає”. У ній взяв участь і відомий громадський і політичний діяч української діаспори, голова Міжнародного координаційного комітету у справі Голодомору, генеральний секретар Світового Конґресу Українців і президент Союзу українських організацій Австралії Стефан Романів.

Вітаючи знаного гостя, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Ірина Ключковська нагадала, що в останню суботу листопада в Україні та світі вшановують пам’ять жертв голоду, штучно організованого сталінським режимом в Україні в 1932-33 роках. Цьогоріч цей день випадає на 24 листопада. Починаючи з 1991 року, Україна в різній формі вшановує пам’ять жертв Голодомору. Та особливої ваги ця подія набула в останній час. У цей день у кожній українській домівці запалюють незгасиму свічку пам’яті. Власне, цю ідею цю висунув саме Стефан Романів разом зі своїми соратниками, котрі в далекій Австралії ще 2008 року її вперше втілили.

Ми тоді знайшли спільну мову з українськими урядовцями, — наголосив, виступаючи перед чисельними присутніми, — що спільно можемо багато чого зробити. І якщо будемо разом працювати, то зможемо швидше донести світові інформацію про Голодомор. Так розпочалася кампанія “Україна пам’ятає – світ визнає”, суть якої полягав у роботі в двох напрямках. З одного боку, в самій Україні потрібно було говорити більше про Голодомор адже довгі роки в світі мало знали про нього, а якщо знали, то лише кремлівську версію. Водночас, ми розпочали роботу з міжнародною спільнотою, парламентами різних країн, щоби домогтися від ООН остаточного визнання Голодомору геноцидом”. Continue reading

Екатерина Амеян: Сегодня езидский праздник Чаршама Сор (Красная Среда)

Сегодня езидский праздник Чаршама Сор( Красная Среда). Поздравляю всех езидов с этим праздником. Всем мира и благополучия!
Çarşema Sor pîroz be! Şems miletê Êzdi xayke.

P.S. Я в национальном образе….

  • «… Зажги свой огонь.
    Ищи тех, кому нравится, как он горит»
    (Джалалладин Руми)


    «… Традиция — это передача Огня,
    а не поклонение пеплу»
    (Густав Малер)

    «… Традиционализм не означает привязанность к прошлому.
    Это означает — жить и поступать,
    исходя из принципов, которые имеют вечную ценность»
    (Артур Мёллер ван ден Брук)


    «… Современность – великое время финала игр олимпийских богов,
    когда Зевс передаёт факел тому,
    кого нельзя увидеть и назвать,
    и кто все эти неисчислимые века обитал в нашем сердце!»
    (Глеб Бутузов)